«Шлях родин іноді навіть важчий, ніж у хлопців у полоні». Мама трьох дітей, дружина військового й керівниця Коордштабу
25 травня 2023-го Юлія з прапором і усмішкою зустрічала 106 звільнених з полону воїнів. На ній була простора форма чоловіка — так, що й не відразу зрозумієш, що вона на останньому місяці вагітності. Рідні вже відмовляли її їхати на обмін, але всидіти вона не могла: «Ну як це — вони всі там, а я вдома на дивані?».
За три дні Юля народила дівчинку — у той єдиний день, коли чоловік, військовий, приїхав у відрядження. «Душа моя, у тебе є два дні. Інакше, — домовлялася вона з донькою ще в животі, — ми їдемо далі на наступний обмін». Нині Ярославі 3 роки — її мама й далі не пропускає жодного обміну полоненими.
Ця жінка — одна з тих, хто першою дає звільненим оборонцям телефон, коли вони ступають на українську землю, щоб вони подзвонили рідним. Знає історії полонених, проводить 8-годинні зустрічі з їхніми родинами, кожен обмін називає спецоперацією, а себе — провідницею.
«Я маю зустріти цих хлопців, сконтактувати з близькими. Бо для мене це насамперед історія родини. Коли я підходжу [під час обміну], я ніколи не розказую: "Я керівниця Координаційного штабу центрального регіону". Я кажу: "Мене звати Юля. Я подруга вашої дружини Ольги"».
Юлія Павлюк — керівниця Центрального регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
«Боже, Юлю, як ти це все вивозиш?»
Якось у день обміну Юлії подзвонила мама полоненого: «Юлічко Валеріївно, уявляєте, в мене сьогодні народилась онучка! Я знаю, що вже обмін відбувся, що сина не повернули, але ж ви його обов'язково повернете!» — Юлія завмерла. Ця жінка не знала, що її син уже в дорозі додому після двох років полону.
«За кілька хвилин я зустріла цього хлопця з автобуса і сказала: “Вітаю з поверненням. У тебе сьогодні племінниця народилась. У вас в родині подвійне свято”», — згадує щемливу історію Юлія.
Їй щодня дзвонять і пишуть десятки людей. Вона відповідає за супровід родин військовополонених і зниклих безвісти, координує роботу всіх спеціалістів штабу, Якщо родичам потрібно скомунікувати з військовою частиною чи зрозуміти алгоритм комунікації з правоохоронними органами, вони першочергово можуть дізнатися інформацію в Коордштабі.взаємодіє з правоохоронними та військовими структурами й бере безпосередню участь в обмінах. Телефон у дні обмінів стає «червоним».
Обмін може переноситись, відтерміновуватись, когось мають повернути, але не повертають. Це все дуже такий хиткий, важкий і бентежний процес. Тому я завжди кажу, що кожен обмін — це спецоперація. Боротьба за кожну людину — це спецоперація.Юлія Павлюк, керівниця Центрального регіонального центру Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими
До цієї війни її готувало все життя — філософськи говорить Юлія. В неї три вищі освіти — економічна, юридична й будівельна, і досвід роботи слідчою, юристкою будівельної сфери та депутаткою Вінницької міськради.
На початку повномасштабної війни чоловік пішов на фронт добровольцем. Вона ж створила благодійний фонд і громадську організацію, консультувала родини військовополонених і зниклих безвісти. Єдиний на той час офіс Координаційного штабу в Києві не справлявся з кількістю запитів. Так Юлія прийшла до того, що в грудні 2022-го очолила представництво Коордштабу в регіоні.
Основний напрямок і моя місія — це все ж таки військові та їхні родини. Я сама дружина оборонця. Мій чоловік на війні. В мене троє дітей, ростуть сини — 8 і 14 років. Тому, це й відчуття обов'язку».
А депутатство в міськраді стало «більше як хобі й другорядна задача».
«Коли я приходжу в міськраду, мої колеги-депутати такі: “Боже, Юлю, як ти це все вивозиш?”. А я кажу: “А хто вам сказав, що я вивожу?”».
