«Він же задихнеться». — «Ну, хоч ти виживеш». Як мама й бабуся української художниці рятували євреїв від розстрілу
29 вересня 1941 року. Окупований нацистами Київ. На будинках — оголошення, які з’явилися 2 дні тому. Євреям наказали взяти цінні речі та зібратися в одному місці — на Вулицю Мельникова у Шевченківському районі Києва у жовтні 2018 року перейменували на вулицю Юрія Іллєнкавулиці Мельникова біля кладовища. Саме там, за даними Українського інституту національної пам’яті, 29-30 вересня нацисти розстріляли майже 34 тисячі євреїв. Вбивали й військовополонених, і ромів, і пацієнтів психіатричної лікарні імені Павлова. Усіх, кого вважали «зайвими». За два роки нацисти в Бабиному Яру знищили близько 100 тисяч людей.
З 1963 року тих, хто рятував євреїв від розстрілів, Національний ізраїльський інститут пам’яті катастрофи та героїзму Яд Вашем нагороджує званням «Праведників героїв світу». Серед них Софія Ярова та Єфросинія Бойко — мама та бабуся художниці Ганни Ярової.
«Хоч ти виживеш»
Ганні Яровій 63 роки. Художниця, мистецтвознавиця, заступниця голови Національної спілки художників. Жінка народилася в родині Праведників.
Ганна детально знає, як мати й бабуся врятували від розстрілу сімох євреїв. Серед них — сім’я Тетяни Липницької з двома дітьми: Маєю та Аркадієм. Жінка приїхала до своїх родичів у Київ після невдалої евакуації. Чоловік сестри сказав, щоб на ранок Липницьких у домі не було, бо всіх розстріляють. А якщо не підуть, то він сам доповість нацистам.
«І тітка Таня з двома дітьми постукала в наші двері. Бабуся, звісно, відчинила. У неї ще були деруни, тому нагодувала і заховала їх у підвалі будинку.
Дуже запам’яталася деталь: йде патруль німецький, а Аркадій (син Тетяни — ред.) почав плакати. І тітка Таня йому затулила рукою рот, а донька Мая їй каже: “Він же задихнеться”. На що тітка їй відповіла : “Ну, хоч ти виживеш”».
Зранку до будинку Ганниної бабусі прийшов поліцай і попередив родину, що може бути облава. Тому вночі Єфросинія Бойко відправила доньку Софію з Липницькими до родичів у село Рославичі на Київщині. Потім вони переїхали у Васильків, а згодом — під Білу Церкву, де їм змінили прізвище та імена й видали нові документи.
«Я запитала: “А тобі було страшно, коли бабуся сказала, що треба відвезти тьотю Таню?”. “Ні, в мене такого відчуття не було”, — бабуся сказала, — і ми пішли”, — відповіла мама».
Мамі Ганни тоді було 23 роки, а бабусі — 39.
«Я не вважаю це подвигом»
У 1992 році по радіо пролунало оголошення про те, що шукають людей, які рятували євреїв під час війни. Мая Липницька буквально вмовляла свою рятівницю Єфросинію Бойко написати їхню історію.
Ганна згадує діалог жінок, свідкою якого вона стала.
— Ти ж нас рятувала.
— Нікого я не рятувала, — каже бабуся. Вона тоді була директоркою школи, їй ніколи було взагалі займатися чимось іншим, окрім директорства. — За офіційними даними ізраїльського інституту Катастрофи і Героїзму «Яд Вашем», понад 2,6 тисячі громадян України офіційно визнано Праведниками народів світу за порятунок євреїв під час Другої світової війниТак всі робили, багато людей це робили. Я не вважаю це подвигом.
Тоді Мая Липницька вирішила особисто свідчити. Зібравши документи, надіслала їх у Яд Вашем — ізраїльський національний меморіал Голокосту. У вересні 1997 року надійшла звістка, що маму та бабусю нагородили званням Праведників народів Світу.
