«Присоромлення російськомовних не працює». Культурологиня Маріам Найєм про мовні «срачі», закінчення війни й примирення з рф

«Вся історія моєї сім’ї — це великий травматичний досвід»

Маріам, нині ти навчаєшся в Женеві. Це яка вже освіта?

Третя. Я вивчаю політологію і міжнародні відносини в Ідеться про Женевський інститут міжнародних відносин та розвитку (IHEID).інституті, де навчалися багато президентів і секретарів ООН. Перша і друга освіти — юридична і культурологічна.

А чим зараз заробляєш на життя?

Зараз нічим не заробляю. Живу зі збережень. Я працювала UX-дослідник (User Experience Researcher) — фахівець, який вивчає поведінку, потреби, мотивацію та проблеми користувачів, щоб допомогти дизайнерам і розробникам створити зручний, інтуїтивно зрозумілий та корисний продукт (застосунок, сайт чи сервіс).UX-дослідницею у великій фармкомпанії. Пропрацювала там п’ять років і достатньо багато заробила. Я звільнилась десь два роки тому, як почала навчання.

Ну, у мене вже закінчуються збереження (сміється — авт.). Але так — третину я задонатила, а на іншу частину живу. 

Ти, як і я, фактично ровесниця незалежності України. І мені цікаво розпочати розмову з того, що для тебе взагалі є українська незалежність? Які твої рефлексії, з твоєю українсько-афганською ідентичністю?

Це питання достатньо проблематичне, бо це як говорити про час, коли тебе не було. Я можу теоретизувати з культурологічної або постколоніальної позиції, що незалежність — це, звісно, була дуже радісна новина, але після неї завжди починається економічно дуже складний період. Що насправді в Україні й відбулось. Тому що бути в економічно залежному стані й звільнятися від цього — означає відбудовуватися з нуля.

Я погано пам’ятаю 90-ті, звісно ж. Я пам’ятаю бідність. Пам’ятаю, що банально не дуже було що їсти. Але час рефлексії, коли я почала розуміти, що я є, почала ставити питання «чому» до себе і до світу, — настав, коли мені було рівно 13.

До 13 років, щоб злитися із суспільством, — я була Маша, а не Латіфа Маріам. Я зрозуміла, що є щось, що я приховую від інших — своє повне ім’я і походження. Бо бути афганкою — це невигідна ідентичність.

Це як колись у мене була розмова з одним ромським активістом, який, як і я, вдавав, що має індійське походження, щоб тільки не говорити про своє невигідне походження. Бо люди ж про цю країну [Афганістан] і цей етнос нічого позитивного не знають. Плюс була війна. Тобто ти знаєш, що твій тато вбивав людей.

Був булінг у школі?

Та звісно. Якийсь булінг був стандартний, дитячий, досить примітивний. Якийсь булінг був расистський. Якийсь у такій рудиментарній формі лишився й зараз.

Зараз постколоніальні психологи сказали б мені, що я применшую свої страждання. Можливо. Але мені треба було із цим якось ладнати.

Це погано суто на рівні, коли ти весь час перебуваєш у стані жертви, де розповідаєш всім, яка ти нещасна. Тому якоїсь миті я просто змирилася, що це частина мого досвіду проживання в українському суспільстві. Моя плата за те, щоб бути частиною українського суспільства.

На відміну від Мустафи і Масі, які провели раннє дитинство в Афганістані під час війни, ти народилася вже в Києві. Але чи відчувався в родині цей травматичний досвід війни?

Та звісно, це відчувалось. Мій Батько — Мухаммад Наїм — заступник міністра освіти Афганістану 1976 року. У 1986 році переїхав до Москви, де здобув науковий ступінь кандидата психологічних наук. З 1990-го — переїхав до Києва, одружившись з українкою Валентині Колечко.тато був фізично достатньо жорстокою людиною. Він сильно бив братів (і Масі про це говорить).

Масі мені переказував розмову з бабусею: «Пам’ятаєш, якщо чуєш бомбу — треба падати обличчям на землю, навіть якщо там гівно корови».

Або він розповідав, як дуже любив сніг із цукром. Тому що це єдине [солодке], що було.

