Навіщо випинатися?

Яскравість досі табуйована в українському суспільстві. Для неї є спеціально відведені місця й випадки, як-от різдвяні вертепи. У деяких містах є окремі райони, де яскравість легалізована неписаними правилами. До прикладу, Поділ у Києві.

Я впевнена, що таке ставлення до барвистості — довгий хвіст радянщини. І досі навіть найсміливіші з нас уникають самовираження через покоління досвіду завченої меншовартості.

У випадку ЛГБТІК+ спільноти діє ще й інтерналізована гомофобія — це коли тобі звідусіль кажуть, що можна займатися чим завгодно «у своїх спальнях», або переконують, що «є нормальні геї, а є п*дараси» або що «мужик має лишатися мужиком« (мені навіть слова українські для цих виразів важко добирати — настільки це радянський, відповідно, російськомовний наратив). І через якийсь час ти й сама вже кажеш: «Ми маємо бути не просто хорошими громадянами, а найкращими! Служити, волонтерити, донатити, сортувати й прибирати за собою сміття, бути веганами, платити найбільше податків, не палити, не сваритися, бути ввічливими й комфортними для суспільства — тоді воно дасть нам трошечки прав».

Довгий час я намагалася бути прийнятою як гідна жінка. Я вдягала чорну спідницю-олівець і підбори. Охайно збирала волосся у вузлик на потилиці. Я одружилася й отримала бажаний статус сімейної жінки. Бабуся мною пишалася, проте мій вплив на систему лишався мінімальним. 

А потім я потрапила в ЛГБТІК+ активізм і вирішила: «Я покажу всім цим гетеросексуалам, якими доброзвичайними можуть бути лесбійки: у мене буде постійна партнерка, ми виховаємо гетеросексуального маскулінного сина, турбуватимемося про безпритульних собачок і кішечок, вирощуватимемо квіти у дворі, допомагатимемо ЗСУ й розмовлятимемо українською!». І так я живу останні 20 років свого життя, але гетероспільнота досі не «нагородила» мене правами й не вважає гідною рівності.

Напевно, через 10 років намагань я вичерпала своє переконання, що «систему можна змінити лише зсередини, спочатку підлаштувавшись під неї». Я остаточно розчарувалася в тому, що гомофобну та трансфобну систему особистих і суспільних переконань можна зруйнувати лагідно, бо дискурс і когнітивний дисонанс міцно триматимуть оборону радянських скрєп.

Але в гомофобному та сексистському середовищі майже неможливо лишатися собою. Ти ніколи не будеш достатньо пристойною і поважною для нього, якщо не відмовишся від яскравої частини себе. Ти починаєш звикати до того, що гомофобія — це невіддільна частина середовища. І от минає не так багато часу, а ти вже думаєш: «А чи маю я право вимагати рівності від держави? Може, хай шлюб лишається гетеросексуальній більшості, а ми придумаємо для ЛГБТІК+ спільноти щось інше? Можливо, і справді не варто говорити про дітей у гомосексуальних парах? Якщо гетеро думають, що ми — збоченці, то не варто їх переконувати? Ну, зачекають поки що наші діти, а там і подорослішають».

А потім не встигаєш і очима кліпнути, як говориш колегам: «Ну навіщо той прайд в Україні під час війни? Зачекаймо на перемогу».

Я пам’ятаю, як для мене все змінилося. Колега запросив мене на прайд у Кельні. Нас поселили в один манюнький номер. Ми були розгублені й не знали, чим зайнятися в тому дорогому німецькому містечку з купою незнайомих людей і шумних барів. Це було щось настільки інакше, що навіть дратувало.

І от ми вийшли на марш. Прайд-хода «КельнПрайду» вважається однією з найбільших і найяскравіших у Європі. Ми шикувалися в колони години дві і йшли маршрутом три години. Десь посередині я трохи втомилася усім махати й почала роздивлятися людей у колонах і обабіч дороги. Перед нами йшла дреґ-квін у смішній спідниці, що нагадувала маленький Volkswagen «Жук». Тут і там стояли різні групи фетиш- та BDSM-спільнот. Ніхто не дивувався величезним волохатим геям-ведмедям. Авжеж, хлопці в коротеньких сріблястих шортах, якими лякають українське суспільство, танцювали на платформах попереду й позаду. Десь у маленькому, майже дитячому автобусі їхали лесбійки 80+. Від усього цього різноманіття в мене паморочилося в голові. Я була вражена й сп’яніла від тієї свободи самовираження, якій ніколи не надавала значення. І ось уже майже наприкінці маршруту я побачила людину, яка поставила остаточну жирну крапку в моєму внутрішньому питанні: «Та нащо вам той прайд?».

Ця людина сиділа в колісному кріслі в затінку рідконасаджених дерев. Його тіло мало виснажений вигляд — худе, біла до синього кольору шкіра, лиса голова, впалі щоки. Та він був такий щасливий, усміхався всім ротом і махав невеличким прапорцем. Він був вбраний у латексний костюм кольору бургунді, на його ногах були веселкові гольфи, а на зап’ястках були напульсники — теж веселкові. Я бачила його менш як хвилину, але наступні два дні я безпорадно ридала саме через нього. Бо я раптом зрозуміла, що можу й не дожити до такого рівня рівності й прийняття в Україні.

Приблизно в той самий час я почала викладати курс «Толерантність та недискримінація в роботі поліції» для нових патрульних. Щоразу я заходила в авдиторію і говорила: «Мене звати Анна Шаригіна. Я є лесбійкою і викладатиму у вас».

Інколи мене просять бути «не такою радикальною», бо «суспільство не готове».

Та я переконана: ми не можемо лягти спати, а прокинутися на ранок із «готовим» суспільством, навіть якщо ми спатимемо 100 років. Культурні зміни не стаються від взаємних реверансів, вони стаються через болісне неприйняття різниці між спільнотами — такої дратівливої несхожості. Вони розвиваються крізь марні спроби стирання відмінностей і до прийняття інакшості. Коли різні люди — і в латексі, і в спідниці-олівці, і в паєтках, і в білих комірцях — зможуть бути разом на одній і тій самій вулиці, отримати поважне й рівне ставлення держслужбовців і, може, колись стати президентом чи президенткою.

Я думаю, що саме для цього на прайді потрібні яскраві люди — представники й представниці різних субкультур, так само як і самі прайди потрібні містам України.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.