«Воєнний кореспондент одного дня має загинути на війні» — фотографка Влада Ліберова про сенси, відповідальність і звинувачення в гайпах

Самоучка в професії, яка до повномасштабної війни заробляла на зніманнях сімейних історій, боялася крові й ніколи не бачила мертвого тіла, стала майстринею воєнної документальної фотографії.

Сьогодні українці й сотні тисяч людей за кордоном дізнаються про український спротив нерідко саме з воєнних фотографій Влади Ліберової. У 2023 році Владу нагородили орденом «За заслуги» III ступеня.

До пʼятого місяця вагітності Влада їздила у відрядження на Донеччину, щоб знімати роботу стабпунктів.

«Та я ж у стабпунктах і моргах працювала, а не на лінії бойового зіткнення, там же не так прилітало», — розповідає  фотографка.

Війна — гірша за смерть

Владо, чим була для вас війна до того, як ви стали воєнною фотографкою?

Для мене війна мала вигляд чогось такого з підручника історії, чогось із життя бабусь і дідусів, чогось страшне, що не може повторитися в наш час, у моєму житті.

Моя бабуся народилася під час Другої світової, і я підсміювалася з неї, коли вона називала себе дитиною війни. А зараз мій син — дитина війни. І, Боже, як це дивно насправді. Я навіть нещодавно перепросила в бабусі за свої приколи стосовно неї.

Але ви ж свідомо зробили свого сина дитиною війни, народивши його в листопаді 2025-го. Як ви прийняли це рішення?

Минулого року мені було 33, так само й чоловікові. І ми говорили про дітей, але завжди не могли знайти правильний час для вагітності. А потім ти починаєш розуміти, що цього ідеального часу для вагітності ніколи не буде. Ти або наважуєшся в контексті війни жити своє життя, або свідомо ставиш його на паузу і розумієш, що, можливо, вже ніколи не повернешся до цієї теми. Бо я чогось вважала, що народжувати треба до 35 років.

До речі, я на п'ятому місяці вагітності їздила на Донеччину знімати, живота ще не було видно, і я трошки приховувала цей момент. Небезпека була реальна. Але мені хотілося якомога довше лишатися собою, не втрачати себе, бо материнство має доповнювати моє життя, а не звужувати його.

У 2014-му, коли почалася російська агресія, ви не думали робити фотодокументи війни?

Я тоді була дуже далека від фотографії й від подій АТО. В Одесі казали, що АТО — це війна політиків. У моєму оточенні мої спроби перейти на українську мову сприймалися тоді як дивацтво, наче в мене щось не те з головою. Мені тоді не вистачало ні характеру, ні свідомості, щоб я розуміла події й себе в них.   

Я себе досі звинувачую за те, що мене не було в Києві на Майдані, і що після 2014 року я дуже швидко відкотилася в спокійне життя, наче війни в моїй країні немає і вона мене не стосується. Бо мені здається, що якби я і всі ті, хто тоді так до цього поставився, якби ми були більш свідомі, можливо, тільки можливо, моя б дитина сьогодні не мала б статусу дитини війни.

Як за чотири роки змінювалося ваше сприйняття війни?

Це в якомусь сенсі така дуже прикра адаптація, бо 24 лютого ти думаєш, що це не може тривати довго. Адже коли почнуть гинути реальні люди, здоровий глузд підкаже росії все це припинити. Я вірила в здоровий глузд росіян і в здоровий глузд наших партнерів, які гарантували нам безпеку. Але люди гинули, а війна не зупинялася. І я опиняюсь в точці, де я розумію, що йде п'ятий рік війни, і що найдовше можуть протриматися ті, хто нічого не очікує і ні на що не сподівається.

Я знаю, що у цій війні є моя відповідальність, і вірю, що якщо кожен буде робити те, що він мусить, то війна закінчиться справедливим для України миром.

Для мене тепер війна — це найжорстокіше, найстрашніше, що існує в цьому світі. Це навіть гірше за смерть, бо у смерті є якась закономірність, вона має статися з кожним рано чи пізно, ти до цього якось морально готовий. А війна — це просто якась кривава м'ясорубка.

Як ви зрозуміли, що саме повинні робити у цій війні?