Ще, оскільки в них двох [рідна] Латіфа Розаі померла в грудні 1984 року після пологів, під час яких народила молодшого сина Масі Найєма.мама померла, — крім розуміння того, що у світі є війна і людям може бути все одно, я також зрозуміла, що є люди, у яких немає матерів, які їх народили. Тобто оце відчуття жаху в тебе, як у дитини, уявлення, що мама може померти, — для мене це була невигадана історія. Загалом, вся історія моєї сім’ї — це великий травматичний досвід. Який, звісно ж, є наслідком війни.

Окрім батькової лінії, я так розумію по лінії матері теж є своя історія, пов’язана з радянською владою. Чи не стало дослідження родоводу поштовхом узагалі досліджувати тему колонізації?

Ні, тут немає зв’язку ніякого. Це були просто періодичні розмови з Мати Маріам — Валентина Колечко — українська діячка, підприємиця, друга дружина Мухаммада Наїма.мамою, я її розпитувала, де вона народилась, як узагалі проходило її дитинство…

Моя бабуся, і дідусь теж — обоє працювали на умовну розвідку. Тобто вони були частиною системи. Зараз нам здається, що всі українці були репресовані, а якісь абсолютно нереальні вигадані фігури українців були в Комуністичній партії. Це ж неправда. Але це теж частина травматичного досвіду.

Коли настала незалежність — вони, звісно, перестали бути комуністами. Але тут теж проблема. Бо достатньо неприємно визнавати, що Радянська імперія своїм гнітом могла змушувати людей робити те, що ми зараз вважаємо жахливим.

Радянська імперія позиціювала себе як антиколоніальна. І насправді допомогла великій кількості країн звільнитися від гніту інших капіталістичних країн. Звідси цей позитивний сентимент до Радянського Союзу і як наслідок — до росії.

Так само як, отримуючи зараз допомогу від Штатів, — ми розуміємо, що тут вони нам допомагають, але водночас вони роблять щось не те у Йдеться про військову операцію США у Венесуелі 3 січня 2026 року, під час якої американські військові завдали ударів по території країни і захопили президента Ніколаса Мадуро. Попри те що низка держав підтримала усунення Мадуро від влади, операція викликала міжнародну критику та питання щодо її відповідності міжнародному праву. Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш висловив занепокоєння, що дії США можуть створити небезпечний прецедент у міжнародних відносинах.Венесуелі. Тобто, звісно, Штати продовжують свою неоколоніальну політику, і ми можемо впасти в залежність. Але нас це зараз менше хвилює, бо нам треба вижити.

Я зацікавилася темою деколонізації десь десять років тому, коли говорила з подругою з Тайваню. Я розповідала щось про Революцію гідності. І вона сказала: «Ну так, це класичний колоніалізм». Я тоді вперше про це дізналась. А потім уже сильно зацікавилась років шість тому, коли під час ковіду хотіла провести експеримент і місяць слухати тільки російську пропаганду.

«Присоромлення російськомовних не працює»

Якщо ми говоримо про те, що цей колоніальний вплив проявляється у повсякденному житті — як і відколи відбувався твій особистий шлях деколонізації?

Насправді він у всіх дуже різний. Наприклад, я взагалі поняття не маю, що таке мати родичів у росії, які тебе називають «хохлушкой» або підтрунюють, що українська культура менш класна. Тому що я інколи уявляю свій внутрішній конфлікт, якби моя бабуся або тітка жила там — ну, це ж просто жах. Тобто це твоя сім’я, яка по факту вкладається в те, щоб ти помер. Це прям дуже складні процеси. І в цьому сенсі мені пощастило, що я їх не мала.

Або, наприклад, цей весь елемент із мовою. Для мене російська мова першочергово асоціювалася з татом. Звісно, що в мене був сентимент до російської літератури (брехнею буде казати, що цього не було). Звісно, що російська була моєю мовою сім’ї. І для мене перехід на українську означав, що в особистому житті я говорю українською, але з татом я переходжу на російську — бо це моя мова розмови з ним.

Мама теж говорила російською, хоч ідеально володіла українською. Мій дідусь (її тато) говорив із нею українською принципово. Він вважав, що якщо вони не будуть говорити вдома українською з дітьми, то ті її не будуть знати. Що є правдою. А коли слухав радіо, він казав, що це радянський свист.

А коли ти остаточно перейшла на українську?

