Урна півтора року чекала похорону: чому ТЦК відмовляється ховати бійців, які померли в СЗЧ

За чинним законодавством, СЗЧ — це Ст. 407 Кримінального кодексу України.кримінальне правопорушення. І смерть у СЗЧ, як пояснили нам у військовій частині Михайла, не пов’язана з обов’язками військової служби. Але чи СЗЧ бійця безнадійно перекреслює попередні бойові заслуги, роки, проведені на позиціях? І хіба не вартий захисник зі статусом УБД того, щоб ТЦК і військова частина організовували його похорон?

«Ну то розвій його прах», — сказала мати

У липні 2024-го Михайло, боєць 82 бригади, під Вовчанськом зазнав вибухової травми й множинних уламкових поранень нижніх кінцівок. У довідці ВЛК від 1 жовтня 2024 року його травми визнані тяжкими. Зазначено, що він потребує 30-денної відпустки після лікування.

Тоді ж, 1 жовтня, Михайло написав рапорт у свою військову частину (А2582) щодо відпустки й отримав її. Як повідомила у відповідь на наш запит військова частина, Михайло мав повернутися з відпустки 31 жовтня. Але він не повернувся. 

12 листопада частина направила результати службового розслідування в Державне бюро розслідувань, правоохоронний орган України, який розслідує кримінальні злочини, скоєні вищими посадовцями, суддями, працівниками правоохоронних органів та військовослужбовцями.ДБР. Уже 25 листопада 2024 року Управління Військова служба правопорядку, спеціальне правоохоронне формування у складі Збройних сил України, яке виконує функції військової поліції.ВСП по Києву і Київській області видає Михайлові припис: з’явитися у військову частину 29 листопада.

Але 27 листопада хлопець помер у кімнаті гуртожитку в Києві, де жив після шпиталю. Його тіло сусіди знайшли ледь не за тиждень. Лікарське свідоцтво про смерть було видане 2 грудня 2024 року. Причиною смерті 26-річного Михайла вказана гіпертрофічна кардіоміопатія — генетично зумовлена хвороба серця, яка може стати причиною раптової смерті.

Поховати прах Михайла вдалося тільки 25 березня 2026 року. Бо після кремації тіла у грудні 2024-го почалися його посмертні митарства.

«Зі мною на початку грудня 2024 року зв’язався брат Михайла, Іван, теж військовий. Сказав, що Міша помер у Києві, що треба зробити кремацію тіла. 

Я вислала Івану 15 тисяч на кремацію. Документи на отримання праху були оформлені на Івана, я думала, що він і займеться похороном», — розповідає Рита, друга дружина Михайлового й Іванового батька.

Але з якихось причин Іван не поховав брата. І, за словами Рити, з грудня 2024 року жодного разу на зв'язок із нею не виходив.

«Урна з прахом Михайла зберігалася в крематорії Байкового кладовища — рік вона там У крематорії урна з прахом може зберігатися у прахосховищі до одного року. Перший рік зберігання зазвичай є безплатним, після чого нараховується подобова оплата за послугу. Незатребуваний прах після закінчення граничного терміну ховають у спеціальній братській могилі. Це передбачено наказом Мінрегіонбуду «Про затвердження Правил користування крематоріями» №373 від 08.08.2013 року.може безкоштовно стояти. А в листопаді 2025 року я поїхала по неї в Київ, бо треба ж було якось Мішу вже поховати. 

Привезла урну до себе в Хмельницький, я тут живу і працюю як ВПО, бо я теж з Донбасу. Стояла вона в мене кілька місяців, я не знала, що з нею робити. 

Подзвонила на Луганщину Тетяні, мамі Михайла, а вона сказала, що я можу прах Міші десь розвіяти. Але як же це — розвіяти? І я пішла до Олі, сусідки, щоб допомогла з похороном», — ділиться Рита.

Мама Михайла живе на окупованій території. Рита після його батька вийшла заміж ще раз і юридично взагалі не є його родичкою. Сам Михайло не мав жодного стосунку до громади Хмельницького — хіба що кілька разів приїздив до колишньої мачухи в гості. Тож Ольга вирішила діяти через волонтерів Хмельницького, щоб організувати похорон.