Це сталося не зразу. До 2022-го ми з Костем вже багато років були успішні в сімейному фотографуванні й мали велику аудиторію в інстаграмі. Після лютого 2022-го ми почали активно розповідати нашій російській аудиторії, що творять в Україні російські військові, мовляв, зробіть що-небудь із цим. Я зараз розумію, як це все було наївно, але ми вірили, що нас зрозуміють, ми ж сусіди. Однак російські підписники звинуватили нас, що ми розповсюджуємо фейки.

І ми з чоловіком подумали: ну добре, якщо ви не вірите, що матеріали інших фотографів, які ми публікуємо, є реальністю, то ми покажемо вам свої власні знімання. Типу, що нам вони повинні ж повірити. І ми з Костею поїхали в Миколаїв, Харків, потім на деокуповану Київщину. А після побаченого в Бучі зрозуміли, що маємо займатися саме зніманням війни.

До знімання страждань треба звикнути

Ви до війни робили сімейні фото — тобто сприймали життя через його радісні моменти. А війна, Буча — це про страждання. Вам болісно далася ця зміна?

Ця зміна далася дуже болісно. У Бучі ми вирішили робити документальне знімання: опинитись у потрібний час у потрібному місці й натиснути на кнопку, щоб зафіксувати. Але коли ми опинились в Бучі й побачили все, що побачили, ні я, ні Костя не змогли натиснути на кнопку. Концентрація болю була занадто великою. Ми не змогли її сприйняти й зробили акцент на позитивних моментах. Приміром, ось дівчина повернулась у свою квартиру, кіт її дочекався, хоч був замкнений у цій квартирі.

І перед тим у Харкові й Миколаєві, хоч знімали наслідки обстрілів, людей у підвалах, але це все було про те, що ми вистоїмо, що життя триває, попри все.

Ми були впевнені, що ми не хочемо, не можемо знімати трагічну сторону війни, хоча вже бачили її. Ми відчували якесь емоційне неприйняття від неї. Ну, словом…

А потім ми опублікували матеріали з Бучі. І наступного дня низка російських медіа взяла саме наші фотографії з підписом, що ось фотографи-волонтери опинились в Бучі, і, бачите, там немає ніяких закатованих тіл. І тоді ми зрозуміли, що якщо ми хочемо документувати війну, то маємо документувати її правдиво. А правда часто болісна.

Як треба знімати страждання, біль війни, щоб це був документ ситуації й водночас ішлося про емпатію? Зараз щодо цього багато дискусій.

Я маю робити це чесно. Я маю робити це правдиво. Це означає не принижувати людину, яка є в кадрі. Не маніпулювати ракурсом, кадром, щоб його не можна було трактувати двозначно. Бо інакше можна скотитися в брехню або в пропаганду, і тоді це не документальне знімання.

Я намагаюся показувати все, як є, без маніпуляцій. І якщо комусь здається, що в мене це не виходить, то я можу тільки сказати, що ні в кого немає відповіді, як робити це правильно.

Фотографія зі спорожнілого дитячого майданчика після обстрілу може говорити набагато більше, ніж фотографії крові, тіл тощо. Я повністю з цим погоджуюсь, але ця фотографія дитячого майданчика так працює саме тому, що до цього було тисячі фотографій мертвих тіл. І ми розуміємо, що стоїть насправді за тим спорожнілим дитячим майданчиком.

Коли ми говоримо про ту саму Другу світову, перше, що ми згадуємо, — це фотографії тіл людей у концтаборах. Ці фото є абсолютно жахливі, але вони існують саме для того, щоб ми сьогодні уявляли собі, якою була та війна і якою може бути ще ця війна.

А як знімати, не принижуючи людину? І який у цьому контексті може мати вигляд ситуація, що трапилася в Херсоні у квітні 2026 року, коли жінка сказала, що ви знімали її в горі без її згоди? І багато хто звинуватив вас у відсутності емпатії?

До речі, про У квітні 2026 року Ліберових звинуватили в тому, що вони опублікували чутливі знімки наслідків російського обстрілу (у Херсоні вони зняли жінку, що втратила сина, у стані сильного шоку. Місцеві журналісти та користувачі мережі назвали це «емоційним порно» та порушенням базових стандартів етики, оскільки, за словами свідків, жінка не давала згоди на зніманняХерсон. Конфліктної ситуації там просто не було, бо ніхто нам не говорив про заборону на знімання в конкретному моменті. Заборона на знімання спливла в дописі цієї жінки, який вона опублікувала вже після знімання.