Ну, тут теж питання, що означає остаточно. Наприклад, якщо я говорю з киргизом? А якщо, наприклад, коли Масі Брат Маріам, адвокат і військовослужбовець Масі Найєм отримав важке поранення на фронті 5 червня 2022 року, внаслідок якого втратив праве око.зазнав поранення, і в лікарні після анестезії говорив зі мною російською? Розумієш моє питання?

Або, наприклад, не так давно я працювала десь о 03:00, мені треба було дописувати книжку, і я робила собі якісь замітки. Я була супер втомленою. На ранок я прокинулась і помітила, що написала фразу російською: «Вставить сюда». Я зрозуміла, що, мабуть, коли я супервтомлена (я навіть цього не пам’ятаю), — я переходжу на російську.

В особистому житті й у побуті я говорю українською вже дванадцять років. А публічно перейшла на українську пізніше.

Мене тоді дуже цікавить твій погляд на болісну тему — те, що зараз піднімає голову російськомовність. Тобто дуже помітний спад переходу на українську, порівнюючи з 2022-м. Як ти бачиш цей процес як культурологиня — це відкат чи закономірність, на яку потрібен час?

Скажу прям дуже щиро — для мене це якраз дуже цікавий наслідок того, як, найімовірніше, працює російська Soft power (м'яка сила) — це здатність держави впливати на інші країни й домагатися власних цілей через переконання, привабливість культури, цінностей і зовнішньої політики, а не за допомогою військового примусу чи економічного тиску.soft power. Тому що коли ти робиш дослідження, то розумієш, що ніякого розколу щодо мови немає. Ну, немає його. Те, що нам здається в соціальних мережах, — це неправда. Є розкол, але він в іншому проявляється. Бо нам здається, що є або вони, або ми. 

А яке це дослідження? Яка вибірка?

Я робила дослідження для книги, і в жодної людини, з якою я говорила і проводила глибинні інтерв’ю (а в мене була вибірка по всій Україні; звісно, не тисяча людей, але менше з тим) — цієї проблеми не виникло. Вони або переходили на українську, або перепитували й весь час просто перемикалися з мови на мову. Була лише одна людина, яка відчувала певну агресію до людей, які говорять російською.

Бо якщо ми сядемо, і я буду розпитувати, чому в тебе є відчуття, що «всі люди сруться за мову», дуже велика ймовірність, що воно пов’язане із соціальними мережами.

Але мені здається, що в нас неймовірні результати щодо того, наскільки російська витісняється. російська не повернеться. Вона просто фізично не може повернутись, на рівні законодавства.

Звісно, це дуже класно, якщо ми всі будемо свідомі. Але свідомість і наявність ресурсу на свідомість — це привілей. Бо є неймовірна кількість людей, які перебувають на межі виживання: фізично, ментально й економічно. І в них немає цього ресурсу. Я не можу нікому розповідати, що їм робити, якщо в них немає ресурсу.

Але в нас є система. Система, яка прибрала російську мову з радіо, телебачення, зі шкільної програми та з вивісок. Цього більше немає. 

Навіть ті діти, які зараз говорять російською (можливо, через підліткове бажання показати свій опір), не вміють писати [російською]. І це вже неймовірно. 

Або, наприклад, те саме покоління вже не буде мати доступу до «великої російської літератури». Хтось скаже: «Так, але є інтернет». Так, але хто в 15 років буде гуглити Лермонтова? Тобі впадло встати з дивана, який Лермонтов?

Ну, але все ще вони слухають російську музику, яка посідає перші місця в чартах.

Так. Нехай слухають. Нічого страшного. російська музика, зі своїм контентом, рано чи пізно зникне. Ця вся неймовірно сильна пропаганда російської літератури, гранітної, золотої, як вони її сприймають, — зникає. І це неймовірно важливо. 

Ти сильно бачиш, щоб була soft power у світі російської музики? Та всім пох*й. Але Чехов усе ще є в усіх театрах. Розумієш? Тобто який важіль впливу.

І тому, знову ж таки, тут важливо розуміти — ми зараз усі перебуваємо у стані виживання. У нас у всіх хтось або воює, або воював, або помер. Тому я до цього ставлюся спокійно, бо я розумію, що всі мають право на свою реакцію.

