Про побачення з ножем у сумці, псевдо Підлий, «кохаю» на шматку шпалер і маленьку Незалежність родини військового командира

«На що можуть очікувати двоє людей, які зростали на революціях, дорослішали на війні, зустрічалися у прифронтових містах, одружилися на місці недавніх боїв і залишилися разом, попри весь треш навколо?..

…на поповнення

Слушного часу не буде ніколи.

Ідеальне життя не настане завтра.

Варто жити сьогодні, кохати сьогодні і давати початок новому життю, нашому майбутньому поколінню. Чекаємо на тебе, наша маленька Незалежність. Впевнені, знаючи наш характер, що ти всім нам покажеш, як жити це життя».

Ми зустрілися з Андрієм і Вікторією, щоб поговорити про те, як зміни й випробування в країні впливають на них і як вони впливають на Україну.

Підлий Андрій

Вечоріє. На столичній Русанівській набережній від Дніпра тягне прохолодою, від кафе через дорогу — лимонною випічкою. 

Жартуючи, починаю розмову з того, що Андрія у Facebook вітав із днем народження президент Порошенко, виставив із ним фото і називав «друже». Зазвичай все буває навпаки. І цікаво, що там звучить псевдонім Підлісного: Підлий.

«Я отримав його ще до початку війни, — пояснює військовий. — Цивільною людиною. Нас була група товаришів, які підсобляли на будівництві. Заробляли якусь копійку. І от за якийсь час я став не лише працювати, а й знаходити роботу іншим. І в мене діяла жорстка система правил, зокрема не можна запізнюватися. І одного з хлопців за четверте спізнення я покарав: “Вирахую зарплату за цей день, бо ти підставляєш нас всіх”. Він такий: “О, та ти підлий”. Так прізвисько й прилипло. І приїхало зі мною в армію. Я не відхрещувався від псевдо, бо воно зручне. Всі “вікінги, спартанці, титани”, а “підлих” я більше не зустрічав, та й цікаво, як реагують люди, не знаючи, чого від мене очікувати», — сміється Андрій.

Щодо дружби з пʼятим президентом каже, що за роки познайомився з багатьма публічними людьми, які йому допомагали.

«Спілкуємось і дотепер. З Тарасом Чмутом, який очолює Це один із найбільших і найвідоміших благодійних фондів в Україні, який із 2014 року системно допомагає Силам безпеки та оборони. Фонд забезпечує українських військових технологічним обладнанням, транспортом, засобами зв'язку та розвідки.“Повернись живим”, ми разом служили в морській піхоті. Сергій Притула допомагав мені зі снайперською гвинтівкою з прицілами, з Валерієм Залужним обговорювали створення 3D-макетів місцевості. Ці знайомства для мене не є дивиною, я їх і не афішую як щось надзвичайне», — каже просто.

Андрій — з Вінниці. Воює з 2014-го. Починав морпіхом, був снайпером, розвідником, командиром підрозділу. 

За пів року до повномасштабного вторгнення звільнився: закінчився контракт і через давнє поранення мав проблеми зі здоров’ям. Хтось запитав: «За яких умов повернешся?» — «Як прийде велика війна».

«Адмірал» із сайту знайомств

До неї лишалося три тижні, як 27-річний чоловік познайомився із 19-річною киянкою Вікторією.

Слово в розмові переходить до неї, й Андрій уважно слухає, не відводячи від дружини погляду. Коли коханий стояв на Майдані, її обрали президенткою школи, вона потрапила в учнівське самоврядування свого району й очолила його: старшокласники запускали проєкти, волонтерили для переселенців і дітей з інвалідністю, писали листи політв’язням із Криму, слали малюнки військовим.

«Я гарно малювала, і мої листівки діставалися бійцям плюс-мінус таким, як Андрій», — усміхається Вікторія.

