Сміттєвий пакет зі сховища Офісу генпрокурора
Напередодні річниці Революції гідності та виходу в прокат документальної стрічки «Машина часу Майдан», зібраної з унікальних архівів, ми публікуємо глибоко особистий текст про те, як минуле наздоганяє нас у найнесподіваніших формах.
Це щоденниковий запис про день, коли після 11 років очікування донька загиблого героя Небесної Сотні Сергія Дідича отримала зі сховища ДБР речові докази — закривавлені речі свого батька, видані у звичайному сміттєвому пакеті.
Сміттєвий пакет зі сховища, 2 червня 2025 року
«Дідич Галино Іванівно,
Державним бюро розслідувань розглянуто Ухвалу Печерського районного суду м. Києва № 757/39355/15-к від 05.03.2025 про зміну долі речових доказів, що надійшла з Офісу генерального прокурора.
Відповідно до вказаної ухвали суду, розв’язано питання щодо повернення Вам речових доказів, а саме: черевиків коричневого кольору GAR, олімпійки коричневого кольору RAVINIA FESTIVAL EST 1904, футболки білого кольору, штанів камуфляжних, куртки камуфляжної зелено-коричневого кольору, бронежилету з камуфляжної тканини та з двома металевими пластинами, захисної маски (респіратора).
Повідомляємо, що для отримання вказаних речей Вам необхідно прибути в робочий час до Державного бюро розслідувань за адресою: м. Київ, вул. Борисоглібська, 18. Про час та дату прибуття просимо завчасно повідомити керівника відділу.
Керівник відділу Державного бюро розслідувань», — ішлося в повістці.
Я мала прибути до Державного бюро розслідувань на Подолі о 14-й годині. Я добре знала локацію. Це та сама будівля, що й Офісу генерального прокурора. Щороку, у листопаді й лютому, прокуратура збирає в цій будівлі постраждалих майданівців і родини загиблих на звіти щодо «Справ Майдану».
День видався гарячий, моя чорна футболка була мокра. Я подумала, що треба переодягнутися в білу сорочку. Я ж іду в серйозне місце. Державне бюро розслідувань. Офіс генерального прокурора. Підготувала паспорт і перепакувала рюкзак так, щоб обшук на вході не був довгим.
Я зайшла рівно о 14-й і зателефонувала жінці, яка мала зустріти мене, щоб видати речі. Вона зайшла одразу за мною. Видно, верталася з обіду. Сказала, що мені не треба заходити всередину. Вона мені сюди на вихід винесе. Щоб швидше.
Чесно? Я думала мене заведуть у кабінет. Дозволять витягнути всі речі. Звірять зі списком. Мені казали, що це дуже серйозна процедура. Я й не могла сама забирати ці речі. Мама робила довіреність на мене, бо я не постраждала в цій справі.
Ну й чисто по-людськи. Я ж забираю закривавлені речі свого батька. На які ми чекали 11 років. Речові докази у справі його загибелі. Речові докази однієї зі справ Майдану. Речові докази масштабного злочину, який відбувся на центральних вулицях столиці.
Я сиділа в маленькому фоє, на офісному стільці між виходом із будівлі й зоною перевірки й пропуску. Через ґратки бачила озброєного охоронця. Попри мене проходили люди, яких впускали всередину.
Жінка повернулася. У руках вона тягла великий сміттєвий пакет і через ґратки запитала в мене, чи точно я зможу його забрати. Він важкий. З нею йшла ще одна жінка, несла в руках менший білий пакет. Вони вийшли до мене через магнітні ворота й металеву перегородку.
Поставили ці пакети на ті два єдині стільці, що там стояли. Сміттєвий пакет був закритий. А з білого пакета визирала сіро-синя камуфляжна форма. Я подивилась на білий пакет.
— Це не моє, ви, мабуть, помилились.
— Та ні, все за списком. Ось у мене тут записано. Черевики, олімпійка, футболка, камуфляжні куртка й штани.
Я киваю:
— Так, камуфляжні куртка й штани зелено-коричневого кольору. Ця інша. Перепитайте про цей пакет. Це не з цієї справи. Може, з цього епізоду, але не цієї справи.
Вона пішла у свій кабінет. Я розв’язала білий пакет. На ньому не було жодної бирки. Але я знала, що це куртка «беркутівця». Будь-хто впізнав би, що це куртка «беркутівця». Почала витягувати звідти сіро-синю камуфляжну куртку. Поступово розгорнувся напис «БЕРКУТ» на спині. На рукаві була «беркутівська» нашивка. Куртка була в засохлій крові. Не знаю чиїй. Цього «беркутівця» чи когось із майданівців, але далі торкатися цієї куртки я не хотіла.