«І знаєте, що я від них почула? “Ну хай собі стоїть в урні, яка тобі різниця?”. Я кажу: “Люди, ви ж самі ветерани, це ж боєць, учасник бойових дій, його ж треба поховати!”.

У міськраді Хмельницького мене направили до начальника Хмельницької міської ритуальної служби Сергія Бортника. Я попросила поховати Михайла в колумбарії на Алеї Слави, бо він на це заслуговував. Але міський ТЦК такого похорону не дозволив», — згадує Ольга.

За словами Сергія Бортника, урочисте поховання загиблого військовослужбовця на Алеї Слави, розташованій у Хмельницькому на міському кладовищі «Ракове», організовує ТЦК — із салютною групою, почесною вартою та оркестром. Щоб таке поховання відбулося, ритуальна служба має отримати від ТЦК відповідний лист.

«Якщо ж людина перебуває в СЗЧ, лист із ТЦК до нас не надходить. І ми не ховаємо таку людину на Алеї Слави. Випадок із Михайлом у нас не одиничний, таких було вже багато. Хтось там катався в СЗЧ на самокаті й розбився, хтось просто запив удома чи заснув і не прокинувся. Різне трапляється.

Стосовно Михайла Алексєєвського я теж звертався у ТЦК — лист на його поховання нам звідти не прийшов. І ми поставили урну з його прахом в колумбарії на іншому міському кладовищі — “Шаровечці”. 

Поховали коштом нашого підприємства — СКП “Хмельницька міська ритуальна служба”. Ми деякі поховання так проводимо, бо часом у родичів померлих СЗЧ немає грошей, а людина ж ніби воювала», — розповів нам Сергій Бортник.

На «Шаровечку» Рита з Ольгою везли прах Михайла в сумці.

«Ми просто поставили ту банку з прахом у дірку в стіні, приклеїли фото скотчем — усе. Навіть капелана не було», — згадує Ольга.

За словами юриста ГО «Юридична сотня» В’ячеслава Шайдука, якби Михайло встиг до 29 листопада 2024 року виконати припис ВСП і його серце зупинилося б уже у військовій частині, ТЦК мав би значно менше підстав покликатися на СЗЧ як на причину відмови в наданні похоронних військових почестей.  

«Але ж він не повернувся і мав правовий статус особи, яка самовільно залишила військову частину», — резонно зауважує Шайдук. 

Обійшлися й без оркестру від ТЦК

32-річний Сергій Гоменюк із села Сугаки на Вінниччині теж помер у СЗЧ — удома, у своїй хаті. Історію чоловіка нам переповів його старший брат Віталій.

Сергій відбув строкову, після чого підписав контракт із ЗСУ, служив на Донеччині. За словами Віталія, це був 2016 чи 2017 рік. Контракт закінчився — Сергій повернувся додому. А в липні 2025 року Сергія мобілізували. Спочатку чоловік воював на Харківщині, а потім — під Покровськом.

«Він 40 днів не міг вийти на зв'язок. Його позицію розбомбили, усі загинули, брат один залишився живий, перейшов на іншу позицію, це восени 2025 року було. Командування не знало. Сповістили нас, що він зник безвісти. Ми з мамою навіть встигли здати аналіз ДНК. 

Коли він зміг із тієї другої позиції вийти, лікувався у шпиталі в Донецькій області. А потім, я так із його слів зрозумів, командири відпустку йому не дали, просто сказали щотижня відписуватися, де він і що він. І брат у кінці листопада 2025-го приїхав додому. Ну, багато ж хто так їде. 

Спочатку все було нормально, потім він почав скаржитися, що йому зле. Казав, що трохи очухається й поїде до лікарів. А 14 лютого 2026 року походив трохи вулицею, ліг на диван і за хвилину вмер. Причина смерті — печінковий гепатоз», — розповів Віталій.