Але нам інколи треба звертати увагу на щось позитивне. Коли до мене дійшло, що діти не вміють писати, тобто що не буде покоління, наприклад, музикантів або українських творців, які пишуть щось російською, бо вони її не знають, — це вже неймовірно. Тобто ми вже перекреслили оце відходження нашого мистецького джерела в росію.

Так, неймовірна кількість людей досі говорить російською. Але ми не можемо казати, що якщо людина говорить у побуті російською, то вона є адептом російських думок. Якщо ми так будемо думати, то втратимо союзників серед людей, які думають російською. А таких дуже багато. І тут у мене питання: мені треба бути категоричною, чи мені треба, щоби нас було більше?

Чи вважаю я, що нам треба працювати з російськомовними людьми? Так. Чи вважаю я, що є дослідження, які показують, що присоромлення не працює? На жаль, так.

Тобто все, куди я веду, — нам треба зрозуміти, що люди не можуть різко перейти на українську. Плюс стан довгої війни. А скажімо чесно — це вже дуже довго відбувається. 

Ресурс, який люди відчували на адреналіні, зникає. Люди повертаються до своїх «заводських налаштувань», як я о 03:00. І я до цього ставлюсь, скоріше так — із розумінням, що «окей, над цим іще треба буде працювати». Бо категоричності зараз багато, а помірності мало.

«російська пропаганда перестала бути російською мовою»

Ти казала про експеримент із російською пропагандою. Як ти бачиш — наскільки вона зараз, на п’ятому році війни, трансформувалась і чому дедалі більше спрацьовує і влучає в тригерні точки нашого суспільства? 

Це дуже важке питання. Я про це інколи говорю зі своїми знайомими, тому що знайти межу між «мені здається, що це російський слід» і «це конспірологія» — дуже тонкий.

Наприклад. Я помічаю, що в соціальних мережах (у Threads) якоїсь миті, кілька місяців тому, з’явилось відчуття, що просто зневіра в усіх. Тут важке питання яйця і курки — я не знаю, звідки це. Але я точно розумію, наприклад, що хтось комусь платить. Якщо зайти й подивитись, що пише блогер Блогер Мирослав Олешко, який незаконно виїхав за кордон, перебуває під санкціями РНБО та фігурує в кримінальних провадженнях СБУ.Мирослав Олешко або, наприклад, Олексій Арестович — блогер, колишній радник Офісу президента України (2020-2023). З 2025 року перебуває під санкціями РНБО.Арестович, — дуже чітко зрозуміло, на що зараз б’є російська пропаганда. Вона дуже адаптується.

І теж важлива штука: багатьом здається (не тільки нам, а й за кордоном), що російська пропаганда йде російською мовою. Ха-ха. Це неправда. 

Саме через це ми, наприклад, ми можемо розслабитись, побачивши пост українською. З іншого боку, це теж логічно. Тому що коли я заходжу в соціальні мережі, я сюди заходжу не бути Штірліцом, а трошки відпочити, правда? І коли в цьому стані відпочинку я дивлюсь 15 постів про те, наскільки неможливо жити, і вони так імпліцитно натякають на те, що пора здаватись, — ну, тут виникає питання.

Звісно, ми всі розуміємо, що зима буде не дуже проста. Хоча коли зима була легка під час повномасштабки?.. Але якоїсь миті у всіх моїх друзів з’являється такий понурий стан. Для мене це думка про те, що, можливо, тут і є оця частина російської пропаганди.

Я тут дуже обережна з узагальненнями, тому що я вважаю, що для того, щоб робити будь-який такий висновок — треба мати чіткі джерела. А в мене їх немає. Я не знаю, чи це російський слід. Але я точно розумію, що російська пропаганда перестала бути російською мовою.

Коли ти бачиш такі пости, які говорять: «зневіра», «зневіра», «зневіра», «жодної довіри до держави» і так далі — мене тут турбує інша тема. Так, люди втомлені й у нас є питання до влади. 

Але що більше в нас відчуття того, що держава — це жахливий інститут, то менше в нас бажання щось змінити. І це саме і є оця частина чисто імперської влади — зробити так, щоби оцей колоніальний суб’єкт думав, що нічого вирішити не можна. Що все безнадійно і треба скласти ручки.

Але ж це вдається росії.

Так, на жаль.

Тоді питання: як цьому протидіяти?

