Від разових донатів до системної підтримки: як змінилася філософія допомоги в українському бізнесі

Сьогоднішня глибока благодійність рідко схожа на парадні звіти з великими чеками. Частіше йдеться про емоційну залученість, готовність роками оплачувати репетиторів, психологів, складні операції та вперте бажання стати надійним плечем для тих, чий світ зруйнувала війна.

Саме таку філософію довготривалої підтримки обрала група компаній Датагруп-Volia-lifecellDVL. На прикладі їхніх проєктів показуємо, як корпоративні ініціативи перетворюються на багаторічну опіку — не через сухі цифри та хронологію, а через реальні історії дітей, ветеранів, волонтерів і благодійних організацій, чиї долі ця підтримка вже змінила.

Відповідальність завдовжки в дитинство

Їхня машина рухалася центральною дорогою, коли назустріч несподівано виїхала російська колона. Зіткнення, страшний удар. Бронетранспортер розчавив цивільний автомобіль, навмисно переїхавши його передню частину. Мати встигла прикрити собою сина. Хлопчик Андрій дивом вижив, але в один момент його світ зруйнувався: він залишився сиротою.

«Я тоді взагалі не розуміла, що відбувається: де Андрій, що з батьками, — згадує Тетяна Муравська, старша сестра й нинішня опікунка Андрія. — Мені кажуть, що батьків більше немає, а я й досі не можу в це повірити... Андрій розповідав, що мама в машині була ще жива».

Тетяна, яка й сама щойно втратила найрідніших, змушена була взяти на себе відповідальність за молодшого брата. Такі історії не поодинокі: часто діти залишаються під опікою старших братів чи сестер, яким ледь виповнилося 18, або ж літніх дідусів і бабусь. Вони опиняються віч-на-віч із горем, економічною скрутою та повною невизначеністю.

Травми цих дітей так само різні, як і обставини втрати. Батько Кіри загинув після обстрілу Маріуполя, а саму дівчинку росіяни вивезли на окуповану територію, погрожуючи відправити в дитбудинок десь у російській глибинці, аж поки її не зміг витягнути звідти дідусь. Мама Іллі померла наступного дня після того, як ракета вдарила в сусідній будинок. Хлопчика, який лежав у гіпсі, окупанти також вивезли до Донецька, і його бабусі Олені довелося шукати всі можливі шляхи, щоб повернути онука.

«Вони стали зовсім іншими дітьми. Ніби й ходять, розмовляють, усміхаються, але отого справжнього дитинства в них уже немає, — розповідає бабуся Іллі Олена Матвієнко. — Вони втратили все: маму, дім, школу, друзів. Цим дітям треба допомагати. Не можна їх зараз просто залишити напризволяще, бо це травма на все життя».

У 2022 році, усвідомивши масштаби цієї трагедії, компанії групи DVL разом із благодійним фондом «Я майбутнє України» та Ювенальною поліцією започаткували проєкт «Наші діти». Його ідея — не обмежуватися разовими подарунками, а дати родинам фінансову й моральну стабільність. Кожна дитина в проєкті отримує щомісячну стипендію розміром 10 тисяч гривень аж до свого повноліття.

Проте гроші — лише фундамент, адже головна цінність проєкту — комплексна опіка. За кожною родиною закріплений кейс-менеджер, який знає про сім’ю все: які є нагальні побутові проблеми, кому треба переїхати до безпечнішого місця, а хто вже виріс із дитячого ліжка. З родинами постійно працюють психологи, юристи, реабілітологи та вчителі.

«Цей перший діалог, перший контакт, має бути настільки ніжним і тендітним, що іноді навіть занадто впевнене слово може поранити дитину. Найскладніше — це повернути їй віру в життя, — розповідає Марта Левченко, голова правління фонду «Я майбутнє України». — Часто діти не готові показувати свій біль і вдають, ніби все гаразд. Але за цією ширмою зазвичай ховається найглибша рана».

Завдяки системній підтримці в дітей з'являється можливість мріяти й відновлюватися. Андрій, який пережив наїзд БТРа, зміг повернутися до улюбленого заняття — риболовлі, до якої його колись привчив батько. Сестра змогла записати його на секцію з футболу. 

