З кувалдою проти завалів. Як ся має Славутич під боком у Білорусі

На початку повномасштабної війни, коли росіяни захопили ЧАЕС і сунули з Білорусі вглиб України, Славутич майже тиждень жив без електроенергії. Для міста, чия інфраструктура в усьому залежить від електрики, де на кухні електричні плити, — це складна ситуація. Місцеві варили їжу у дворах на вогнищах. А продукти в місцевих магазинах закінчилися за лічені дні.

До кордону з Білоруссю звідси напряму менш як 6 кілометрів. Місто було 25 березня російські війська почали штурм міста, обстрілюючи блокпости на підступах до Славутича з важкої техніки, мінометів та артилерії. 26 березня ворог увійшов у місто. російські військові тимчасово затримали міського голову Юрія Фомічева та провели обшуки. Під тиском масових протестів і через відмову місцевих співпрацювати окупанти були змушені відійти за межі Славутича. Наприкінці березня, після відступу російських військ з Київської та Чернігівської областей, місто повністю повернулося під контроль українського уряду.оточене росіянами й фактично ізольоване від «великої землі». Продукти й пальне довозили глухими лісовими дорогами, про які знали хіба лосі та місцеві грибники — маршрут щоразу допомагали прокладати мешканці навколишніх сіл, які стежили за пересуванням російських військ. У самому Славутичі гуманітарна допомога розподілялася за списками — кожен приходив по свій пакунок у строго визначений час.

Нині, коли загроза повторного наступу росіян із Білорусі актуалізувалася, ми поїхали до Славутича, щоб побачити, як живе місто.

Укриття — з вікнами

Приїхали увечері — і вразила тиша на вулицях. Кілька випадкових перехожих і ні людських голосів, ні звичних звуків міста.

Вночі було кілька повітряних тривог, але ми з фотографкою Оленою даремно чатували на славутців біля одного з укриттів.

«У нас люди на початку війни активно ходили в укриття. Але зараз усі розслабилися, і я зокрема», — пояснила вранці Наталія Костинок, заступниця директора з навчально-виховної роботи Славутицької гімназії «Крокус».

В укритті цієї гімназії облаштовані класи, де проходять уроки, є кухня, душова, туалети. А ще — запаси води, спальні місця для дітей і дорослих, санвузли для людей з інвалідністю. Зараз монтують підіймач для маломобільних людей, щоб вони могли сюди спуститися з вулиці. Під час блекаутів укриття використовується і як «пункт незламності». Усього в місті, де мешкає 20 тисяч людей, таких пунктів дев’ять, найбільший — у кіноконцертному залі.

Укриття в «Крокусі» — на 1200 людей. У гімназії навчаються майже 250 учнів. Тобто до тисячі дорослих можуть за потреби ним скористатися. Але тільки тоді, коли нема уроків чи позаурочних заходів.

Подібні укриття облаштовані в усіх восьми освітніх закладах Славутича. Загалом у місті 56 укриттів. Ого! — скажете ви, на 20 тисяч населення аж 56 бомбосховищ! Але це фактично підвали багатоповерхівок, частина яких іще з радянських часів пафосно називалися Протирадіаційне укриття — це негерметична захисна споруда, призначена для захисту людей від іонізуючого випромінювання в разі радіоактивного забруднення місцевості.протирадіаційними укриттями.

«Ніхто не міг передбачити, що колись ці підвали знадобляться як бомбосховища», — говорить Вадим Зуй, начальник відділу з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення виконкому Славутицької міськради.

Йдемо в один із підвалів. Круті вузенькі східці, різкі повороти — як сюди заїхати людині на колісному кріслі? А з візком для немовлят?

Підвал — довгий вузький коридор, кілька лавок під стінами. За словами мешканця будинку Петра, тут можуть розміститися до 50 людей, а на початку повномасштабки набивалось і всі 200. Попервах родичі й сусіди зносили навіть лежачих хворих. Тепер не зносять — перестали боятися. Сам Петро ховається у квартирі за двома стінами.

Мешканці з допомогою міськради зробили в підвалі санвузол, біля умивальника навіть свіжий брусок мила лежить. У кутку обнадійливо бовваніють лом із кувалдою — на випадок, якщо після вибуху вихід із підвалу буде заблокований. Він тут один.

Більша частина приміщення зайнята комірчинами мешканців, і в тих комірчинах — вікна. Що ж це за укриття? І скрізь — труби водогону, каналізації, теплопостачання. Якщо в будинок прилетить і труби розірве — що буде з людьми?

На початку 2026 року суд за позовом Київської обласної прокуратури зобов’язав міськраду Славутича взяти ці підвали на свій баланс. За словами Вадима Зуя, ці тисячі квадратних метрів, які могли б умістити ледь не всіх мешканців міста, існують поки що тільки на папері. Бо підвали, обліковані як укриття, насправді ними не є. Їх іще треба облаштувати.

