Перемагають ті, хто визначився. Запорізька фортеця в часи великих випробувань

У прифронтовому місті особливо гостро відчуваєш небезпеку перетворення простору на пустку. російська агресія ставить під сумнів саму можливість існування простору, придатного для життя. Ворог намагається спростити місто до топографічної точки на воєнній карті, розчинити його у зведеннях руйнувань або замкнути в застарілому радянському стереотипі індустріального гіганта. У цих умовах кожна дія, яка підтверджує свідомий вибір людей бути в Запоріжжі, є інструментом деколонізації, що викристалізовує стійку ідентичність, непорушним якорем майбутнього. Запоріжжя вперто створює безпечні простори для читання, розмови й пам’яті.

Серед таких — «Читай Форум», який уже третій рік збирає в Запоріжжі письменників, читачів, видавців, культурних діячів. Ця літературна подія відбувається в захищених просторах міста. Люди збираються, щоб читати й говорити навіть тоді, коли сам простір навколо них постійно нагадує про можливість його втрати. 

У прифронтовому Запоріжжі такі культурні події особливо важливо проводити, бо кордони вимагають чіткого й безкомпромісного культурного маркування. Покинути простір у смисловому плані — означає добровільно поступитися ним.

Головна тема цьогорічного фестивалю — «Ідентичність у дії» зі слоганом «Знаємо своє. Творимо нове». Ідентичність не є готовим даром, який можна одного разу успадкувати й більше не повертатися до нього. Визначити раз і назавжди ідентичність та забути про це буде надто наївно. Світ дуже багатогранний, різноманітний і змінюється швидше, ніж ми здатні його осягнути, опанувати, накинути на нього тенета конструктів і слів. Доки людина жива, доки спільнота жива, доти продовжує формуватися ідентичність. Це потребує постійної праці й адаптації, бо ідентичність треба утверджувати. Життя ставить нас у такі умови, коли ми змушені доводити комусь, але передусім самим собі — хто я, на чому я стою, звідки прийшов і за що я борюся.

Що змушує спільноту знову й знову створювати себе? І яку роль у цьому відіграють простір, пам'ять і слово?

Для Запоріжжя це питання особливо гостре саме тому, що його історія завжди була історією протистояння безмежності й межі, руху й закріплення, стихії та форми. 

Запоріжжя від початку виникало на межі між безкрайніми степовими просторами й непіддатливістю дніпровських порогів, що виконували роль природного трансформатора, який змушував людину зупинитися, здолати опір течії, зафіксувати себе в просторі та викресати власну суб'єктність. 

У степу немає де сховатися, бо горизонт розгорнутий на всі боки, рух помітний здалеку. Цей простір виховує в людині пильність, мобільність, здатність орієнтуватися, бачити наперед, дивитися широко. Дніпро раптом перериває цю безмежність і ставить перед людиною перешкоду. Пороги були буквально матеріалізованим випробуванням, місцями, у яких вода бореться з каменем. Людина в Запоріжжі була сформована необхідністю переходити через перешкоди посеред рівнинного степу. Щоб вижити й закріпитися на цих територіях, потрібно було знати характер стихій землі й води, з ними постійно потрібно було домовлятися. 

В уявленні українців степ тривалий час сприймався як прохідна територія без сталого ґрунту, де все з'являється раптово й розчиняється безслідно. Степ рухливий, позбавлений тривалих кордонів. Сюди приходять і звідси йдуть транзитом, на довго не затримуючись. У дикому полі важко побудувати фортецю, яку не зруйнують. У таких умовах складно втримати пам'ять. Степ здається порожнім, але тільки тим, хто не вміє його читати. Насправді він густо населений пам'яттю. Ба більше, пам’ять має бути особливо витривалою, бо їй немає за що зачепитися. 

Запоріжжя є своєрідною фортецею посеред плинного степу. Від палеоліту й до сьогодні люди постійно залишали в цьому просторі свої знаки, перетворюючи територію на непрочитану, повну загадок книгу. 

Кам’яна Могила — один із найдавніших археологічних комплексів півдня України — зберегла на камені сліди людської присутності, що сягають епохи палеоліту. Скіфські кургани, насипані посеред рівнинного ландшафту, і сьогодні піднімають над степом людську пам’ять. Залишити знак свого життя в цьому відкритому просторі — особливий спосіб його освоєння. Степ, який здається безмежним і безіменним, раптом отримує точки, за якими можна відраховувати час. 

Пізніше козацтво почало освоювати цей простір уже організованою спільнотою. Запорозька Січ підлаштовувала степ під потреби політичної суб’єктності. Тут були свої правила, військо, господарство, уявлення про свободу. Але й ця форма виявилася не вічною. 