Змінилася й Кіра, яка після повернення з окупації була дуже замкнутою. За словами дідуся, зараз вона має багато друзів у школі, із задоволенням навчається та старанно робить уроки. А ще дівчинка захоплено малює краєвиди рідного Маріуполя, знаходячи розраду в мистецтві. 

Для інших вихованців знаходять найкращих репетиторів з англійської чи математики, оплачують якісну діагностику для дітей з інвалідністю, організовують поїздки до літніх таборів і підбирають складні набори LEGO, щоб розвивати інтерес до архітектури чи IT.

«Завдяки такій підтримці я можу дозволити брату більше... Я не можу повернути йому батьків, але можу зробити його життя трохи комфортнішим, безпечнішим і цікавішим, — каже Тетяна Муравська. — У нас є можливість просто жити».

Зараз під опікою проєкту перебувають 219 дітей, і компанія вже розмірковує над тим, як підтримувати їх після випуску зі школи.

«Якщо ми починали лише з фінансової підтримки, то зараз думаємо над тим, як дітям, що вже наближаються до дорослого віку, дати першу роботу та можливість порадитися щодо кар'єрних перспектив, — ділиться планами CEO DVL Михайло Шелемба. — Тобто ми хочемо започаткувати програми менторства. Ти вже починаєш думати про них якоюсь мірою як про своїх».

Шлях «титанів»: від евакуації до перших кроків 

Повернення до життя після важкого поранення — ще один виклик, який неможливо здолати ситуативними рішеннями. Для ветерана, який втратив кінцівку, шлях до відновлення розтягується на місяці, а то й роки. І на кожному з цих етапів критично важливо мати надійну підтримку.

«Це два напрями, де особливо добре видно, що разовим донатом проблему не розв'язати. Дитині, яка втратила батьків, потрібна підтримка впродовж років. Військовому після важкого поранення — не лише евакуація, а й лікування, протезування, реабілітація та повернення до повноцінного життя, — зазначає Михайло Шелемба. — Ми не ставили собі за мету самостійно робити те, що вже професійно роблять фонди... Наша роль — дати їм ресурс і сталість, щоб вони могли робити свою роботу системно».

Такими партнерами для групи компаній DVL стали Центр спасіння життя, команда якого щодня евакуює поранених військових, і реабілітаційний центр TYTANOVI Rehub, який спеціалізується на складних, високих і подвійних ампутаціях. Співпраця розпочалася ще у 2022 році з найважливішого етапу — порятунку життів на лінії фронту. Завдяки стабільному фінансуванню евакуаційної програми (зокрема, від групи компаній DVL щомісяця надходить мільйон гривень) «швидкі» центру продовжують працювати в найгарячіших точках і вже евакуювали понад 60 тисяч ветеранів.

Саме цей ресурс дав змогу засновнику TYTANOVI Rehub Вʼячеславу Запорожцю піти далі й створити протезно-реабілітаційний центр, який спеціалізується на протезуванні ветеранів із надскладними ампутаціями. Основний профіль TYTANOVI Rehub — це остеоінтегративне протезування, тобто вживлення титанового імпланту в кістку. Таке протезування підходить у разі надвисоких ампутацій, і центр TYTANOVI Rehub — єдиний в Україні, хто систематично робить такі складні операції. За три роки провели уже понад 120 таких протезувань.

Сьогодні «Титанові» входять до п'ятірки найкращих реабілітаційних центрів України, працюючи на одному рівні із Superhumans, Unbroken і Recovery. Вони свідомо зайняли нішу найважчих випадків — наприклад, втрати верхніх кінцівок.

«Щодня я отримую дзвінки від батьків чи дружин, які кажуть: “Мій чоловік втратив руки, у шпиталі нам дали ваш номер”. Мої два телефони є всюди, — ділиться В’ячеслав Запорожець. — Я розумію, наскільки важливий перший контакт, адже родину потрібно підтримати та правильно скерувати».

У центрі добре розуміють: щоб повернути ветерана до повноцінного життя, самих лише медичних процедур і нового протеза недостатньо. Психологічна адаптація відіграє не менш важливу роль, тому в «Титанових» діє власний культурно-мистецький простір — своєрідний ветеранський театр із п'ятьма студіями, де хлопці можуть займатися арттерапією, грати на барабанах або записувати подкасти, знаходячи нове коло спілкування.