«Мама записувала свої спогади на папері. Вони не обговорювали ні новини з газет, ні обстановку у світі. Але завжди пам’ятали про той час. І все це вони згадували без трагедії».
«Якщо у вас такі бабусі, то який вибір зробили б ви?»
У листопаді минулого року Ганна Ярова вирішила створити виставку до 85-х роковин Бабиного Яру «Свідок вічності». Мисткиня зрозуміла, що очевидців залишилося небагато, тож саме час зберігати пам’ять через мистецтво. Тим паче, що й вона сама уже частина цієї пам’яті.
«І от я прийшла в нашу дирекцію виставок і питаю, чи пам’ятають вони, коли була остання виставка. Згадали, що ще у 1991 році.
Тоді не було комп’ютерів. Ми збирали ті пожовклі клаптики паперу з відомостями, надрукованими на друкарській машинці. Згадали, що то було до 50-річчя Бабиного Яру. Тоді була перша виставка, і зараз, через 35 років, ми організували другу виставку».
Ганна запросила для участі в проєкті друзів-художників. Зголосилися близько шістдесяти. Серед них Олександра Кирилова, Світлана Лебіга, Лариса Пуханова, Олена Толкачова, Тетяна Красна, Олена Телятник та Ірина Романченко.
«Приходили й такі художники, що казали: “Я без грошей не буду малювати”. А ті, хто підтримав, говорили: “Аня — наша подруга, її Син Ганни Ярової, Артем, нині воює у складі Національної гвардії. Пішов добровольцем із другого дня повномасштабного вторгнення.син воює, і ми зробимо своєю творчістю такий внесок у перемогу».
Син Ганни Ярової, Артем, нині воює у складі Національної гвардії. Пішов добровольцем із другого дня повномасштабного вторгнення.
«Якщо у вас такі бабусі, то який вибір зробили б ви?» — сказав Артем на відкритті виставки.
Одне з полотен на виставці про Бабин Яр — робота художниці Лариси Пуханової. Жінка з дитинства чула в родині історії про порятунок євреїв. Вона присвятила своє полотно Праведникам народів світу. Людям, які, ризикуючи своїм життям, рятували євреїв.
«На полотні — практично моя бабуся, тільки вона не носила хустки. Я ще попросила Ларису додати оцей сервант зі слониками, який у нас був».
«Останній акорд» Олександри Кирилової присвячений ромам, яких також знищували в Бабиному Яру. Це про мить, коли музика ще звучить, хоча вирок уже винесено.
Розповідаючи про полотно Олександри Кирилової «Присвята героям», Ганна плаче та бере паузу. Це не просто сюжет — це спогади бабусі, які вона особливо добре запам’ятала.
«Дуже болісно згадували, як хлопців 10 січня 1942 року нацисти стратили у Бабиному Яру близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії.Дніпровської флотилії, обмотаних колючим дротом, з голими торсами, вели на розстріл. Був листопад, здається, було дуже холодно, пролітав сніг. Але ці хлопці йшли з гордо піднятими головами».
Щоб зберегти пам’ять про Бабин Яр, Ганна Ярова планує створити благодійний фонд музею, бо й зараз відчуває, як ця трагедія перегукується з сучасністю.
Ганна згадує фільм режисерки Домнікії Левчук «Спомин», де знімалася її мама, а згодом і сама Ганна переповідала історію, бо мами не стало. Стрічка висвітлює дві війни, дві трагедії в Україні: Другу світову та сучасну.
«Домнікія спочатку збирала розповіді Праведників, а після початку повномасштабки поїхала в Київську область. І от цікава паралель: діти, які розповідають про сучасну окупацію, говорять практично одними й тими ж словами, що й Праведники. Тільки ті — про вбивства нацистів у Другій світовій, а ці — про злочини росіян».
Ця стрічка, каже Ганна, як і виставка «Свідок вічності», — приклад того, як через мистецтво звучить послання майбутнім поколінням: «Бережіть мир та людство від нових трагедій».