За його словами, родина відразу викликала «швидку» й поліцію. Слідча група з’ясувала Сергіїв статус — як запевняє Віталій, на цей момент брат не значився в СЗЧ.

«А потім мені із сільради зателефонували й сказали, що у своїй частині Сергій облікований як СЗЧ. І через це ТЦК не буде його урочисто ховати, узагалі ховати не буде», — згадує Віталій.

Село Сугаки входить до Вендичанської селищної громади Вінницької області. Віталій Гоменюк розповів, що в центрі громади немає Алеї Слави. Військовослужбовців зазвичай ховають у рідних селах, у спеціально відведених рядах на кладовищах, а у Вендичанах просто розміщують їхні фото на спеціальному стенді.

У Вендичанській сільраді нам повідомили, що Сергій Гоменюк із 23 листопада 2025 року до дня смерті перебував у статусі СЗЧ і що поховали його 16 лютого 2026 року «за участі селищного голови й працівників селищної ради». Там також розповіли, що поховання «супроводжувалося живим коридором, духовим оркестром», домовина була накрита державним стягом, а фото «полеглого військовослужбовця Гоменюка Сергія Анатолійовича розміщено на стенді пам’яті полеглих жителів громади, які віддали своє життя, захищаючи незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України».

У листі із сільради вказано, що Могилів-Подільський РТЦК та СП участі в похованні не брав, мотивуючи це тим, що поховання бійців у СЗЧ має здійснюватися рідними в загальному порядку, бо СЗЧ є кримінальним правопорушенням, а смерть Гоменюка «не пов’язана із виконанням військових обов’язків».

Так само у військовій частині А2582 нам написали й про смерть Михайла — з виконанням обов’язків військової служби вона не пов’язана. 

Саме через це військові частини обох померлих не долучалися до поховання своїх колишніх бійців. 

Але чому тоді для Сергія — живий коридор, оркестр і фото як такого, що «віддав своє життя, захищаючи», і 30 тисяч гривень виплат від сільради його родині, а для Михайла — фото, приліплене скотчем до ніші в колумбарії, і похорон коштом ритуальної служби?

Вироку нема? Значить, не злочинець

За словами юриста ГО «Юридична сотня» В’ячеслава Шайдука, в українському законодавстві не існує документа, у якому чітко зазначалося б, як саме треба ховати учасників бойових дій, які померли в СЗЧ. З цього випливає, що стосовно них мали б застосовуватися загальні правила поховання учасників бойових дій. 

Ми в цьому переконалися, вивчивши пункти Роз’яснення щодо організації поховання військовослужбовців; осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; учасників бойових дій; учасників Революції гідності та осіб з інвалідністю внаслідок війни. Цей документ 3 червня 2024 року презентувало Мінветеранів разом із фахівцями Національного військового меморіального кладовища. У ньому з посиланням на закони, постанови уряду, інструкції Міноборони й інші документи докладно розписано, як ховати військовослужбовців, які загинули в бою, померли у військовій частині, у шпиталі чи вдома після демобілізації внаслідок зазнаних на фронті поранень і травм.

Поранення і травми, яких на фронті зазнала людина, що згодом пішла в СЗЧ, у цьому роз’ясненні не беруться до уваги. Але ж, як наголошує В'ячеслав Шайдук, людина автоматично не втрачає статусу УБД, самовільно залишаючи військову частину.

Юрист радить шукати відповіді у ст. 24 Закону України «Про військову службу і військовий обов’язок».

«Період СЗЧ не зараховується до строку служби, вислуги у званні, вислуги для надбавки й пенсії; за цей період не здійснюється грошове, продовольче, речове та інше забезпечення і не поширюються пільги та соціальні гарантії для військовослужбовців. Це, так би мовити, правові наслідки вчиненого особою кримінального правопорушення», — пояснює Вʼячеслав Шайдук.  

Ми направили запит до Мінветеранів стосовно поховання військовослужбовців у СЗЧ. У відповідь міністерство покликається на ст. 83 Статуту гарнізонної та вартової служб ЗСУ, у якій зазначається, що військовий поховальний ритуал Порядок проведення військового прощального ритуалу встановлено у додатку 19 до цього Статуту.не проводиться під час поховання військовослужбовців, інших осіб, які загинули (померли) внаслідок вчинення ними злочину.

