«Більшість людей, причетних до злочинів Майдану, уникнули відповідальності». Інтерв’ю з адвокаткою Оксаною Михалевич

21 листопада минає 13 років від початку Революції гідності. За цей час у справах Майдану винесли десятки судових вироків, однак значна частина злочинів досі залишається нерозслідуваною або без остаточних рішень судів. Чимало причетних до насильства уникнули відповідальності, у деяких справах спливають строки давності.

Оксана Михалевич у 2015 році долучилася до роботи «Адвокатської дорадчої групи», яка представляє інтереси потерпілих та родин Героїв Небесної Сотні у справах Майдану, а з 2021-го — безпосередньо працює з ними в судах. 

Ми поговорили з нею про те, кого вдалося притягнути до відповідальності за злочини під час Революції гідності, чому судові процеси роками затягуються, чи виявили розслідування російський слід і чи встигне Україна встановити справедливість до завершення строків давності.

На якому етапі ми зараз? Наскільки Україна близька до того, щоб забезпечити справедливість у справах Майдану?

Це дуже комплексне й складне питання. Перше — є певні досягнення. Наприклад, у судах уже є обвинувальний акт щодо Януковича та силової верхівки держави стосовно За даними слідства, тодішні президент Янукович, глава МВС Віталій Захарченко та інші високопосадовці 18–20 лютого 2014 року віддавали накази щодо незаконного силового розгону протестувальників та штурму Майдану під виглядом «антитерористичної операції». Уранці 20 лютого вони наказали розстрілювати мітингувальників.подій 18–20 лютого. Йдеться про їхню участь як організаторів розгону Майдану та вбивств людей. Це вже досягнення.

Звичайно, і я як представниця потерпілих, і суспільство хотіли б, щоб обвинувальний акт передали до суду набагато раніше, а справа вже наближалася до завершення й вироку, який набув би законної сили. Але ми поки що на цьому етапі. Головне, щоб вирок зрештою був.

За майже всіма епізодами Майдану є вироки, які набули законної сили. Тобто події Революції гідності вже зафіксовані в юридичних документах. На жаль, більшість людей, причетних до злочинів, так чи інакше уникнули відповідальності — через строки давності або тому, що їх не змогли притягнути до суду через недостатність доказів. Переважно це стосується безпосередніх виконавців.

Оксана Михалевичhromadske

Коли ми говоримо про відповідальність за події Революції гідності, то здебільшого уявляємо «беркутівців» і «тітушок». Але чи встановлені ті, хто віддавав накази, і чи притягнули їх до відповідальності?

Більшість не притягнута до відповідальності. У кращому разі маємо обвинувальні акти, як-от у справі щодо подій 18–20 лютого, де фігурує верхівка держави.

У червні 2026 року ДБР і тодішній генеральний прокурор повідомили, що справа проти Януковича та силової верхівки щодо подій від початку розгону Майдану до 18 лютого перебуває на завершальній стадії. Захист ознайомлювався з матеріалами, тож невдовзі справу мають передати до суду.

Поговорімо про вироки. Зокрема, у справі про розстріли на Інститутській чотирьох колишніх «беркутівців» засудили, одного виправдали. Що цей вирок означає для встановлення відповідальності за події 20 лютого?

Цей вирок надзвичайно важливий, передусім тому, що він узагалі відбувся. Як ми бачимо за ці 13 років, деякі судові процеси закривають через строки давності, навіть не перейшовши до дослідження доказів. Інші роками не просуваються в судах.

Важливою була й організація цього процесу: він був максимально публічним, із трансляцією. Це вперше в Україні відбувалося в такому форматі. Кожен небайдужий громадянин, родичі потерпілих могли стежити за розглядом і формувати власну оцінку.

Звичайно, не всі потерпілі з вироком згодні. Більшість представників потерпілих подала апеляції. Зараз ми розглядаємо цю справу в апеляційному суді. Але сам факт, що вирок є, — велике досягнення.

Ви згадали про трансляції судового процесу. А чи використовуються в судах як докази відеозаписи подій Майдану, які тоді вели журналісти, зокрема й стрими hromadske?

Більшість відеозаписів використовують як докази, особливо якщо на них можна ідентифікувати конкретну людину й довести походження запису. Наприклад, у справі про розгін 30 листопада було багато відео й фотографій. Їх безпосередньо зафіксували у вироках судів як один із доказів. Тому робота журналістів і фіксація подій під час Майдану — це велика частина доказової бази.

А які докази суд, навпаки, не може взяти до уваги?