російська імперія зруйнувала Січ, а разом із нею конкретну інституцію, яка уособлювала автономію цього простору. В українській народній пісні є слова: «Вража мати — Катерина, всіх нас обдурила, степ широкий, край веселий, та й занапастила». Попри це, сам принцип запорізького рубежу нікуди не зник. Він лише чекав на наступний виток історії.

У XX столітті простір Запоріжжя почали формувати вже зовсім іншими масштабами. ДніпроГЕС і металургійні заводи перетворили місто на один із найбільших індустріальних центрів України. Якщо дивитися на Запоріжжя крізь образ Євгена Маланюка, можна сказати, що «варязька сталь» і справді стала тут майже буквальністю. Сталь увійшла в міський пейзаж, у працю, побут і сам спосіб уявляти місто, але це не варто романтизувати. 

Будівництво великих підприємств та інфраструктури часто відбувалося ціною екологічних втрат, руйнування природних систем і нехтування безпекою людей. ДніпроГЕС змінила течію Дніпра й той ландшафт порогів, який визначав характер цієї території. Індустріальне виробництво дало місту роботу, масштаб і модерну інфраструктуру, але водночас залишило важкий спадок забруднення, хвороб і тривалої екологічної травми. 

Не менш важливою була демографічна ціна цієї модернізації. Радянське місто швидко росло завдяки людям, які приїжджали сюди з різних частин СРСР. Так формувалося велике індустріальне населення, але водночас послаблювалися локальні культурні зв’язки й попередня тяглість місця. Частина його мешканців і сьогодні продовжує жити в російськомовному культурному просторі й ототожнювати себе з росією. Парадоксально, але ця радянська спадщина виявилася стійкішою за багато інших форм пам’яті. Тому запорізька сталь має подвійне значення. Вона справді стала матеріальним втіленням витривалості, праці й здатності людини змінювати середовище. Водночас вона нагадує про те, що будь-яке підкорення простору має свою ціну. 

Хай якими міцними є сталь і бетон, вони здатні вибудувати лише фізичний каркас міста. Що ж має заповнити ментальну порожнечу, зберегти живу пам’ять і зцілити культурні розриви, завдані імперською індустріалізацією? Щоб це важке індустріальне місто могло бути затишним домом із власною суб’єктністю, йому потрібний значно тривкіший матеріал — слово. Література творить символічний скелет суспільства. 

Яку роль відіграли письменники у творенні національних ідентичностей? 

Дивовижно спостерігати, як із різної кількості субетносів, величезної кількості розмаїтих діалектів формувалися ширші спільноти, які стали основами сучасних національних ідентичностей і загалом держав. Фольклор, спільні міфи створюють підґрунтя, але цього замало. 

Для консолідації людей має з’явитися канонічний текст або група текстів, які стають основою певної спільноти. У багатьох спільнот такими текстами стали сакральні книги. Коли з’явилися переклади Біблії національними мовами, тоді почали формуватися спільноти людей довкола спільної мови, якою вони могли порозумітися. Наприклад, без Біблії Мартіна Лютера неможливо говорити про ідентичність німців. 

Якщо ж ми говоримо про модерну ідентичність, коли світ такий динамічний, що одного опертя на релігію замало, на перший план виходить сила особистості. Сценарій постання національних мов дивовижно подібний у різних культурах: з’являється винятково обдарована постать, одержима своєю місією, яка підносить живу, ще не унормовану й часто зневажену мову на недосяжну висоту. Створені тексти читають усі, адже бути освіченою людиною поза цим контекстом тепер неможливо. Суспільство починає ідентифікувати себе з цими образами й інтонаціями, а сам автор стає творцем літературної мови.

Так працювали Данте й Петрарка з італійською мовою, Шекспір і Байрон — з англійською, Ґете й Шиллер — з німецькою, Котляревський і Шевченко — з українською. Класики літератури були конструкторами ідентичності. Оскільки мова динамічна, вона постійно перебуває у стані формування й зміни, тому, щоб ідентичність продовжувала формуватися, нам потрібен живий літературний процес.

Література — це спосіб залишити мову живою для того, щоб вона розвивалася. Але й найгірше, що можна зробити з мовою, — це вбити її каноном, тому канон теж має постійно адаптуватися під обставини. На «Читай Форумі» це особливо відчутно під час літературного слему. 

Поезія в устах автора звучить, рухається, набуває тембру, пауз, інтонацій і жестів. Ми бачимо людину, яка її написала, і чуємо, як вона сама її переживає, тому літературний слем — це перформативний процес. Таке читання повертає слову його первісну тілесність. Мова живе в голосі конкретної людини. Автор виходить до слухачів і вимовляє власні метафори, і тоді між текстом і спільнотою виникає безпосередній зв’язок, спільний емоційний досвід. Коли десятки людей одночасно слухають один голос, реагують на нього, сміються, мовчать або просто переживають почуте, відбувається формування спільної ідентичності. Завдяки «Читай Форуму» Запоріжжя слухає живу українську мову й чує себе в ній, попри те що багато містян досі говорять російською.