Я сфотографувала напис «БЕРКУТ» і зав’язала пакет.
Повернулася ця жінка. Телефоном вона розмовляла зі своїм керівником. Власне, з тим, хто й мав видати мені речі. Вона пояснювала йому, що один із пакетів зайвий. Договорила і сказала мені:
— Вибачте, ми справді переплутали. Бачите, з пакетів зняли бирки, і я не знала, що тут. Мені просто це сказали вам передати.
Здається, я видала легку усмішку з виглядом розуміння:
— Та я могла б і ці речі забрати. Але, мабуть, вони вам ще потрібні.
У голові промайнули думки: може, реально не треба було їм говорити. Якщо в них така плутанина в речових доказах, треба було забрати цю «беркутівську» куртку й віддати в музей Майдану. Але на ній немає жодної бирки з інформацією. І я не знаю, чи закрили вже справу, де ця куртка — доказ. Може, це куртка Андрій Єфімін — колишній боєць харківського спеціального підрозділу міліції «Беркут» (роти Віктора Шаповалова), став одним із перших засуджених силовиків у «Справах Майдану». Єфіміна визнали винним у побитті Сергія Дідича — активіста та сотника івано-франківської сотні Самооборони Майдану — 18 лютого 2014 року в Кріпосному провулку в Києві. Суд установив, що Єфімін завдав Дідичу удару кийком по голові. Від удару Сергій утратив здатність орієнтуватись у просторі й не зміг втекти з-під коліс вантажівки, яка в цей час їхала на великій швидкості. Травми виявилися смертельними.Єфіміна, якщо вона була з татовими речами?
— Перегляньте, чи в другому пакеті точно ваші речі.
Я розв’язала сірий сміттєвий пакет. Звідти пішов гидкий солодкий запах старої засохлої крові. Я присіла біля нього. Витягла звідти ще один менший сміттєвий пакет. На ньому були бирки з печаткою прокуратури й номерки, записані червоним маркером. Розірвала пакет. Почала витягувати тканину. Це був рукав. Точно рукав татової камуфляжної куртки. Потім намацала у великому пакеті інші речі: черевики, бронежилет, маленький пакет із футболкою.
— Так, це моє. Точно моє.
Я думала, що зможу витягнути й оглянути всі речі. Але в цьому фоє це було так незручно. Тут ходили люди. Було темно. І не було столу. Я почервоніла від хвилювання. Трохи почали трястись руки. Треба було йти звідти.
— Вас хтось забере? Бо пакет дуже важкий.
— Так-так, заберуть. Не турбуйтеся. Дякую. До побачення.
Я взяла пакет на руки, притулила до себе й вийшла з Державного бюро розслідувань.
Я погано розуміла, що тільки що відбулось. Але розуміла, що не розраховувала на такий великий багаж. Не знала, куди мені йти далі. З пакета смерділо прямо мені під ніс. Мене почало нудити. Хотілось блювати. І від запаху, і від хвилювання.
Подзвонила мамі сказати, що я забрала речі. Викликала таксі. Автоматично почала вводити в поле для адреси: Будинок офіцерів на Грушевського. Біля нього загинув тато, там лежало його тіло зразу після подій. Я не знала, куди їхати. Тому повернулася на початок.
Ми проїхалися з цим сміттєвим пакетом набережною Києва до Європейської площі, звернули біля стадіону «Динамо» з Грушевського, об'їхали Маріїнський парк і від Арсенальної доїхали до Кріпосного провулка. Таксист витяг із багажника мій сміттєвий пакет і побажав гарного дня.
Я йшла Кріпосним провулком із цим пакетом у руках. У голові крутилися кадри, відео й фото з татом звідси 18 лютого 2014 року.
Я зупинялась і фотографувала цей пакет на тлі провулка. Кадр на фоні квіткового магазину й дороги, де «беркутівці» затримали тата. Кадр на Кріпосний із боку Будинку офіцерів. Десь під тим кутом знімали відео, як тата б’ють по голові, а потім його збиває вантажівка. Кадр із тротуару на Грушевського біля меморіального каменя татові, Кіщуку, Шаповалу й Сердюку.
Дивно було повернути татові речі на це місце. Я ще навіть їх не розпаковувала. Але не принести їх сюди здавалось ще дивнішим. Якийсь такий механізм, щоб впоратися з цією ситуацією.
Напевно, біля цих пакетів у сховищі тримали якісь «пахучки». Бо, крім запаху крові, я відчувала ще якийсь солодкий мильний запах. Разом вони були ще нудотнішими.