А що стосується знімання без приниження людини, то, по-перше, я під час знімання намагаюся бути непомітною. Ну, звісно, я присутня, мене бачать, але я намагаюся не вдиратися в особистий простір людини.

Але коли, приміром, треба зняти очі людини, яка щойно пережила обстріл чи плаче над загиблим? Людина в цей час погано себе контролює, але її стан — це теж правда війни.

Так, це теж правда. Де та межа, за яку не можна переходити? Це питання дискусійне ще з моменту виникнення документальної фотографії. У мене немає на нього відповіді. Хіба що опосередкована, яка полягає в тому, що я ніколи не чула нічого поганого про свою роботу від людей, які ставали героями знімання, чи від їхніх рідних. Окрім цієї ситуації в Херсоні, знову ж таки, але я наголошую, що в моменті знімання ніхто не говорив не знімати.

У нас з чоловіком зараз вийшла книга «Очі війни» — це документальний фотопроєкт Костянтина та Влади Ліберових, випущений за підтримки банку ПУМБ. Книга містить 280 світлин та супровідні тексти, що фіксують реальність повномасштабної війни в Україні очима військових, медиків, цивільних та полонених. До збірки увійшли кадри, зняті авторами безпосередньо в зонах бойових дій з 2022 по 2025 роки. Роботи публікувалися у провідних світових медіа, таких як The New York Times, The Washington Post та BBC.«Очі війни». Ми намагалися тримати такий баланс, щоб фото в книзі були максимально правдивими, але водночас, щоб концентрація болю не примусила людей згорнути книжку. Наприклад, ми не поставили фото зі стабпункту, де бійцю відпилюють ногу пилкою. Бо є квота болю, яку людська психіка може крізь себе пропустити й одночасно емоційно відгукнутися, а не зачинитися від неї.

Я злюсь на це, бо я розумію, що війна жорстокіша навіть у 10 разів, ніж ми показали в книзі, і мінімум у п'ять разів, ніж ми могли показати реально. Але треба шукати оцей компроміс, щоб тебе почули. Бо інакше це буде правдива книга, яку ніхто не зможе додивитися до кінця. І тоді наша робота буде даремною.

Чи є для вас табуйовані для знімання ситуації?

Знаєте, коли чотири роки війни й уже стільки всього було, то важко сказати, що насправді тут може бути табуйованою темою.

Поки живий — ти зробив недостатньо

Маєте відчуття провини перед своїми героями, що ви, відзнявши, поїдете додому, а вони мають залишитися?

Звичайно, що маю. Багато разів я казала собі, що треба бути послідовною до кінця. Що справжній воєнний кореспондент має одного дня загинути на війні. Тоді це буде означати, що він зробив достатньо. А допоки він живий, він робить недостатньо. Це відчуття в мене є досі насправді. Я нічого не можу з ним зробити.

Тут, щоправда, є такий маленький нюанс, повʼязаний з роботою дронів. Раніше заходиш до піхоти, і коли все відзняв, ти виходиш, а вони залишаються в небезпеці. А от в один з останніх виїздів до піхоти була розмова з військовим. Він сказав, що наразі через дрони захід і вихід з позиції, всі ці переїзди у якомусь сенсі вважаються більш небезпечні, ніж безпосереднє перебування на позиції. Вони з таким жалем дивилися на нас, коли нам прийшов час виходити…

Ви зараз як часто їздите на позиції?

Десь раз на місяць, коли з Одеси приїздить мама, щоб посидіти з моїм сином. Чоловік їздить частіше.  

А як ви сприйняли своє поранення у грудні 2023 року?

Я це сприйняла як доказ того, що і я смертна. Це був не перший обстріл на той момент, який я пережила. Були небезпечні ситуації, були вилазки з піхотою, коли ти біжиш кілометрами, а воно, як у кіно, позаду, попереду вибухає, ти це все бачиш і думаєш: ну все, зараз — «гайки». Оце все було. Але... Ти з цього всього виходиш неушкодженим, і таке відчуття, що ситуація приємно лоскоче нерви.

Це додавало азарту?