Менше соціальних мереж. Усе, що я можу сказати.

Звісно, системно, по-правильному я б мала сказати: «Має бути протидія». Чи є в держави зараз ресурс — я не знаю і не відчуваю, що я можу говорити, хто що має робити. Але, звісно, було б класно, якби в нас активніше із цим працювали.

Ну, це ж теж ні для кого не секрет, що росія витрачає неймовірну кількість грошей, а в нас просто фізично їх немає, щоб вкладатися в пропаганду. Але яка в нас є можливість? Говорити, що всі мають бути помірними? Ні — тому що на це потрібен ресурс. А у людей цього немає.

Яка до чорта помірність, коли ти не знаєш, чи ти доживеш сьогодні до кінця дня?

Єдине, що звучить реально для кожного з нас — це вийти із соціальних мереж. Споживати новини з медіа, яким довіряєш.

«Закінчення війни зараз хоче хто завгодно»

Твоєю метою було доносити, зокрема, західній аудиторії взагалі контекст цієї війни й російського колоніалізму. Ця мета така сама чи трансформувалась? І що досі складно доносити західній аудиторії?

Так, це продовжується, звісно. Це насправді основна штука, якою я займаюсь. З темою колоніалізму стало трошки легше. У мене немає відчуття того, що я маю це комусь доводити. Тобто зараз тема того, що Україна була колонією росії, — не нова.

Важливо розуміти — зараз трошки інший комунікаційний етап. Наприклад, у 2022 році нам треба було зробити дуже активну спробу щось змінити. Далі нам треба було зробити так, щоби люди все ще цікавились Україною. Десь два роки тому в нас усе ще була боротьба за людей, які сумніваються. Зараз нам уже не треба нікому нічого доводити, не треба боротися за людей, які сумніваються. Тут зараз люди або підтримують, або не підтримують. 

Зараз, як на мене, буде новий етап. Він уже є насправді. Це люди (які підтримують і не підтримують Україну), які вважають, що війна має закінчитись. І те, на що я роблю акцент — що вона має закінчитись справедливо.

«Справедливо» — це дуже абстрактне поняття. Тому треба говорити дуже чітко. Ну, що означає «справедливість»? Це репарації? Це ми віддаємо території? Що таке «справедливо»? Ось оце важливо зараз доносити, тому що закінчення війни зараз хоче хто завгодно. Навіть ті, кому подобається путін.

Мені здається, як закінчити війну — потребує пояснень не тільки для західної, а й для української аудиторії. Тому що, знову ж таки, дуже багато дописів про закінчення війни на будь-яких умовах. Але як?

От є щорічний аналіз країн за свободою слова та рівнем життя. І там шкала від 1 до 100. На першому рівні, звісно, Північна Корея. І торік з’явилися мінус три (тобто цього у шкалі нема) — і це окуповані російською територією.

Тобто банально жити під росією — вибачте, будь ласка, х*йово. І це не абстракція, це об’єктивна інформація. От мені здається, що, знову ж таки, оці всі дописи начебто трошки ігнорують оцей контекст. Ми не говоримо про те, що віддавати щось росії означає, що все буде добре. Це ж неправда.

Є об’єктивні дані, що це погано. І це, наприклад, те, що я часто обговорюю за кордоном. Що це не просто окупація, де хтось поставив інший прапор. Це загроза фізичного знищення. А навіть якщо ти й живеш, твоє життя настільки важке, що це просто існування. Якщо задуматись — це ж пекло.

Але я теж можу сказати чесно — я не знаю, яка зараз комунікаційна стратегія держави щодо окупованих територій, які, наприклад, окуповані не три, не п’ять, а десять років. Що з ними робити? Я поки що не бачила якоїсь стратегії від держави. Можливо, я просто її не знаю. І якщо її ніде немає, то це теж проблема. Якщо є простір, інформаційний вакуум — його хтось заповнить. Просто питання: хто.

Якщо в нас немає розмови — а що нам робити з людьми, які там живуть десять років? Або, наприклад, що нам робити з повністю зруйнованим містом? То логічно, що люди почнуть додумувати собі щось самостійно. Або шукати цю інформацію в соціальних мережах.