«Ми вже обстежили кілька таких підвалів, плануємо розробку проєктно-кошторисної документації для перетворення їх на укриття», — ділиться турботами Вадим Зуй.

На пʼятому році війни й під боком у Білорусі…

Їжа, тепло, світло

У 2022 році, переживши проблеми з доставленням продуктів, у міськраді Славутича вирішили створити стратегічний запас продовольства.

«Але терміни придатності закінчуються рано чи пізно. І ми змушені були просто викидати прострочені продукти, замінюючи їх свіжими. А потім придумали іншу схему. Домовилися з нашими супермаркетами: зберігаємо свій запас у них, вони виставляють його на продаж, коли підходить термін придатності, а свої нові продукти передають нам у запас. Ми немов обмінюємося. І в такий спосіб не нагромаджуються зіпсовані запаси», — розповідає міський голова.

З інженерними мережами важче, ніж із харчовими продуктами. Місто, як і його інженерні мережі, будувалось у 1986-1988-му роках.Прокладені ще 40 років тому, коли будувалося місто, вони вже давно вичерпали свій термін придатності. За словами, директора міського КП «Славутич-Тепломережі» Юрія Єгоренка, раніше підприємство отримувало в середньому 15 заявок на рік на ремонт електрокабелю. А нинішнього року лише за шість місяців провели вже 32 ремонти.

«Це все через холодну зиму, бо зросло навантаження на систему, через часті відключення електроенергії по всій Україні й, зокрема, у Чернігівській області, адже ми залежимо від “Чернігівобленерго”. Мережі налаштовані на те, щоб їх, може, два чи чотири рази на рік включили-виключили на профілактику. Вони ж коли працюють безперебійно, то не пошкоджуються. А ми, було таке, що по шість разів на день їх виключали. А вони ж старі», — бідкається Юрій Єгоренко.

Так само старе і обладнання водоканалу. Приміром, його фільтрувальна станція, збудована у 80-х іще за проєктом 1967 року. На проблеми цього інженерного мотлоху наклалися суто воєнні виклики — і, за словами керівника КП «Славутич-Водоканал» Володимира Шульги, утримувати інфраструктуру міста в робочому стані сьогодні важко. Особливо під час блекаутів.

«Ми тоді переходимо на дизель-генератори. У нас є для них запас солярки до п’яти днів. Навіть під час тижневого блекауту в березні 2022 року ми подавали воду й приймали стоки. І плюс маємо ще два накопичувальні резервуари для води по 5 тисяч кубів. А впродовж доби місто наразі споживає до 3 тисяч кубів. Тобто якщо раптом “шахед” поцілить у наше обладнання, місто все одно кілька днів буде з водою, і ми матимемо час здійснити ремонт. До речі, за війну місто жодного разу не залишалося без води більш ніж на пів доби. Жодного ураження наших обʼєктів із початку війни не було. Але ситуація тривожна — частина наших потужностей розміщена усього за чотири кілометри від білоруського кордону», — розповідає Володимир Шульга.

За словами очільника водоканалу, місце водозабору надійно охороняється. До того ж насосні станції мають свої «саркофаги» — габіони, тобто конструкції з металевої сітки, наповнені камінням і піском, якими обкладаються станції для захисту від обстрілів.

А от тепло, каже Юрій Єгоренко, попри зношені мережі, містяни мають завжди. Хіба через переналаштування системи його періодично відключають на годину-другу. Зараз у місті за грантові кошти встановлюють Індивідуальний тепловий пункт — це автоматизована модульна установка, що монтується в будівлі та розподіляє теплову енергію від котельні чи ТЕЦ до внутрішніх систем опалення, вентиляції та гарячого водопостачання. Він дозволяє автоматично регулювати подачу тепла залежно від температури на вулиці, зменшуючи споживання енергії на 15–30%.індивідуальні теплові пункти, міняють теплотраси, оновлюють обладнання, і тоді втрата тепла в мережах зменшиться, а енергоефективність житла — підвищиться.

За словами міського голови, місто ще хоче встановити акумулятори, які будуть накопичувати тепло й віддавати його в тепломережу. У планах і запуск котельні, що працює на біомасі й попутно до тепла виробляє ще й електроенергію. І установка теплового насоса, який за допомогою акумуляторів перетворює сонячну енергію на теплову. Щоб людям не довелося виїжджати з міста через відсутність тепла.

Саркофаги для підстанцій

Власної техніки для роботи на завалах славутицькі рятувальники не мають — не дай Боже потужних обстрілів, доведеться їм чекати допомоги від чернігівських колег. 

Однак за словами головного рятувальника Євгена Скрипки, з початку повномасштабної війни в місті не було жодного масованого обстрілу, «шахеди» атакували Славутич усього кілька разів. Але виїздів у славутицьких рятувальників побільшало, якщо порівняти з минулими роками чи не втричі, адже росіяни активніше завдають ударів по Україні, а ракети, що летять на Чернігів чи Київ, інколи збивають над Славутичем. І тоді виникають пожежі. 