Так, так. Якесь відчуття в якийсь момент хибне з'являється, наче з тобою цього трапитися не може. А потім з тобою Влада Ліберова зазнала осколкового поранення стегна 22 грудня 2023 року. Її автівка потрапила під ворожий обстріл «градами» під час поїздки в Донецькій області для документування наслідків російської агресії.трапляється щось абсолютно конкретне, і воно дуже сильно болить. І навіть малий уламок, що влетів мені у стегно, сильно змінив життя на доволі тривалий час, коли ти не можеш нормально ходити й рухатись, і туалет тільки з підтримкою чоловіка. Що ти розумієш? Що «гайки» справді можуть бути. А ще те, скільки пережив боєць з ампутацією, якого ти бачиш в центрі Superhumans, і як змінилася якість його життя. Бо до свого поранення ти якось цього не усвідомлював.

Щоб людям не було байдуже

Ви знімаєте фотографії, які кричать: війна жахлива! А ситуація не змінюється, і в чому шукати нові сенси? Руки не опускалися від безсилля?

Я розумію, що наша робота з одного боку сьогодні вимагає все більше ризиків, а з іншого — дає все менше відчуття, що ти своїми фотографіями якось впливаєш на людей. Поїхати й зняти тисячний раз міномет сьогодні через дрони набагато небезпечніше, ніж це було ще рік тому. У результаті картинку ти даєш таку ж, як і раніше, але сьогодні вона вже нікому не потрібна, нею нікого не схвилюєш.

Уявити собі, що люди будуть гинути й всім буде байдуже, я не могла. Спочатку людина, яка на війні втратила руку, для тебе — божество, ти захоплюєшся. А потім таких людей стає занадто багато — відірвані руки, ноги. Війні немає кінця. Ти фотографуєш, але людина не може відчувати ті самі емоції, що й на початку війни. Це захисний механізм, можливо, і вона прогортає стрічку з твоїми фото. І що я маю зробити, аби вони не прогортали, аби викликати їхню зацікавленість?

І що ж ви робите?

Ми, власне, зараз працюємо над пошуком нових форм, щоб активізувати увагу нашої аудиторії. Я думаю, що ми маємо сконцентруватися зараз на якомусь художньому варіанті документальної фотографії. Створення художнього образу, а не просто документування моменту. У якомусь сенсі, нам вже закидали, що ми естетизуємо війну. Бо якийсь художній складник завжди був у нашій фотографії. Я не вважаю, що це естетизація, у мене тут дуже простий принцип: якщо я можу зробити хорошу фотографію, то чому я маю робити її поганою? А хороша фотографія — та, яка промовисто доносить правду про війну і викликає емоції.

Як, постійно знімаючи війну, можна врятуватися від повтору сюжету, настрою, асоціацій? Що вас ще цікавить у війні? Бо вас же повинно ще щось цікавити для того, щоб ви знайшли нову іскру в темі війни?

Справа не у війні. У фотографії нас цікавлять люди, їхні емоції, їхні очі. У кожної людини вони інші.

І, крім того, як на мене, змінюється сама емоція війни. У 2022 році ти приїжджав на позиції до військових, і вони заряджали тебе своїм оптимізмом, вірою в те, що все буде добре. Я поверталася додому з цих виїздів і просто світилась, я казала, що ми в тилу маємо бути стійкими, бо військові там стійкі, і все буде класно.

Зараз все інакше. Зараз навпаки — ти приїжджаєш до них, і вже ти їх мусиш підтримувати, переконати, що розрив між їхнім життям і цивільним не набув космічних масштабів, що вони не забуті, що вони потрібні. Бо їм там дуже часто здається зовсім інакше. Дуже багато з них відчувають себе обманутими. Особливо ті, хто пішли добровільно у 22-му, у 23-му роках. 

Тому, змінюється настрій війни — і змінюються мої фото.

Сенс життя змінився

Ви, юристка за освітою, сьогодні є однією з найвідоміших воєнних фотографок в Україні. Як прийшли в професію?