Треба було вже розпакувати цей сміттєвий пакет. Витягувати речі на лавці перед усіма було некомфортно. Я вже відчувала, що важко стримувати сльози. Зараз можу розплакатись. Уявила, як ридаю на лавці в Маріїнському парку над закривавленою камуфляжною курткою в руках. Вирішила, що це занадто, і знайшла собі безлюдну галявину.
Спочатку я витягла куртку. Вона була зіжмакана, з подертими кишенями. Відкрила татове фото з того самого дня. З ранку 18 лютого. Точно вона. На капюшоні зсередини блищала засохла коричнева кров. Я боялась торкатись тих місць, які були найбільш закривавлені. Але це не дуже мало сенс. Тканина була тверда. Як її згорнули тоді, так кров із потом і засохли. Штани я чомусь не витягала.
За тим витягла зелену фліску. Весь комір теж був бурим. Тата вдарили по голові ще до того, як наїхала вантажівка. Та й потім найбільше постраждав череп.
У маленькому пакеті була якась дуже брудна ганчірка. Я спочатку не зрозуміла, що це. Розрівняла, поклала на траву. І зрозуміла, що це «біла футболка». Але вона була бура. Десь світліша, десь темніша. Але не біла. Уся в якихось написах англійською. Я сфокусувалась на тому, що по центру. Жовтими літерами на грудях писало freedom. Найтемніша частина футболки. Ось наша свобода в татовій крові. Так. Freedom.
Чесно, тато випадково її одягнув. Це не була майданівська футболка. Це була стара футболка якогось проєкту. Але гарний вибір, тату. Символічно.
Черевики були як звичайні зимові черевики. Ніби їх хтось учора тільки зняв. Або, може, я не помітила на них якихось слідів революції.
Бронежилет був запакований у білий пакет «Домінос». Тільки на його бирці олівцем було записане татове прізвище — Дідич. Узагалі я не знала, що тато був у бронежилеті. Я й не думаю, що він би його захистив від якихось куль. Це був не такий бронежилет, як ті, у яких військові воюють зараз. А такий простий. З металевими пластинами. Ну, майданівський. Або такий, як на початку війни носили. На шлейках кров, змішана з порохами, засохла такими блідими плямами.
Оце й все. Респіратора, щоправда, не було. Треба буде питати. Може, десь загубили серед чужих речей. Як і «беркутівську» куртку серед наших.
Мої руки почорніли. Мені не хотілось витирати ними очі від сліз. Сорочка теж була брудна від того сміттєвого пакета. Так я сиділа на колінах посеред Маріїнського парку. Біля виходу до Кріпосного провулка. Плакала й втиралась закоченими до чистого місця рукавами. Відчуття було абсурдне. Його так не опишеш. Словами. У голові складалась ця оповідь. Описова. Але не відчуття.
Мої руки пахли татовою кров’ю. Мені треба було комусь розповісти все, що зі мною відбувається. Але я не могла. Бо як скинути на когось весь цей біль? На маму? Ні. Тоді я її зрозуміла. Чому 11 років тому їй було теж важко розповісти мені все, що вона знала про татову смерть. І що відчувала. Це не те, що ти хочеш скинути на свою малу дитину. Напевно.
Але розказати треба було комусь. Я надіслала фото пакетів мамі та братові. Мама нічого не відповіла. Андрій написав:
— І що там віддали?
Ще скинула фото пакетів трьом друзям. Оце завжди найдивніший момент. Скидати на них цю інформацію. Але добре, що мені було кому надіслати ці фото. Розділити цей момент абсурду. Посміятись трохи.
Я подумала, що треба записати цей день. Бо я його забуду. Пішла в «Сенс» на Арсенальній. З цим великим смердючим сміттєвим пакетом зайшла в книгарню. Дуже сподівалась, що ніхто його не внюхає й не запитає, що там. Я б не хотіла розповідати, що там, рандомній людині в книгарні.
Він стоїть біля мене, поки я це пишу. Цей зав’язаний на вузол сірий сміттєвий пакет. Сміттєвий пакет із твоїми речами, тату. З речовими доказами злочину. Сміттєвий пакет з артефактами революції й новітньої історії України. Стоїть тут і смердить нудотною пахучкою й татовою кров’ю.
Така собі метафора. Сміттєвий пакет із запахом революції.
Я надіслала цей текст мамі. Бо розказати це словами вголос їй не могла. Написала, що вона може зараз не читати. Вона поклала сердечко на повідомлення. І подзвонила мені через годину. По голосу було чути, що вона плакала.