«Було, що в Ризькому кварталі міста впав уламок із бойовою частиною, яка не розірвалася, 50 кілограмів вибухівки людям на балкон, довелося весь будинок на кілька годин виселити, поки піротехніки працювали. Але переважно росіяни стараються поцілити в наші обʼєкти енергетичної інфраструктури», — розповідає Євген Скрипка.

Найбільшої шкоди енергетиці міста росіяни завдали 1 жовтня 2025 року, коли вдарили по Підстанція 330 кВ — це ключовий вузловий елемент об'єднаної енергетичної системи. Вона приймає високовольтну електроенергію від електростанцій, знижує напругу й передає її на нижчий рівень (наприклад, до підстанцій 110 кВ) для подальшого розподілу між містами, промисловими підприємствами та регіональними мережами.підстанції 330 кВ. Славутич тоді на кілька днів залишився без електрики, виникли перебої з подачею тепла і води.

Підстанція є парафією НЕК «Укренерго», і не в міського голови Славутича запитувати, чому захисні споруди (саркофаг) навколо неї почали зводити вже після цього влучання.

За словами інженера КП «Тепломережі» Олексія Бабича, славутицькій підстанції нижчого «рангу», Підстанція 110/10 кВ — це потужний вузол електричної мережі, який приймає високу напругу 110 кВ від магістральних ліній електропередачі й знижує її до 10 кВ. Вона розподіляє електроенергію між мікрорайонами або промисловими об'єктами.110/10 кВ, що підпорядковується «Чернігівобленерго», пощастило більше: «шахеди» її не розбили. У січні 2026 року один влучив у котлован саркофага. А інший у червні поцілив у стіну захисної споруди.

На стіні його слід — він її добряче погриз, але пробити не зміг. Зараз робітники ремонтують цю стіну. І сміються від мого запитання, а хто ж захищає їх, поки вони зводять захисний саркофаг.

Фотографка Олена знімає уламки «шахеда», які ще досі валяються ледь не під ногами в робітників, а я обережно пробираюсь усередину саркофага. Я не шанувальниця промислових пейзажів, але монументальна краса підстанції заворожує.

«Цей трансформатор я сюди у 1987 році привіз і ставив його. Щастя, що “шахеди” в нього не поцілили, бо важко було б Славутичу. Він же зараз усе місто, вважайте, що забезпечує», — говорить Олексій Бабич.

За словами Вадима Зуя, коли 2019 року міський штаб цивільної оборони відпрацьовував план дій із відновлення електропостачання міста, енергетики казали, що місто не може лишитися без світла. 

Помилялися. З початку великої війни Славутич пережив уже чимало блекаутів. І відтоді стало зрозуміло, що потрібні альтернативні джерела електроживлення інфраструктури. 

Наразі кожен комунальний обʼєкт Славутича, супермаркети й аптеки мають власні генератори, а деякі, як-от лікарня, навіть два. Зʼявляються й сонячні панелі. Водоканал зараз монтує сонячну станцію, потужність якої дозволить підприємству щонайменше десять годин працювати без генераторів, якщо тим забракне солярки.

Тож Славутич вже має власну генерацію з сонця та інших джерел і навіть планує в майбутньому створити власний «енергетичний острів», який дозволить місту повністю забезпечити свою потребу в електроенергії під час блекаутів.

«У нас їх лише минулої зими було чотири. Приміром, коли 1 жовтня в підстанцію прилетіло, ми чотири доби працювали, щоб дати якесь живлення на місто. За наявності острова місто б у цей час спокійно генерувало для себе електроенергію — споживаючи газ на генераційні установки й використовуючи сонце. От до такої моделі ми й прагнемо», — пояснює Юрій Фомічев.

Люди на в’їзд і виїзд

Тут, як і скрізь по Україні, війна загострила проблему кваліфікованого персоналу для обслуговування міської інфраструктури. Деяких фахівців мобілізували, інші виїхали з міста. 

Водоканал із потрібних 140 фахівців має 105, КП «Тепломережі» забезпечене персоналом десь на 75%. Бракує і рятувальників. 

«Навіть мобілізаційна бронь не дозволяє набрати потрібну кількість працівників для роботи у критичній інфраструктурі», — говорить Юрій Єгоренко.

Тому місто намагається залучити висококваліфікованих переселенців, які змогли б замінити славутців, що виїхали через війну.

Так, сюди, на кордон із Білоруссю, приїздять ВПО, їх наразі в місті понад тисячу.

«Вони їдуть до нас, бо місто має для них житло — цього року ми перебудували для цього кілька своїх об’єктів, це близько 100 квартир. І у нас є для них робота», — розповідає міський голова.

У кожного співбесідника у Славутичі я запитувала, чи вірить він у повторний наступ росіян із боку Білорусі. Відповідь практично була одна: ми готуємося до найгіршого.

Цей матеріал створений за підтримки програми «Партнерство за сильну Україну» — багатосторонньої донорської ініціативи, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.