Та десь після нашого з Костею Влада і Костянтин Ліберови одружилися в 2016 роціодруження. Так сталося, що ми з ним втратили роботу й вирішили, що час зайнятися своєю справою. Я згадала, що Костя в студентські роки дуже захоплювався фотографією, і подумала: а чому б йому не почати знову? На наші збереження купили йому першу техніку. Спочатку моя робота взагалі полягала в тому, що я менеджерила певні процеси для Кості, як для фотографа, і багато займалася самоосвітою, щоб його, а згодом і мої фото ставали якіснішими. Підписалися на різних фотографів, які роблять класну фотографію. Аналізували їхні знімки. Ще ми дуже багато аналізували кіно: чому кіно працює на глядача так, як воно працює. Вивчали, як візуальне зображення діє на глядача, як впіймати та втримати погляд глядача тощо. Наразі ми всі живемо в контексті потужного візуального шуму, якого не зустрічало жодне з минулих поколінь. І в цьому візуальному шумі фотограф має боротися за увагу глядача. Ми думали про це, коли зайнялися фотографією.

Як монетизували свою роботу воєнного фотографа?

У 2022 році, коли ми з чоловіком почали публікувати фото війни, наша аудиторія в інстаграмі, яка любила наші сімейні фотоісторії й нараховувала 100 тисяч підписників, зменшилася майже вдвічі — буквально за місяць-півтора. Але нам то було байдуже, ми продовжили знімати війну, і до нас прийшли інші люди, яким стала цікава наша робота. Зараз у нас 600 тисяч підписників.

Ми публікували фото в інстаграм, вони поширювалися, медіа почали просити нас продавати їм наші знімки. Перші пів року ми відмовлялися продавати — віддавали безплатно, бо нам здавалося, що продавати — це наживатися на війні. До того ж ми були впевнені, що війна от-от закінчиться. Ми мали заощадження, які дозволяли нам просто кататися всім фронтом і не думати, що буде завтра.

Потім гроші почали закінчуватися. А війна не почала закінчуватися. І в мене відбулася розмова з фотокореспонденткою Юлією Кочетовою. Вона сказала: готуйся до того, що це все буде довго, щонайменше два роки, і якщо ви хочете й надалі працювати воєнними фотографами, думайте, як це монетизувати.

І приблизно в той час до нас звернулися з Associated Press — одне з найбільших у світі й найбільше інформаційне агентство США, всесвітня новинарська мережа. Агенція заснована в травні 1846 році за ініціативи видавця газети «Нью-Йорк сан» Мозеса Біча. Штаб-квартира розташована в Нью-Йорку.Associated Press, і ми почали з ними співпрацювати. Зараз ми працюємо з «Getty Images» — американське фотоагентство, що володіє одним з найбільших у світі банком світлин, а також відео-, аудіо- та інших медіафайлів. Зображення надаються клієнтам на засадах як платного, так і безплатного ліцензування.Getty Images.

Деякі українські медіа теж купують наші фото в Getty Images. Але більшість просто бере їх з нашої сторінки в інстаграмі безплатно. Це не благодійність якась з нашого боку, я все ще наївно вірю в існування не токсичної, а підтримувальної журналістської спільноти в Україні.

У вас був досвід знімання документального фільму про Кринки у 2023 році. Плануєте розвиватися в цьому напрямку?

Розумієте, ми дуже любимо фотографію, і фільмування відео ніколи не давало нам тих відчуттів, як знімання фото. І наша з чоловіком візуальна мова — це саме фото.

Як особисто ви змінилися, ставши воєнною фотографкою?

Раніше моїм оточенням були російськомовні люди, які не бачили в Україні цінності, і коли почалася повномасштабка, вони всі виїхали. Зараз у нашому з чоловіком оточенні люди різних статків, різного рівня впізнаваності, різного поля діяльності. Але в нас у всіх спільні цінності, які мені дуже імпонують. Мені здається, що якщо жити з такими цінностями, то в життя набагато більше сенсу. Я принаймні відчуваю, що моє життя стало більш змістовним, ніж раніше, коли я думала про те, як заробити гроші і як їх витратити. Зараз я відчуваю, що роблю щось корисне.

Я фотографую, збираю кошти для військових, на допомогу українцям, які потерпіли від війни. Беру участь у міжнародних форумах, представляючи Україну. Я всі ці роки знімала війну, щоб врешті-решт мати можливість бути почутою на цих форумах. Щоб люди у світі зрозуміли: знищені Марʼїнка чи Бахмут — це страшніше, ніж якийсь ураган Катріна, який їх так колись налякав.

Цей матеріал створений за підтримки Фонду місцевого співробітництва Посольства Фінляндії в Україні.