«По мені яйцями кидалися». Нічна зміна з комунальниками, які збирають сміття в Києві

Сорок зупинок за ніч

«Який план? Скільки буде локацій?» — запитую в екіпажу на початку зміни.

«Багато. Точок сорок, напевно, за всю ніч. А зупинок може бути й більше», — відповідає вантажник Олександр.

Маршрут у працівників звичний: вони щодня їздять приблизно тими самими точками. Та навіть коли знаєш дорогу напам’ять, це не робить роботу простішою. На кожній локації треба під’їхати до контейнерів, правильно встановити машину, завантажити відходи й переконатися, що навколо безпечно. Потім — знову за кермо й до наступної зупинки.

Ми прямуємо до центру Києва. На одній із перших точок знайомимося з роботою маніпулятора — крана, який підіймає контейнери. Він обладнаний дистанційним керуванням: водій працює за допомогою пульта, не відволікаючись на важелі в кабіні.

«Тут дуже класно придумано, що зробили дистанційне керування. Це як у пульті телевізора», — каже водій Ігор, поки ми стоїмо біля машини й спостерігаємо за роботою крана. І відразу закликає відійти, адже з мішка зі сміттям, який підіймає кран, може крапати.

У кожного своя роль. Один керує машиною та маніпулятором, інший підчіплює контейнери, зав’язує й розв’язує мішки, стежить за завантаженням і працює з пресом. Від злагодженості двох людей залежить, наскільки швидко екіпаж упорається з роботою.

«Автомобілі й люди — наші дві головні проблеми»

На одній із точок бачимо знайому для багатьох киян картину: купа сміття лежить просто неба, тоді як підземний контейнер майже порожній.

«Люди лінуються викидати його (сміття — ред.) в контейнер. Тепер ми мусимо забирати це [руками]», — пояснює Ігор.

Для комунальників це означає додатковий час роботи. Потрібно зібрати відходи, які опинилися за межами контейнера, завантажити їх у машину й залишити після себе чисту територію.

І це лише одна з проблем, з якими екіпаж стикається щоночі. Інша — припарковані автомобілі, які перекривають доступ до контейнерів або не дають під’їхати сміттєвозу. Тоді доводиться маневрувати, просити водіїв від’їхати, шукати можливість дістатися до смітника.

Водій Ігор повільно здає назад, напарник підказує, куди рухатися. Іноді й кілька сантиметрів мають значення.

Автомобілі й люди — дві головні проблеми в нашій роботі. Авто заважають забирати сміття, а люди обурюються, що забираємо й шумимо. Якось у нас не налаштований діалог із ними. Вони не завжди розуміють, що ми це робимо саме для того, щоб їм комфортніше жилося. А нам доводиться просто мовчки все це слухати й продовжувати роботу.Олександр, вантажник «Київкомунсервісу»

Сміттєвоз справді працює гучно, контейнери гуркочуть, а влітку у відчинених вікнах чути кожен рух машини.

«По мені яйцями кидались… Бувало, що з вікон кричали, сварилися, матюкалися. Люди хочуть спати, а ми їм заважаємо. Можливо, якби в мене під вікнами щось гупало, я теж би кричав», — каже Ігор.

Проте такі випадки, каже працівник, поодинокі. Більшість мешканців ставиться до роботи комунальників із розумінням.

Ігор додає: «Буває, люди просто підходять і кажуть: “Дякую вам за роботу”. На Новий рік теж вітали, дякували, що ми працюємо. Таке теж трапляється».

«Шукав роботу з бронюванням»

За нічною роботою — дві різні життєві історії. Один із чоловіків колись працював на заводі, згодом їздив за кордон далекобійником. Але життєві обставини змусили його шукати іншу роботу.

«У мене маленька дитина, і мене вдома ніколи не було, то це не дуже мені підходило. Тому тут запропонували місце — перейшов сюди. Близько від дому. Щодня я вдома бачу сім'ю, дитину. Мені такий режим роботи зручніший», — каже водій Ігор.

Його напарник — за освітою музикант. Упродовж життя працював у роздрібній торгівлі, був директором магазину, начальником охорони. Після одруження переїхав із Харкова до Києва й почав шукати роботу, яка відповідала б його потребам.

«Шукав роботу з бронюванням, бо вважаю, що не зовсім великий толк був би з мене, можливо, на фронті, але користь цьому народові приносить повинен», — розповів Олександр.