Деякі відео та докази знаходили вже пізніше. Не завжди їх долучають до справи, адже всі докази мали зібрати під час досудового розслідування й передати стороні захисту для ознайомлення. Якщо цього не зробили, суд може не врахувати такі матеріали.

Іноді докази надають самі потерпілі. Наприклад, людина приходить свідчити у своїй справі й повідомляє, що має відео, якого слідство чомусь не долучило. Воно може підтвердити, що потерпілий перебував на Майдані за певних обставин, або показати інші важливі деталі.

У справі про розстріли на Інститутській, наприклад, у 2017 році знайшли кулі й намагалися долучити їх як докази. Але суд не взяв їх до уваги, оскільки не міг перевірити обставини отримання. У суду виник сумнів, чи не могли ці кулі зібрати на полігоні або в іншому місці, а не на Майдані.

Я не погоджуюся з висновками суду в цій частині. Ми також використовуємо це як підставу для оскарження вироку. У матеріалах було максимально описано походження куль і пояснено обставини їхнього виявлення. Якби допитали додаткових свідків і провели ще певні процесуальні дії, думаю, суд міг би переконатися поза розумним сумнівом, що кулі зібрали саме на місці злочину й вони мають доказове значення.

В одному з інтерв’ю ви говорили, що близько 40% вироків у справах Майдану — виправдувальні. Чому так багато? Чи означає це, що система дає збій?

Для порівняння: загалом в Україні виправдувальних вироків до 5%. Ми жартуємо, що більшість із них припадає на справи Майдану.

Насправді значна частина виправдувальних вироків стосується суддів, прокурорів і слідчих, де довести умисел дуже складно. Ніхто не приходить і не каже: «Я каюся і розумію, що вчинив неправильно».

Так само ніхто не хоче визнавати, що отримував незаконні вказівки. Ті, хто їх давав, теж не підтверджують цього. Зазвичай такі вказівки не оформлювали письмово — усе відбувалося телефоном або в інший спосіб. Тому немає наказу зробити щось незаконне, а довести, що людина свідомо ухвалювала незаконні рішення, складно.

Якщо є «беркутівець» і відео, на якому він б'є беззахисну людину, це набагато простіше довести. Є об'єктивна фіксація події.

Так само зі службовими підробленнями. Є вироки у справах, коли затримували людей, а потім писали, що вони нібито вчинили напад. Рапорти були однотипними, написаними під копірку. Це вже саме собою вказує на можливу фальсифікацію. Досліджуючи інші обставини, можна довести, що документ був незаконним.

Які справи ви вважаєте найбільш проблемними? Зокрема, чому досі не дійшли до суду справи про вбивства Сергія Нігояна та Михайла Жизневського?

Ці справи досі перебувають на стадії досудового розслідування. Складність розслідування зумовлена тим, що вбивства сталися 20–21 січня, коли при владі був Янукович. Уся наша силова структура намагалася нібито розслідувати злочини, які, найімовірніше, самі правоохоронці й учинили. Кажу «найімовірніше», тому що рішення суду немає.

Під час досудового розслідування багато речей, які мали зафіксувати, не зафіксували. Перші вбивства сталися на Грушевського, де було багато камер відеоспостереження — у магазинах та інших закладах. Але ці записи вчасно не зібрали й не зафіксували.

Крім того, судово-медичні експертизи після вбивств провели, м’яко кажучи, неякісно. Ідеться навіть про їхню фальсифікацію. Зокрема, нинішній заступник керівника Офісу президента Олег Татаров під час пресконференції пояснював деякі вбивства тим, що людям нібито стріляли в потилицю. Фактично розслідування проводили так, щоб показати, начебто до перших убивств були причетні мітингувальники, а не правоохоронці.

Крім того, правоохоронці, які перебували на цій території, не хотіли надавати слідству свої списки. Наскільки мені відомо, досі достеменно не відомі всі люди, які фізично перебували там.

Революція гідностіNurPhoto / Corbis via Getty Images

Ви згадуєте про фальсифікації справ. Також учасників протестів переслідували через суди. Яку відповідальність понесли судді, прокурори та правоохоронці, залучені до цих процесів?

Фактично — майже ніякої. Більшість вироків стосується безпосередніх виконавців злочинів, які застосовували насильство. Це «беркутівці», іноді працівники ДАІ, які виконували незаконні накази, фальсифікували документи, а також інші правоохоронці нижчої ланки.

Але практично немає вироків щодо слідчих і прокурорів, які фальсифікували справи, готували клопотання про запобіжні заходи та підозри. Справ щодо суддів, які дійшли до суду, не було.

Щодо суддів, чому так відбувається?