У лютому 2022-го Андрій проводив на полігоні під Києвом тренінги з такмеду, тактики, стрільби; Вікторія вчилася на першому курсі у двох вишах (у Національному університеті біоресурсів і природокористування України та в Українському державному університеті імені Михайла Драгоманова), і працювала продавчинею взуття, щоб оплачувати навчання.

Андрій дорослішав на війні, не знав, як завести стосунки з дівчиною. Вони познайомилися на сайті знайомств. Вікторія побачила фото чоловіка в білому парадному костюмі морської піхоти, голубий берет, голубі очі. Навіть зараз жінка захоплена:

— Це так красиво, що аж страшно! Статний, стоїть так рівно, як майбутній кандидат у президенти!

— Адмірал! — вставляє жартома Андрій.

Дружина, заглиблена у спогади, не реагує: «Крім того, він дорослий: вуса, борода. Думаю: “Хто ти? Скільки ж тобі років? Чого ти взагалі мені пишеш?” — сіла і прибалділа. А потім він написав кілька слів, я відповіла. Зрозуміла, що принаймні це культурна людина. Писав українською мовою. Це для мене дуже великий показник, я сама з 2020-го принципово не говорю російською».

«Кохаю» на шматку шпалер

Згодом Андрій прислав квіти: гортензія, троянди — привітав із першою сесією. Вікторія ходила по кухні й кричала на всю квартиру, що вперше в житті хлопець відправив їй квіти. Із запискою: «У тебе все вийде».

«Я цю записку досі бережу. У мене всі його записки є. Вже така тека гарненька. Навіть є шмат шпалер, де написано: “Кохаю” і дуууже криве сердечко зі стрілочкою. Це він їхав у відпустку і мені лишив. Я прокинулася, побачила цей клаптик і розридалася».

На перше побачення в ресторані дівчина їхала з острахом.

«Заходжу в заклад, шукаю очима, і тут розвертається до мене чоловік у костюмі-трійці. Дивлюся на нього й думаю: “Який кошмар, я в джинсах”.

Це було потішно: Андрій їхав із прямого етеру з телебачення і не переодягнувся, а Вікторія нічого не їла, крім лимонного шербету, бо мала на ранок здавати кров як донорка. Та вони проговорили чотири години, аж доки ресторан зачинився.

Іншого разу вона прийшла до нього додому на сирники, але взяла із собою ножа й залишила записку батькам: «Якщо не повернуся, шукайте тут».

Ніж не знадобився. Дорослий чоловік смажив сирники, підливав дівчині чай, а вид із 16-го поверху на вагоноремонтний завод і колії здавався прекрасним.

На День закоханих чоловік запросив її на екскурсію в Чорнобильську зону відчуження.

«Це прикольно і це перевірка на вшивість», — відповідає на моє запитання Андрій, чому туди. Дівчина не злякалася, але за цілий день не дала себе приобійняти. Андрій образився, в автобусі дорогою додому не розмовляв із нею, по прибутті навіть не попрощався й не провів додому.

Вікторія думала, що більше він їй не зателефонує.

Дружина — то святе

Вони помирилися. І хоч Андрій пішов воювати з першого дня вторгнення, та він опікувався дівчиною, у яку встиг закохатися, у листах і телефоном. Знаходив прихистки Вікторії з родиною, коли вона опинилася в евакуації, питав, чи не холодно їй, бо в будинку не опалювалося, замовляв букети й подаруночки: підвіску-тризуб, колечко.

Через кілька місяців вони вже визначилися: «ми — пара». Тоді ж Вікторія (до речі, чоловік її лише так і називає — на повне ім’я) впихнула йому в кишеню листа. Написала, що кохає. Наживо — соромилася.

Якби не війна, Андрій би не поспішав з одруженням: вважав, що пара має пожити разом років 3-4, «щоб не дати штангу». Але одного дня прокинувся й подумав: а чого тягти? Їм зараз добре, вони пів року разом, у людині все влаштовує: «Я зрозумів, що готовий. Ну і як додаткова мотивація: якщо зі мною щось станеться, хай краще стосунки будуть офіційними».