Я тут дуже обережна, бо вага війни змушує мене тисячу разів думати, наскільки ок чи не ок критикувати владу. Бо з одного боку — як українка, я вважаю, що ми маємо право говорити все, що ми думаємо. З іншого — я сиджу і думаю: «Ну, я ж не при владі». Але якісь речі, які, мені здається, мала робити держава, робить неймовірна кількість людей, які вірять у те, що треба щось змінювати.

«Не хочу стати міністеркою»

Але, наприклад, Мустафа Найєм — народний депутат України VIII скликання, заступник міністра інфраструктури України (2021-2023), голова Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури (2023-2024).Мустафа був залучений до державних інституцій. Ти, до речі, якось відчувала на собі шлейф чи тінь братів?

Насправді, якщо чесно, вже, мабуть, дуже давно ні.

Мене інколи питають, чи хочу я стати міністеркою культури. Я не хочу стати міністеркою культури. Найємів достатньо в державницькому апараті.

У нас абсолютно різні цільові аудиторії. Я достатньо чітко зрозуміла, що мене цікавить. Мені подобається занурюватися в одну тему дуже-дуже-дуже глибоко й просто не виринати з неї. Тобто я мало спілкуюся з людьми. 

Мені подобається дуже багато працювати. Я справді мало бачу радості у спілкуванні. Ну, просто я така людина. 

Вони трохи інші в цьому сенсі. Тобто вони якраз уміють знаходити спільну мову з багатьма різними людьми, розв’язувати питання і так далі. Я цього ніколи не вміла.

До чого я веду? Шлейф братів, звісно, був. Але це теж якась була частина початку мого кар’єрного шляху, коли я тільки починала читати лекції. Люди між собою говорили, що мені дають простір читати лекції тільки через братів.

Я їм дуже насправді вдячна за те, що вони мені ніколи не допомагали. Це не означає, що не було емоційної якоїсь підтримки, але «ну давай я домовлюсь» — такого ніколи не було.

Щодо шлейфу політичного — ні. Бо я теж дуже рано звикла бути сестрою. Тобто мені не було 16 років, коли Мустафа став відомий. Я пам’ятаю, це був цікавий момент. Я вчилась тоді в достатньо «мажорній» школі, звісно, що я не була з багатої сім’ї, і не була якась суперкласна за оцінками. Тобто я не відчувала цікавість з боку школи. І от у якийсь день я приходжу й бачу директорку біля входу, яка каже: «Машо, це ваш брат вчора був у Каті Осадчої у “Світському житті”?». Я така: «Так». І все — моє життя поділилося на «до» та «після». Після цього — до мене з’явилась «уважуха» (сміється — авт.).

Тут теж якась сексистська історія — я звикла, що жінку оцінюють через її зв’язки із чоловіками.

Щодо якихось політичних рішень. Можливо, це дивно прозвучить, але в мене є абсолютно довіра до братів. Я б не сказала, що ми сидимо та обговорюємо між собою, що ми робимо. Багато штук я просто дізнаюся з новин, як, наприклад, я з новин дізналася, що Мустафа вирішив стати депутатом. Я могла інколи запитати, як там іде робота. Але в якісь речі я не занурювалась навмисне, щоби це не впливало на те, як я працюю.

А коли ти перестала відчувати цю тінь? Ніби, мовляв, усе, що ти робиш — заслуга братів?

Та коли люди за кордоном почали до них ставитися, як до моїх братів (сміється — авт.). Тобто так вийшло, що в певних колах ніхто нічого не знає про братів, але знають про мене. Це змінилося після повномасштабки. Тому що моя цільова — це була закордонна аудиторія.

Зараз я супер пишаюсь тим, що Мустафа зробив. Я безперечно пишаюсь тим, що робить і робив Масі.

Колись Мустафа давав інтерв’ю, здається, «ТСН». Вони до нього приходили додому й фільмували його квартиру, як він збирається. І всі в коментарях писали: «Боже, яка жесть, спеціально зняв якусь бомжацьку квартиру, щоб показати, що він бідний». А я знаю, що це була його орендована квартира.

Або теж була така історія — 2018-й чи 2019-й рік, тато ще був живий, і в нього була «Лада», стара-стара машина. І нас зупинила поліція. Бо в нього такі вже стали іржаві номери, що вже не було зрозуміло, що на тих номерах. Поліціянти беруть його документи, бачать «Найєм», пауза, дивляться на нього — і кажуть: «Їдьте». І відпускають. 