Тут є два складники. Спочатку суддям інкримінували винесення завідомо незаконного рішення. Потім цю статтю декриміналізували: Конституційний Суд визнав її такою, що не відповідає Конституції України, і дав Верховній Раді час на внесення змін до Кримінального кодексу. Але парламент не спромігся цього зробити у відведені пів року. Унаслідок цього притягнути суддів до відповідальності за цією статтею стало неможливо. У деяких справах обвинувачення згодом перекваліфікували на інші статті.

Друга складність — довести умисел судді. Потрібно встановити, що, ухвалюючи конкретне рішення, він свідомо хотів діяти незаконно. А довести це поза розумним сумнівом дуже складно.

Крім того, думаю, суддям важко судити інших суддів. Недаремно в нас тепер є Вищий антикорупційний суд, який може дещо інакше дивитися на процеси. Це, до речі, одне з хороших здобутків Революції гідності.

Чи відомо, скільки суддів, щодо яких відкривали провадження у зв’язку зі справами Майдану, продовжують працювати?

Точної статистики зараз не назву, але багато хто продовжує працювати. Деяких звільнила Вища рада правосуддя. Дехто ще не пройшов кваліфікаційного оцінювання — через скарги або тому, що закінчився п’ятирічний строк повноважень. Інші проходять оцінювання й продовжують здійснювати правосуддя іменем України.

Революція гідності, 20 лютого 2014 рокуLOUISA GOULIAMAKI / AFP via Getty Images

Частину справ уже закрили через сплив строків давності. Як сталося, що люди, яких підозрювали в таких серйозних злочинах проти учасників Майдану, змогли уникнути відповідальності просто через те, що минув час?

Те, що в кримінальному законодавстві є строки давності, саме собою не погано. Це нормальна європейська демократична практика: держава не може безконтрольно переслідувати людину незалежно від того, скільки часу минуло.

Тут проблема комплексна. Десь досудове розслідування невчасно завершили. Дуже часто судовий розгляд затягувався стороною захисту, яка, очевидно, не хотіла, щоб щодо обвинувачених з’явилися вироки.

А суди не використовували всіх можливих засобів, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом, щоб цьому запобігти.

Ми наближаємося до 13-ї річниці Революції гідності. Чи правильно буде сказати, що з кожним роком імовірність того, що справедливість не настане, зростає?

Так. Ми дуже хвилюємося через це й за кожної можливості нагадуємо, що в справах про вбивства, тяжкі тілесні ушкодження та інші особливо тяжкі злочини також спливають строки давності. Вони становлять 15 років. Тобто за два роки спливе строк давності в частині таких справ.

Причому в деяких із них обвинувачені — керівники «беркутівців», які керували діями під час подій 18 лютого, коли під час мирної ходи людей розстрілювали й били кийками.

За два роки ми можемо втратити можливість притягнути до відповідальності тих обвинувачених, які фізично перебувають в Україні й не втекли.

Чи є юридичний механізм, який міг би допомогти в цій ситуації?

Найкращий механізм — нормально провести судовий розгляд, отримати вирок у першій та апеляційній інстанціях, щоб він набув законної сили.

Спроби змінити законодавство, прибрати строки давності взагалі або лише для справ Майдану — не зовсім прямий механізм, який, на мою думку, варто застосовувати. По-перше, закон не має зворотної сили. По-друге, під виглядом навіть хороших законодавчих змін можуть ухвалити щось не дуже хороше.

Це складне питання. Навіть серед адвокатів немає спільного бачення, як його розв’язати. Тому, крім наполягання на судовому розгляді, я бачу ще один шлях: просити суспільство долучатися, показувати, що ці справи важливі й що люди мають право отримати законні рішення. Довести справи до кінця — обов’язок суду й кожного конкретного судді.

Чи стикалися ви зі свідомим затягуванням судових процесів? Якими способами обвинувачені намагаються це робити й чому суди не можуть протидіяти?

За ці 13 років це звичайна історія. Затягування відбувається постійно, хоча в різних справах і залежно від суддів — по-різному.

Мені здається, деякі судді свідомо не хотіли братися за справи Майдану й усіляко намагалися самоусунутися від здійснення правосуддя. Я можу висловити особисту думку: так, багато суддів просто не хотіли розглядати ці справи. Навіть маючи механізми впливу, вони їх не застосовували. Часто це починало змінюватися лише після того, як приходило більше потерпілих, з’являлися відеокамери й суспільна увага.