Зізнається: спочатку мав сумніви. Але коли зважив із дружиною всі плюси й мінуси, переваг виявилося більше.

«Я сам насправді трішки соромився цього, може, навіть і досі не звик до цієї думки… Але я навчився поєднувати життя з цими нічними змінами. Виходить так, що я зараз удень буваю ще частіше вдома, ніж тоді, коли працював із графіком 5/2», — додає Олександр.

А ще в екіпажу є своя музична традиція. Коли в Олександра є настрій, він вмикає в машині «мінусовки» й співає українських пісень. Напарник жартує, що почувається так, ніби сидить у першому ряді на концерті.

Музика, жарти й розмови допомагають пережити довгу ніч. Але головне, кажуть чоловіки, — взаєморозуміння. Вони спрацювалися майже від першого дня й тепер покладаються один на одного.

«Наша робота залежить тільки один від одного. Ми підлаштовуємося під усі нюанси, допомагаємо один одному. І, в принципі, усе гаразд», — каже Олександр.

Замкнене коло

Під час роботи зміни в Києві оголосили повітряну тривогу. У повідомленнях ішлося про загрозу, пов’язану з реактивним літальним апаратом, який рухався на низькій висоті.

Поки водій їхав на наступну локацію, Олександр моніторив і озвучував, що куди летить, аби в разі прямої загрози екіпаж встиг вчасно спуститися в безпечне місце.

Та невдовзі робота продовжилася. Ці чоловіки вже не раз заставали тривоги під час змін, а іноді й працювали поблизу місць російських ударів.

«Інколи після вибухів стоїмо, і воно дзенькає все навколо, сиплеться», — каже Ігор.

«Якщо щоразу зупинятися, ми затягнемо всю роботу до ранку. А вранці вже просто не зможемо її виконати. Наступного дня буде ще більше сміття, і люди почнуть скаржитися, що його багато. Виходить замкнене коло», — пояснює Олександр.

Запитую, чи не страшно їм працювати в таких умовах.

Олександр відповідає: «Виходить, що ні. Перехрестилися — і поїхали далі працювати».

«Повинен і цю роботу хтось робити»

Робота комунальників іноді відкриває несподівані історії. Одна з них особливо запам’яталася нашому співрозмовнику.

Ігор розповідає, що якось люди залишили біля контейнера цілий сімейний архів. Усередині були фотографії, грамоти, нагороди й документи жінки, яка, судячи з паперів, працювала завідувачкою дитячого садка. Знімки охоплювали десятиліття — від 1950-х років до сучасності.

«Я подивився й пів години, напевно, переглядав. Не міг відірватися… Було дуже шкода викидати, але ж і мені воно теж не потрібно. Але я думаю, як у людей піднялися руки й вони змогли таке викинути?» — згадує водій.

А ще, каже, колись побачив біля смітника речі військового. Там була повна амуніція — два комплекти одягу та взуття. 

Я не знаю, що з цим військовим сталося, чи він помер, чи я не знаю. Ну от речі всі були в нормальному стані. Я не зміг це викинути. Ми залишили [біля смітника], можливо, комусь знадобиться.Ігор, водій «Київкомунсервісу»

Іноді серед викинутих речей трапляється щось, що працівники забирають собі. Під час нашого чергування Ігор знайшов цілу валізку з робочими інструментами в гарному стані.

Ближче до середини маршруту ми вже проїхали чимало точок. Я вирішую залишитися в кабіні й поспостерігати за роботою з вікна. Навіть після кількох годин поїздок відчувається втома — хоча я не піднімаю мішків, не керую краном і не виходжу з машини на кожній зупинці.

Комунальники ж постійно піднімаються в кабіну й спускаються з неї, нахиляються, підіймають пакети та картон, зачіплюють контейнери, обходять машину. І водночас мають стежити за рухом на дорозі, пішоходами й автомобілями, які можуть заважати роботі.

Запитую, чи подобається їм їхня робота.

«Робота як робота. Я, наприклад, не переймаюся тим, що я водій сміттєвоза. Я свого знайомого запрошував на роботу — і зарплата, і “бронь” дають, усе. Ну, він не може через себе переступить, бо це робота зі сміттям. Я цим взагалі не переймаюся. Повинен і цю роботу хтось робити», — каже Ігор.