«Ми повернули додому 9416 людей»
Вона сама зізнається, що створює враження сильної й мужньої жінки. Та коли опинилась під крапельницями — зрозуміла, що не всесильна, а емоційне вигоряння таки дається взнаки. Мало хто знає, як теракт в Оленівці вона переживала до фізичного болю, а після новини про 24 січня 2024 року в Бєлгородській області зазнав катастрофи російський військово-транспортний літак Іл-76. На борту перебували 65 українських військовополонених, які летіли на обмін.катастрофу ІЛ-76 з українськими військовополоненими на борту — їй діагностували ПТСР.
«Десь ти витягуєш, а десь ні. І коли мені кажуть: “Ніхто нічого не робить, немає ніяких результатів…” — у мене одне питання: ви думаєте, хтось не хоче цього зробити?».
Я кажу дівчатам: я б із задоволенням відчинила зараз ці двері й віддала вам всіх ваших хлопців! Але домовитись з ворогом віддавати людей — це так само, як домовитись з ним не стріляти й закінчити війну.
З початку повномасштабного вторгнення Україна провела 76 обмінів військовополоненими. «Ми повернули додому в Україну 9416 людей, — вагомо каже Юлія. — Зокрема, понад 1400 людей тільки за 2026-й». Скільки ще залишається в списках — не оприлюднює, та запевняє: Україна має повну загальну базу щодо всіх полонених і зниклих безвісти. Цим у межах Коордштабу займається Національне інформаційне бюро.
«Це і є основний, скажімо так, список наших оборонців, який постійно має перебувати на території країни-агресора. Тобто вони його бачать і знають, кого ми шукаємо, кого хочемо повернути», — додає Юлія Павлюк.
Родини зі свого боку ведуть особисті кабінети оборонців, куди вносять усе, що їм відомо — під час перемовин інформація береться лише з цієї системи. Ускладнює процес те, що рф зі свого боку інформації не надає.
«У цьому й виникає складність статусів наших оборонців. Тому що є полон, підтверджений МКЧХ, є полон, який ми розуміємо зі свідчень тих, хто повернувся, але точної інформації з міжнародного права ми не маємо взагалі. Пошук інформації на стороні країни-агресора інформації — це, напевно, найважче».
росіяни навіть про своїх не знають повної загальної кількості, хто в них де перебував чи перебуває. Водночас Україна зі свого боку зробила реєстр щодо російських військовополонених, і ми так само його надаємо під час перемовин.
Як формується пріоритетність у списках на обмін? Зі слів Юлії Павлюк, загальний реєстр градуюється за терміном перебування в полоні (або часом зникнення безвісти). Насамперед у пріоритеті — важкопоранені, важкохворі, ті, у кого критична втрата ваги, а також жінки, молодь і люди старшого віку. Наполягати на поверненні саме цих категорій — вже завдання перемовної групи. Основним перемовником є бригадний генерал ГУР Дмитро Усов.
«Але це вже предмет оперативних задач і спецоперацій, які перебувають на такій, знаєте, тонкій межі. Це й певні маніпуляції з нашого боку. Я кажу: закінчиться війна — ми обов'язково про це розкажемо й напишемо книжки. Бо Україна має унікальний досвід у світі, коли повертає полонених і цивільних заручників, не чекаючи припинення воєнних дій», — каже представниця Коордштабу.
Запитую, чи найважче міняється офіцерський склад.
«Не буває простих, — одразу, ніби поправляючи, каже Юлія. — Є і звичайний, на перший погляд, сержант, а країна-агресор його не повертає. Простих не буває, тому що для них це предмет торгу і товар».
«Тоді публічні акції на підтримку військовополонених допомагають, чи можуть навпаки в якийсь спосіб шкодити?» — напрошується питання саме собою.
«Акції на підтримку полонених — для того, аби наше суспільство не забувало, завдяки кому ми є незалежною державою і боронимо свої кордони. Мітинги не мають носити агресивного характеру, і ми акцентуємо на тому, що зайву інформацію надавати не треба — наприклад, про причетність до конкретних посад, подій і так далі», — відповідає Юлія Павлюк.