Є й інші приклади. У справі про розстріли на Інститутській є вирок, і, подобається він усім чи ні, він є. Сам процес був організований так, як, на мою думку, має бути організований будь-який судовий розгляд. Коли ти приходиш до суду, тобі не повідомляють, що суддя поїхав у відпустку, хоча засідання було заплановане. Такі речі теж мають бути організовані належним чином.

Зараз є й об'єктивні перешкоди: відсутність світла в деяких судах, повітряні тривоги. Не всі суди можуть продовжувати роботу. І ми самі бачимо, що іноді буває об'єктивно страшно перебувати в суді, коли неподалік щось прилітає.

Журналістка hromadske Вікторія Коломієць та Оксана Михалевичhromadske

Можете пригадати один із нещодавніх випадків, який ілюструє, як досі відбувається затягування справ?

Напевно, найсвіжіший випадок стався Розмова відбулася 17 листопада 2026 року.сьогодні. Щоправда, я сама не була на засіданні, туди ходила моя колега. Йдеться про процес щодо подій 11 грудня та 18 лютого, у справі колишнього керівника «Громадської безпеки» Юрія Спасських. Він мобілізований і нібито не має можливості приходити на засідання. Сьогодні провадження знову зупинили.

Уперше його зупиняли, здається, у 2023 році. Потім кілька разів фіксували, що обвинувачений перебуває в Києві. Виникало питання: якщо він не на бойових позиціях, чому, перебуваючи в Києві, не може відвідувати судові засідання? Суд відновив провадження, але тепер знову його зупинив на підставі того, що обвинувачений нібито не може брати участь у процесі.

Наскільки поширена практика закриття або відкладення проваджень через мобілізацію обвинувачених?

Таких випадків достатньо багато. Є навіть справа, у якій один з обвинувачених, здається, слідчий, загинув під час захисту Батьківщини. Це колишній слідчий СВ Святошинського РУ ГУ МВС України в м. Києві Андрій Назаров.

Є також справи, де обвинувачені — чинні правоохоронці. Їх часто відправляють кудись виконувати бойові завдання. Наскільки це саме бойові завдання, не можу сказати, але часто це дивним чином збігається із судовими засіданнями.

Є процеси, на які я вже навіть не намагаюся приходити, бо знаю, що відбудеться. Просто телефоную прокурору: «Ну що, прийшов?». — «Ні, не прийшов». — «Ну, зрозуміло».

Коли ми чуємо про обвинувальний вирок, це не завжди означає, що людина реально понесла покарання: вирок може бути заочним або ще оскаржуватися. Скільки людей насправді відбувають покарання за злочини під час Майдану?

Таких, кого справді засудили й посадили, одиниці. Більшість із них — так звані «тітушки», яких правоохоронна система залучала для сприяння злочинам під час Революції гідності.

Є ще кілька правоохоронців, яких засудили і які зараз відбувають покарання. Але це дуже невелика кількість людей.

Чи можна говорити про доведений російський слід у злочинах проти учасників Майдану?

Вироків, які б це встановлювали, немає. Але досудове розслідування встановило, що російський слід точно був. Щонайменше є справа, яка перебуває в суді, щодо передавання зброї з російської федерації в січні–лютому. Ця зброя не була ліцензована, не пройшла випробувань, тобто не було встановлено, чи можна її взагалі застосовувати проти цивільних людей у тих умовах і яких ушкоджень вона може завдати. Від цієї зброї, зокрема вибухівки й гранат, загинули люди. Причиною було те, що її не можна було використовувати в таких умовах.

Крім того, зафіксовано кілька приїздів представників ФСБ, зокрема керівництва служби, в Україну під час різних етапів Майдану. Переважно це відбувалося напередодні загострень. Це вже також відображено в судових матеріалах. Наскільки я розумію, дослідження цих подій триває.

Про те, що росії небайдужі результати наших розслідувань, свідчить і той факт, що фактично всі високопосадовці та обвинувачені «беркутівці», безпосередньо причетні до розстрілів, утекли до росії.

Крім того, у 2019 році відбувся обмін: росія захотіла забрати цих людей собі, віддавши натомість наших полонених. Причому тих, кого російська сторона не дуже хотіла віддавати, — людей, важливих для неї.

Революція гідності, 19 лютого 2024 рокуSerhii Mykhalchuk / Global Images Ukraine via Getty Images

Ви долучилися до «Адвокатської дорадчої групи» пізніше, хоча вона з’явилася ще у 2015 році. За яких обставин і чому вирішили працювати зі справами Майдану?

Я брала безпосередню участь у подіях Майдану. Крім того, саме напередодні Революції гідності вступила на юридичний факультет. Моя перша сесія збіглася з першими подіями протестів. Мені стало цікаво не лише брати участь у них, а й розуміти, як усе відбувається з юридичного погляду.