«У нас постійно жарти через це, я на них ображаюся. І бурчу: дурний, мені ці гроші будуть до одного місця, якщо з тобою щось станеться. Він, бачте, думає наперед. А я вважаю, що він скоро вернеться, все складеться добре, і будемо жити з дитиною», — впевнена жінка.

Він освідчився в горах, восени 2023-го закохані побралися в Херсоні.

Запитую, що змінилось у шлюбі. Андрій відповідає відразу:

«Я сам по собі жорсткуватий, але дружина каже, що став м’якшим. І ще: їй десь не вистачало турботи, десь уваги. А я не міг втямити, як вона не може зрозуміти, що зараз війна і в мене не завжди є час і бажання, і головне — сили. На початку стосунків це легше дається, а потім дедалі важче виділяти цей шматочок себе, бо внутрішнього ресурсу не вистачає».

«Але ми все проговорюємо, і навіть на відстані, якщо посварилися, він перенабирає мене: не хоче, щоб залишилися недомовленості», — додає дружина.

Якби їхні зустрічі залежали лише від чоловіка, вони б бачилися не частіше, ніж раз на пів року. Але Вікторія ламає цей графік і їздить сама до коханого. Бували періоди, коли місяцями жила біля чоловіка. Наприклад, у Слов’янську чотири місяці.

«Побут дружини військового своєрідний: у мене в місті жодного знайомого, але там є його побратими. І ця бульбашка стала для мене дуже важливою. І навіть коли бувала в Києві, то раділа зустрічі з друзями, але недовго: хотілось у Слов’янськ», — розповідає Вікторія. 

Вона їздила до чоловіка на Чернігівщину, Сумщину, Херсонщину, Харківщину, під кордон, коли воював на Курщині. Іноді ці зустрічі тривали кілька годин, іноді доводилося жити у злиденних умовах: без опалення, води, у хатах із побитими стінами.

«Я розуміла, що конкретно від мене залежить, чи буде у нас конект. А ще: я так сумую, що дурію, а від цього настільки фруструю, що це виливається в проблеми на роботі й просто в побуті. Я просто перестаю відчувати, що в мене є та родина, до якої я так сильно прагнула», — емоційно ділиться Вікторія.

Андрій зауважує, що дружини не часто приїздять до бійців.

«У тому батальйоні, який я очолював, може, відсотків 20. Але саме в цих людей більше шансів вижити: коли вони хоч кілька днів залишаються наодинці з рідною людиною, повертаються зовсім іншими, набагато краще воюють. Тому я зацікавлений, — він усміхається, — і давав можливість відпочити, бо дружина — це святе».

Перша в роду Підлісних

Про те, щоб їх стало троє, вони розмовляли. Навіть готувалися: здавали аналізи, дбали про здоров’я.

«І мені не соромно говорити, що це так швидко вийшло, — гладить дружину по руці військовий. — Я щиро радий і, думаю, Вікторія теж щиро рада».

Вона додає серйозно: «Багато жінок шкодують, що не мають дитини від людини, яку справді люблять і з якою хотіли прожити все своє життя. І від цієї думки мені аж моторошно. Тому, коли так воно сталося, я трошки офігєвша була, бо це міняє повністю мій спектр життя на 180 градусів. Це по-своєму страшно і по-своєму дуже відповідально. Але чи я рада? Так, я рада», — вона гладить живіт. Очі її сяють.

Подружжя чекає на дівчинку. Це перша дівчинка в роду Підлісних.

Повз нас чимчикують собачники з псами різних порід. Зненацька Андрій показує дружині віддалік на великого й кудлатого: «Диви, який вовчара!»

«Я такого хочу! Це лайка або хаскі!» — радіє вона. То маламут, звати Буран, господиня дозволяє парі з ним сфотографуватися.