За словами В’ячеслава Шайдука, тут важлива кожна частина формулювання. Статут не каже: «Ритуал не проводиться всім, хто перебував у СЗЧ». Він говорить саме про смерть внаслідок злочину. Але смерть під час СЗЧ і смерть внаслідок вчинення злочину — це юридично не одне й те саме.

«СЗЧ вважається кримінальним правопорушенням. Але якщо особа в СЗЧ померла до того, як її притягнули до кримінальної відповідальності й суд виніс відповідний вирок, або ж стосовно особи не встигли скласти адміністративний протокол за СЗЧ, то не існує юридичних підстав вважати, що людина вчинила злочин. 

Питання притягнення людини до адміністративної чи кримінальної відповідальності розв'язується судом у формі вироку. А оскільки суду не було, то, відповідно, немає підстав вважати особу винною у вчиненні цих правопорушень. 

Михайло і Сергій не були притягнені до відповідальності належним чином. Їхня вина не доведена в установленому законом порядку, тобто судом. Отже, з юридичного погляду, можна порушити спір щодо їхнього поховання.

Інша річ, якщо особа має незняту або непогашену судимість, — тоді про урочисті військові ритуали не може бути й мови», — говорить В’ячеслав Шайдук.

Водночас він визнає цю можливість не надто доцільною. Адже померлий у СЗЧ не буде ж чекати в домовині, поки триватимуть суди, які дозволять поховати його з військовими почестями — як людину, чия вина не була доведена.

Як вирішить місцева влада

Можливо, на те, як поховали Михайла, вплинув і той факт, що для громади Хмельницького він був чужим… Але влаштовують же в містах і селах урочисті похорони з прапорами й салютами для невпізнаних військовослужбовців, які невідомо до якої громади належать!

«У випадку Михайла юридично важливо не лише те, що урна з прахом довго залишалася без поховання. Треба з’ясувати кілька речей: хто офіційно взяв на себе зобов’язання поховати його; чи були подані документи, що підтверджують статус УБД; чи зверталися щодо безоплатного поховання як УБД; чи дав ТЦК письмову, мотивовану відмову саме у військовому поховальному ритуалі. 

Без цього важко сказати, чи йдеться про відмову у військовому поховальному ритуалі, про відмову в похованні на конкретній Алеї Слави чи про відмову у фінансуванні поховання як військовослужбовця», —  говорить юрист ГО «Юридична сотня». 

Ми направили відповідний запит до Хмельницького об'єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки, однак відповіді не отримали. 

«А Сергій помер у своєму селі. Громада фактично провела не військовий урочистий поховальний ритуал у розумінні Статуту, а місцеве вшанування свого жителя як захисника й учасника бойових дій. Вона має на це право на основі рішень місцевої ради, навіть якщо ТЦК не бере участі в похованні. 

І подумаймо: якби Сергій Гоменюк був негідною людиною, хіба громада влаштувала б йому такий похорон — з живим коридором, оркестром, прапорами? Так, тут багато суб'єктивних моментів. Але юридичних порушень з боку громади тут немає», — зазначає В’ячеслав Шайдук.

Виходить, що в питанні поховання учасника бойових дій, який помер у СЗЧ, є офіційна лінія держави, яку реалізовує ТЦК, а також є позиція кожної окремої громади. І вони можуть не збігатися.

«Кожен орган місцевого самоврядування уповноважений розв'язувати питання своєї громади так, як він вважає за потрібне, якщо при цьому не порушуються ніякі закони. А держава чітко сформулювала свою позицію: особи, які вчинили СЗЧ, не належать до тих категорій військовослужбовців, чий похорон держава організовує і фінансує. Сьогодні це так», — підсумовує В’ячеслав Шайдук.

Ми зробили запит до Офісу військового омбудсмена щодо поховання учасників бойових дій, які самовільно залишили частину. Минув понад місяць, однак відповіді ми не отримали.