Тато сідає в машину, поліціянти підходять до мене й кажуть на вухо: «Ви йому машину можете нормальну купить?». А я, чесно, стою шокована. Я розумію, що вам важко в це повірити, але в нас правда на дуже багато грошей.

Я бачу, що в якийсь момент хтось починає писати мені якісь погрози — і я розумію, що хтось із братів щось сказав. Але в мене часто немає сил розбиратися, що взагалі відбулося.

Часто пишуть погрози?

Ну, з останніх, кілька днів тому побачила у Twitter, що от «у Маріам занадто багато очей, це треба виправити». Ну, словом, буває просто люди щось пишуть… Це часто, це теж частина того, щоб бути Найємами, мабуть.

Я думаю теж, що це один із найпростіших способів нашкодити братам. Бо я така як слабка точка. Якщо мені погрожувати, якщо я буду перелякана, то їм буде із цим набагато легше. Тому я вже навчилась із цим ладнати й спокійніше до цього ставитися. 

Я зрозуміла неймовірну річ. Соціальні мережі — це не реальне життя. Якщо хтось щось написав — це абсолютно нічого не означає.

Нас росія також намагається знищити. Я не хочу, щоб я взагалі думала про те, хто що мені написав. Я не хочу жити в параної. Я просто ігнорую, не читаю соціальні мережі й роблю свої справи. 

За три роки я написала три книжки. У мене фізично не було б сил, якби я ще це все читала й намагалася зануритись. Ну, це просто неможливо.

«Є ситуації, де примирення ніколи не буде»

Що ти вкладаєш у зміст ідеї «деколонізація починається з тебе»?

Це про те, що це особиста робота, і про це й була вся Книжка Маріам Найем «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації».книжка «деколонізації». Про те, що в часи, коли поки що немає можливості змінювати інституції (але це, звісно, що треба робити насамперед), ми не хочемо просто пасивно чекати інституційних змін. 

Кожен із нас насправді може зробити якусь роботу із собою і замість того, щоб, наприклад, думати, що там не так, хто говорить не так, хто думає не так і так далі, — є завжди сенс фокусуватися на собі та на своїй роботі із собою. Тому що в нас насправді велика робота попереду.

Але зрештою найважливіший етап деколонізації — перемога у війні. Як ти бачиш, коли й за яких умов вона можлива? І який вигляд вона має для тебе?

Мені б хотілось, щоб війна закінчилася швидко. І якомога менше українців померло. Щоб, наскільки це можливо, втрат було менше.

При цьому всьому мені дуже важливо, щоб в українців було якесь відчуття справедливості. Хоча це звучить зараз як якесь знущання, тому що яка справедливість після стількох років війни й знущань росії?

Ну і головне — це розуміння того, щоб у нас були сили після цього всього створити своє і себе. Щоби створити такі інституції і деколонізуватись так, щоб наступні покоління могли про це не думати.

Але відчуття справедливості, мабуть, не буде можливим одразу по закінченню війни, бо воно вимагає все ж і якоїсь усвідомленості держави-агресора, у що зараз дуже важко віриться. А враховуючи, що останній етап деколонізації це примирення, — чи маєш відчуття, скільки має пройти років, аби настав цей етап? І чи він можливий?

Складна тема. Тому що я раніше думала, що примирення — це необхідна частина, принаймні з того, що я читала. Але що більше я зараз дізнаюся, то більше я розумію, що є ситуації, де примирення ніколи не буде.

Це не означає, що процес деколонізації ніколи не закінчиться. Це означає, що є речі, які пробачити не можна. І про яке взагалі примирення може йтися, якщо ніхто не просив пробачення?

Але це не змінює того, що деколонізація — це завжди фокус на собі. Що нам треба буде фокусуватися на собі, а не на тому, що примирення немає, що нам треба його знайти й так далі.

Питання дипломатичне — це інше. Я думаю, що це всі й так розуміють, що росія, на жаль, нікуди не переїде. Але сам факт, що, виявляється, можна не мати примирення. Ба більше, це якраз логічна історія, коли з того боку немає жодного бажання визнати помилки, заплатити репарації та намагатися створити ситуацію, де ти, як країна, полегшиш життя людям, яким ти спричинила багато болю.