Андрій любить котів, має чотирьох, всіх привіз із фронту. Троє живуть у батьків на Вінниччині. А один — мейн-кун на місці постійної дислокації, чоловік постійно перевозить його із собою, каже, має потребу турбуватися про когось.

Вікторія не в захваті від котів, але заради чоловіка готова терпіти, а Андрій — не дуже великий собачник, але заради дружини готовий на пса.

— Чи зручно вам? — питає наш фотограф, просячи пару попозувати.

— Мені з ним завжди зручно, — спокійно усміхається жінка. Чоловік стає позаду, обіймає її за живіт. Руки їхні переплітаються.

Що для вас Україна?

Вікторія на початку повномасштабної війни могла виїхати в п’ять країн. Але не зробила цього. Не ідентифікує себе потенційною громадянкою якоїсь іншої країни, бо в неї є своя. Є її люди. Якщо працювати й досягати в житті якихось результатів, то для них. Не для чужих.

«Я собі завжди ставила мету — не просто жити, бо хочеться після себе щось залишити, — натхненно каже вона. — Тому я і працюю в освітній сфері, зараз — у соціальних проєктах, пов’язаних із відновленням доступу до освіти в прифронтових регіонах. Я заїжджала в деокуповані села, де понівечені всі хати, а замість шкіл — вирви від авіабомб, де немає мостів, немає доступу до води. Але там залишилися люди, і серед них є підлітки. І коли я побачила ці села на власні очі, зрозуміла, що в Києві не працюватиму, бо тут важливіше. Для мене освіта — це про світогляд, про традиції, про культуру, про те, як ти спілкуєшся з людьми, про те, як і чого хочеш, про те, як ти в себе віриш, про те, чого ти прагнеш. І мені дуже важливо в малих українцях, в молодих українцях закладати ось ці речі, щоб вони відчували, що вони потрібні в Україні, і що ця держава про них теж турбується».

Для Вікторії держава — це не ефемерний апарат. Це вона, це всі ми. У ній чітко закарбоване розуміння: якщо її щось не влаштовує навколо, треба попрацювати зараз.

«І для мене ось це — і є Україна, вона виливається в моїй роботі. Я настільки сильно люблю своїх дітей, своїх учнів. Вони нічим не гірші, ніж діти зі столиці, з великих міст. І вони побачать, що про них теж турбуються, що на них не байдуже, що є люди, які приїдуть, навчать, подарують трохи любові, уваги, які тебе вивезуть в інше місто на навчання, які тобі покажуть інші університети, які подарують тобі можливості, яких ти наразі не маєш. І ти будеш розуміти, що, виявляється, Україні на тебе не начхати. Для мене Україна не просто територія, це не просто місто, не просто красиві будівлі, ресторани, заклади — це люди. І мені дуже хочеться своє життя вкладати саме от безпосередньо в людей там, де я це можу зробити», — підсумовує вона.

Андрій уважно слухає і дає свою версію:

«У мене більш прагматичне визначення для себе, що таке Україна. Я сприймаю її як свою домівку. Тобто все, що ми вважаємо власним домом, де ми проживаємо, те саме я бачу, тільки щодо України. Тобто я себе і фізично, і ментально відчуваю нерозривною частиною цієї країни. 

Тобто я — це Україна, а Україна — це я. Відчув це вперше, коли був бій під Волновахою у 2014 році. Тоді гостро заболіло, ніби хтось напав на мою домівку. І якщо ми часто говоримо про якісь обов’язки громадян, то я внутрішньо відчуваю обов’язок і відповідальність за всю Україну. Навіть якщо десь хтось накосячив на міжнародному рівні чи в якомусь регіоні, то це я, зокрема, сприймаю на себе».

Андрій, нині керівник одного з армійських корпусів, звіряється, що його теперішнє і майбутнє нерозривно буде пов’язано із цією домівкою.

«Я більше за територію. Не тому, що це там якісь родючі землі чи населені пункти, а тому, що я просто не готовий віддавати своє комусь».