«Я відчайдушна жінка: їжджу на побачення і везу дітей до тата»
Чоловік Юлії, Василь, нині служить в одній із бойових бригад. За змоги — вона завжди їздить до нього на побачення в прифронтові міста. Каже: не бачити його пів року або й рік не змогла б точно. Часом бере з собою дітей.
«Мені б хотілося, щоб моя молодша донька, якій 3 роки, жила з татом, а не бачила його іноді через відеозв'язок, бо він на війні. Звичайно, це важко. Але кому зараз просто?» — говорить Юлія.
«Я така відчайдушна жінка, що і дітей везу до тата. Я дуже хочу, щоб мої сини, моя донька знали й бачили батька. В нього немає можливості — я знаходжу якісь максимально безпечні варіанти, щоб вони все ж таки бачились. Все ж багато залежить від того, як жінка налаштує цей процес».
Павлюк розмірковує про те, що на плечі жінок нині лягає дуже багато задач, соціальної напруги, і ще й додається щоденна боротьба.
«У кожного свій шлях. Є шлях оборонця, який його проходить мужньо, максимально концентруючись на моменті повернення додому. А є його родина, є ті дівчата й жінки, які проходять свій шлях — когось з’їдає відчуття провини, хтось лишається в горі, а хтось продовжує щоденну роботу — зранку прокинутись і думати: “Що ще я можу зробити, щоб повернути свого?”.
І я вважаю, що подекуди цей шлях важчий, ніж навіть у хлопців, які перебувають у полоні. Багато хто з жінок уже готовий до служби у війську або до юридичних консультацій краще, ніж деякі юристи».
«Ми — сила сил»
«Ви знаєте, в нас уже існує правило “щасливої долоньки”: якщо ти приїдеш до Павлюк на зустріч, то в наступному обміні когось із наших обов'язково мають повернути», — якось, приїхавши до Юлії, сказали їй родички полонених. З багатьма жінками вони здружились.
Юлія їм відповіла:
«Дівчата, дивіться, так працює ваша віра, надія і те, що ви вкладаєте в бажання знайти й повернути вашого. Тому, це не просто щасливий випадок, не якась містика — це ваша боротьба щоденна. І в цій боротьбі треба ще й думати про себе насамперед».
Вона дає настанови рідним полонених, але насправді, каже, вчиться цього й сама.
«У мене теж проблеми з часом на себе, я не вмію відпочивати, тому, я вчуся разом з ними. Бо для того, щоб давати, боротися — треба мати власний ресурс. Ми з дівчатами часто говоримо про те, як вони знімають стрес. Хтось пише листи, хтось робить ремонти, хтось б'є стіни, хтось б'є грушу. А я, наприклад, вночі варю борщ.
Бо, як каже одна моя подруга, дружина оборонця, якого ми вже повернули з полону: “Ми є сила сил”».
Розмова з Юлією Павлюк відбулася за три тижні після аварії, в яку вона потрапила зі старшим сином. Від буса, який зустрічав звільнених з полону, не лишилося живого місця — в’їхала 45-тонна вантажівка. Всі пасажири вижили.
«Тепер я кажу, що якщо мене фура не збила, то, в принципі, всі інші перешкоди ми подолаємо на своєму шляху», — усміхається Юлія. І серйозно додає:
«Це для мене шанс, що я маю продовжувати життя, і воно мені для чогось дане. Що моя місія не закінчена. Але я маю себе берегти. Коли я сиділа біля сина і чекала “швидку”, я згадала слова нашого звільненого з полону Іван Демків — лікар-хірург із Вінниччини, хірург Маріупольського шпиталю. Пережив російський полон і повернувся в Україну 26 квітня 2023 року під час обміну полоненими.Івана Демківа:
"Юлю, ти знаєш, я всі свої щасливі шанси в житті вже використав. Тому, тепер я маю усвідомлено, чітко, без права на похибку, продовжувати свій шлях”. І мені, мабуть, всесвіт дав нову можливість продовжувати свій шлях».