Справжній результат цієї комплексної роботи — медичної та психологічної — найкраще видно в реальному житті. Ветеран Артем Дученко, який переніс подвійну ампутацію, близько восьми операцій і складну остеоінтеграцію, став символом цієї незламності. Ще без протезів Артем брав участь у забігах із перешкодами Spartan Race — він повз у багнюці, долаючи трасу на руках із неймовірною впертістю. А вже восени цього року він здійснив свою найбільшу мрію.

«Сьогодні я зустрів його біля реабілітаційного центру — він повів доньку в другий клас уже на протезах... Я запитав його: “Артеме, відчуваєш різницю?”. Він відповів: “Неймовірну. Мені так приємно, що на мене більше не дивляться як на каліку”, — розповідає В’ячеслав Запорожець. — Уявіть, наскільки це важливо психологічно, коли батько може вільно тримати дитину за руку... Інші діти бачать, що її тато сильний».

Фізична активність — ще одна невіддільна частина реабілітації в «Титанових». Ветерани грають у баскетбол, керують вітрильниками, а цьогоріч їхня команда з веслування на ялах посіла друге місце на всеукраїнських змаганнях.

Проте щоб підтримувати такий рівень реабілітації, необхідні постійні кошти. І саме тут В'ячеслав Запорожець звертає увагу на критичну проблему: коли бізнес обирає разову допомогу замість системної, процес відновлення військових опиняється під загрозою. 

«Я хочу звернутися до всього бізнесу. Будь ласка, поки триває війна, якщо ви витрачаєте великі гроші на нову машину, житло чи дорогу відпустку, віддайте з них 10% на благодійність, — закликає засновник TYTANOVI Rehub. — Виберіть собі благодійну програму, наприклад, на рік і допомагайте».

Підтримка ветеранів не обмежується довготривалим фінансуванням евакуації та реабілітації. DVL також залучає до цієї справи ширше коло людей: нещодавно в межах благодійного бігозбору «Біжимо для Титанових» учасники своїми кілометрами пробіжок та прогулянок допомогли зібрати 1 мільйон гривень на імпланти для остеоінтегративного протезування ветеранів у TYTANOVI Rehub. А для допомоги чинним військовим разом із Благодійним фондом Сергія Притули lifecell реалізує фандрейзинг «Почуй своїх» на спеціалізоване зв’язкове та радіообладнання для підрозділів Сил оборони. Такі проєкти доповнюють системну підтримку там, де допомога потрібна вже сьогодні.

Марафон, а не спринт: чому компанії обирають системну підтримку

Сьогодні в Україні благодійність поступово перестає бути просто красивим рядком у корпоративній презентації чи інструментом ситуативного піару. Для компаній, які дійсно прагнуть підтримувати суспільство, вона трансформується у філософію мислення.

«Мені здається, це відбувається не в момент, коли благодійність записують у стратегію чи політику компанії. Це відбувається тоді, коли допомога перестає бути окремою активністю й стає частиною щоденних управлінських рішень, — пояснює CEO DVL Михайло Шелемба. — Сьогодні підтримка дітей і поранених військових уже є частиною нашого розуміння відповідального ведення бізнесу».

Такий підхід вимагає від підприємців відмовитися від гонитви за гучними, але короткими інформаційними приводами. Замість того щоб розпорошувати ресурси на десятки різних ініціатив, набагато ефективніше обрати один напрям і заглибитися в нього, довірившись професійним благодійним фондам і громадським організаціям.

«Разова допомога часто помітніша — про неї говорять, її легко виміряти... Але життя людини не вкладається в один збір, — наголошує Михайло Шелемба. — Важливо знайти проблему, яку ви справді готові підтримувати роками, і надійного партнера. Регулярна допомога одному проєкту може мати більший ефект, ніж десятки ситуативних донатів, якщо вона дає можливість планувати роботу на роки вперед».

Саме в цій можливості планувати й криється цінність системної благодійності. Вона дає дітям, які втратили родину, і військовим, які втратили здоров'я, найважливіше — упевненість у майбутньому. Упевненість у тому, що підтримка не зникне через місяць чи після того, як згасне інформаційна увага суспільства. Що шлях від евакуації до перших кроків на протезах не доведеться долати самотужки. І що в їхньому новому, часто лячному «завтра» поруч завжди залишатиметься надійне плече.

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами