Поїхав до Москви, аби не зрадити Україну. Історія маріупольця Михайла Пуришева, який намагається врятувати сина із рук ФСБ
Михайло Пуришев — волонтер, який вивозив людей із блокадного Маріуполя, а потім став до лав ЗСУ, — цілеспрямовано поїхав до Москви, готовий віддати себе на поталу російській ФСБ.
Тривалий час російська спецслужба тиснула на чоловіка, аби той зрадив Україну в обмін на життя своїх дітей. Перебираючи із сотню варіантів, як їх урятувати й не стати ворогом власному народові, Михайло вирішив принести в жертву себе.
hromadske поспілкувалося з близькими Михайла, аби зрозуміти, що стояло за його рішенням.
«Тату, тут із тобою хочуть поговорити»
16 липня 2026 року Михайло отримав перший дзвінок. Окупанти дзвонили через Telegram із мобільного номера його сина, який живе з матір’ю в росії. Зі слухавки він почув переляканий голос: «Тату, тут приїхали люди, хочуть із тобою поговорити».
Загалом 40-річний Михайло Пуришев має чотирьох дітей від різних дружин. Двоє з них є громадянами України, двоє — громадяни росії.
Колишня дружина Михайла ще задовго до початку великої війни вивезла старшого сина та доньку до рф. Чоловік хотів перевезти їх за кордон — до брата в Канаду, — але жінка не підписувала документів і не давала згоди на виїзд. Згодом і зовсім обірвала зв’язок. Тепер синові виповнилося 18 років, і він підлягає призову на строкову військову службу в рф.
«Приїхали до вашого сина в гості. Аналог вашої “безпеки” (СБУ — ред.), тільки в нас інакше називається. Я хочу з вами подружитися. Нам потрібні свідчення, а вам — щоб дитина в армію не пішла. Уявіть: один із тих хлопців, яким ви зараз допомагаєте, буде стояти навпроти вашого сина в окопі», — заявив співрозмовник Михайла на відеозаписі розмови, яку відзняв чоловік і яку нині оприлюднили волонтери.
Те, що з ним говорить представник російської спецслужби, сумнівів не виникало. Ніхто з інших родичів не міг сконтактувати з його сином. Співрозмовник також попередив, що дзвонитиме йому з номера колишньої дружини. Михайлу одразу виставили термін для ухвалення рішення та попередили: якщо хтось почне «рипатися», буде реакція.
«Не треба нікого зраджувати, Михайле»
Чим Михайло Пуришев цікавий російській ФСБ? Він — один із перших волонтерів, які змогли заїхати до Маріуполя навесні 2022 року, коли місто перебувало в облозі. Чоловік перетворив свій нічний клуб у Маріуполі на місце прихистку для місцевих, а сам шість разів повертався в місто, аби евакуювати людей.
Свого часу його яскраво-червоний бус із написом «Волонтер» став символом евакуації та потрапив на шпальти світових видань. Всьоме Михайло наважився їхати до оточеного заводу «Азовсталь» з метою вивезти звідти цивільних. Але натомість окупанти затримали його й відправили на допити.
З 2023 року Михайло разом з командою волонтерів, яка зібралася навколо нього, будував на прифронтовій території Донеччини так звані пункти незламності — місця, де цивільні та військові могли попрати речі, помитися, поїсти гарячу їжу, отримати ліки чи зловити зв’язок. А коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, долучився до евакуації постраждалих і там.
Коли дрони змінили обличчя війни, створювати дороговартісні пункти, які росіяни можуть вмить знищити, втратило сенс. Тоді вся чоловіча частина команди Михайла вирішила мобілізуватися до бригади безпілотних систем.
Однак роки волонтерства не минули безслідно. Михайло пережив два інфаркти, має три Стент — маленька металева сітчаста трубка (каркас), яку лікар ставить усередину кровоносної судини чи іншого порожнистого органа. Він тримає стінки відкритими та відновлює нормальний рух крові або інших рідин, якщо орган звузився через хворобу.стенти в серці та змушений приймати низку препаратів для підтримки здоров’я. Попри хворе серце він таки зміг потрапити до бажаного підрозділу, але на тлі спеки цього літа почав задихатися у підвалах. Навіть невеликі перебіжки давалися важко. Командування порадило йому «списатися» і повернутися до волонтерства — так він зможе продовжити допомагати побратимам.
І от посеред процесу звільнення — дзвінок: «Не думайте, що я вам подзвонив навмання. Я чудово знаю вашу суть і прекрасно розумію, що ви не підлий сам собою. […] Ви ж їздите по локаціях, розвозите допомогу, знаєте, де позиції. Може, з командирами перетиналися. […] Не треба нікого зраджувати, Михайле, у нас не такі прохання».
росіяни намагалися переконати чоловіка, що йому треба буде «всього-на-всього» стежити за «іноземними найманцями». Хоча дуже скоро прозвучала й назва конкретного українського підрозділу.
Про те, що сталося, Михайло розповів лише кільком людям. Вони розглянули «під сотню» варіантів подальших дій, як-от просто вимкнути телефон та «зникнути». Але всі не підходили, бо, хоча й могли гарантувати особисту безпеку чоловіку, не гарантували такого для його дітей.
Діти — і свої, і чужі — є для Михайла найбільш чутливою темою, його ахіллесовою п’ятою, кажуть його знайомі. Ще до великої війни Михайло опікувався дітьми в сиротинцях і навчав їх комп’ютерної грамотності. Саме кадри з дітьми в підвалах змусили його пробиватися на «Азовсталь» та купувати човен і їхати на затоплену Херсонщину.
«Я ризикував життям заради нерідних дітей, а тепер ризикну для рідних. Щоб син не думав, що я його кинув», — переказує слова Михайла волонтерська команда «Незламні».
«Нехай росіяни зроблять це своїми руками»
ФСБшники дзвонили Михайлові п’ять разів і щоразу дедалі більше дратувалися, що він не дає конкретної відповіді й тягне час. З іншого боку, ніхто не міг запропонувати чоловікові реального виходу із ситуації. Він комунікував із низкою організацій, але вони не стикалися з таким випадком, як у нього.
Після місяця обдумувань Михайло вирішив: він не зможе бути агентом ФСБ, якщо його не буде в Україні. А якщо переведе увагу на себе, від сина можуть відчепитися. Тож чоловік ухвалив рішення їхати просто до Москви через Стамбул, розуміючи, що потрапить на «фільтрацію»: «І нехай роблять зі мною, що хочуть». У Москві він приземлився зранку 17 серпня.
«Міша настільки довго був у напруженні — після першого дзвінка і всі роки до того, — що спочатку навіть безапеляційно казав: “Не буде мене — не буде проблем”», — кажуть його знайомі.
Михайло усвідомлював, що через проблеми з серцем має значний ризик не пережити російський полон, але переконати його не їхати не вдалося. «Нехай росіяни зроблять це своїми руками», — казав він друзям.
Він також закликав не намагатися повернути його без сина. Нині близькі Михайла Пуришева спілкуються з низкою правозахисних організацій, аби дізнатися про стан, місцеперебування чоловіка та за можливості організувати йому доступ до необхідних ліків. Зв’язок із ним зник після вильоту зі Стамбула.
Паралельно волонтери намагаються зробити історію публічною, що зможе дати Михайлу додатковий захист, як це було під час його ризикових місій у прифронтові регіони.
«Ми ніколи в житті нікому б не побажали опинитися перед таким вибором, перед яким опинився Михайло. Його самопожертва заради порятунку дітей викликає нереальну повагу. Засуджувати, давати оцінки — ми не маємо морального права, тому що ми ніколи не були в цій ситуації», — зазначають у команді «Незламних».