Особливо важливим це є для сучасної української мови, яка продовжує активно формуватися разом із суспільством. Молоді письменники й поети приносять у неї нові слова, ритми, відлуння війни, міста, приватного життя, тілесності, гумору й травми. Літературний слем став особливою частиною фестивалю, своєрідною лабораторією живої мови, де можна було почути, як вона змінюється просто в той момент.

Мова, як і ідентичність, жива, тому постійно трансформується. Мова створена не тільки для красивих пісень, що допомагають нам розвіяти нудьгу. За допомогою мови ми впливаємо на цілі спільноти людей, тому чия мова — того й влада. росія вбиває за мову й право бути собою, тому культура в місті біля лінії фронту тепер є суб'єктним дієсловом, як влучно зауважила у своєму виступі Катерина Калитко.

Поезію й думки можна використовувати як спосіб утримати час і зафіксувати власне існування перед обличчям ворога, який тільки й чекає, щоб прикордонні території замовкли й позбулися свого інтелектуального голосу. Показувати ворогу за кілька десятків кілометрів від бойових дій свою сміливість і свободу бути українцем — це і є тією деколонізацією простору, про яку говорив у своїй лекції філософ Вахтанґ Кебуладзе. 

Цю думку доповнює і виступ Світлани Поваляєвої: мова й пам'ять є тим найціннішим і непорушним багажем, який ми несемо із собою крізь часи найбільших випробувань і який неможливо відняти артилерією. 

Ментальна фортеця «Читай Форуму» точно була б не такою міцною, якби не безпосередня присутність військовослужбовців. Бійці 23 окремої механізованої бригади 20 армійського корпусу ОК «Південь» СВ ЗСУ виступали як автори й суб'єкти культурного дискурсу. Оксана Чорна, начальниця відділення комунікацій бригади, презентувала книгу «Журнал бойових дій». У ній війна — це обличчя захисників та захисниць, побут, утома, коротка тиша між обстрілами й фронтовий гумор. У такий спосіб скорочується прірва між фронтом і тилом. Завдяки фестивалю військовий досвід органічно вплітається в тканину міської ідентичності.

Виразно визначена ідентичність є одним із ключів до виходу з будь-якої кризи. Якщо помислити про приклади несформованої, аморфної ідентичності у творах української літератури, такі персонажі завжди виявлялися слабкими та беззахисними перед історичними штормами. Згадаймо хоча б Мину Мазайла в Миколи Куліша чи Проню Прокопівну в Михайла Старицького. 

Звідки така витривалість у прифронтовому місті?

Якщо ми навіть знайшли свою ідентичність, важливо розуміти, що рано чи пізно її доведеться перевинайти. Суспільства, які тримаються за якусь одну формулу ідентичності, за якийсь певний набір знаків, приречені на поразку. Ідентичність — це живий процес її перевинайдення. Якщо ситуація, у якій ми перебуваємо зараз, ставить нас у такі умови, коли ми мусимо шукати нові формули ідентичності, то треба шукати, тільки не варто сподіватися, що вони будуть дуже простими.

Місто на прифронтовому рубежі вимагає особливого типу динамічної витривалості. Спостерігаючи за людиною Центральної та Південно-Східної України в 1940-х роках, Улас Самчук залишив спостереження, яке дивовижно точно розкриває внутрішній потенціал цього краю: «Тут плекався збірний, синтетичний тип української людини... У них, можливо, не було плеканої, загостреної національної свідомости, як у нас на заході, але вони були національно сильні з кореня, з духа, з традиції і цілої їх великої стихії, яка, зливаючись зі стихією їх природи, давала дуже буйний, сильний і вартісний тип людини... А Україна тут завзятюще перечить навалі московії культурою, мовою, традиціями, гідністю».

Запоріжці мають величезну силу формувати свою динамічну українську ідентичність, аби протистояти катастрофам. Запоріжжя вже має свою матеріальну міць. Те, що справді необхідне місту сьогодні, — це мова й культура, які дають змогу цю міць усвідомити, осмислити й успадкувати. 

Євген Маланюк колись у поемі «Варязька балада» тужливо запитував: «Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, проклятий край, Елладо степова?!». У теперішньому Запоріжжі ми нарешті можемо усвідомлено відповісти, що «державна бронза» — це внутрішній скелет спільноти, яка збирається в підземних сховищах під звуки сирен, щоб читати вірші, слухати військових, говорити про деколонізацію й будувати майбутнє.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.