У 2015 році, уже навчаючись на юридичному факультеті, я познайомилася з Адвокатка, представниця родин Небесної Сотні, нині — молодша сержантка в Силах територіальної оборони ЗСУ.Євгенією Закревською. Ми почали спілкуватися, і я запропонувала волонтерську допомогу. Щоправда, тоді я не так багато займалася Майданом, більше працювала з іншими злочинами, пов’язаними з російсько-українською війною, — у Криму та на Донбасі.

А у 2021 році, після закінчення юридичного факультету й отримання необхідного стажу, я отримала адвокатське свідоцтво й стала представницею потерпілих у справах Майдану.

Більшість адвокатів, які зараз входять до «Адвокатської дорадчої групи» й були її засновниками, під час Майдану представляли інтереси підозрюваних і обвинувачених, яких тоді незаконно затримували. Вони брали участь у розгляді питань про запобіжні заходи й долучалися до захисту.

Після завершення Революції гідності почало приходити усвідомлення того, що сталося й наскільки складно буде домогтися кримінального переслідування винних та дослідити всі ці події. Тому адвокати вирішили об'єднати зусилля й компетенції, щоб суспільство зрештою отримало відповідь на питання, хто винен у тих жахливих подіях, які люди спостерігали онлайн або безпосередньо на Майдані.

Чи можна вважати «Адвокатську дорадчу групу» унікальним українським феноменом? Чи були подібні об'єднання у світі?

Не знаю, чи були саме адвокатські об'єднання. Але правозахисники об'єднувалися часто — ще з 60-х років минулого століття, зокрема й ті, хто переховувався від російської влади. Щоправда, це були переважно не адвокати, а правозахисники.

Але «Адвокатська дорадча група» справді унікальна, тому що це об'єднання саме адвокатів із посвідченнями та відповідною експертизою, які вкладають неймовірні зусилля в те, щоб відбулося правосуддя.

Чи не виснажує вас така робота? Це п’ять років складних судових засідань і важких історій потерпілих.

Виснажує. Але не думаю, що більше, ніж самих потерпілих, яким доводиться через усе це проходити.

Не хотілося б перейти в іншу сферу?

Хотілося б, як ми колись обговорювали зі знайомим журналістом, пожити в якісь нецікаві часи.

Чи є історія когось із потерпілих, яка особливо на вас вплинула і яку ви досі не можете забути?

Насправді таких історій багато. Одна з них — убивство Андрія Мовчана 20 лютого на Інститутській. У нього була сестра, яка теж була на Майдані й працювала медикинею. Сам Андрій також був медиком. Вони постійно чергували на Майдані, коли не були на роботі, і надавали людям домедичну допомогу.

Андрія поранили в ногу. Зараз я думаю: якби йому наклали турнікет, він би вижив, адже фактично загинув від крововтрати. Але тоді турнікетів не було.

Мене вразила й історія його сестри, яка давала свідчення в суді. Під час допиту сторона захисту намагалася з’ясувати, чому вони взагалі прийшли на Майдан, адже були медиками й нібито мали готуватися до штурму. Вона дуже щиро відповіла: «Якби ми готувалися до штурму, я б не прийшла туди з бинтами й нашатирем. Ми б, напевно, по-іншому готувалися до штурму».

Оксана Михалевичhromadske

Як повномасштабне вторгнення вплинуло на роботу «Адвокатської дорадчої групи»? Чи змінилася кількість адвокатів, які можуть займатися справами?

Дуже вплинуло. Голова «Адвокатської дорадчої групи» Євгенія Закревська 24 лютого 2022 року одразу долучилася до Збройних сил. Згодом до війська долучилися Марина Ліліченко та Віталій Титич. Тобто троє адвокатів АДГ.

Крім того, для групи була втрата, хоча й не безпосередньо через війну: Роман Маселко був обраний до Вищої ради правосуддя. Відповідно, він уже не міг залишатися членом АДГ і займатися адвокатською діяльністю. Зараз він також у Збройних силах.

Частина людей спочатку виїжджала з Києва, а потім повернулася. Водночас після повномасштабного вторгнення до нас долучилися кілька молодих адвокатів, які тепер допомагають проводити процеси й працювати зі справами.

Чи помічаєте ви, що суспільна увага до справ Майдану зменшилася? Це пов’язано з повномасштабною війною чи з тим, що минуло вже майже 13 років?

Мені здається, що в перші роки за справами дуже інтенсивно стежили. Якщо переглянути трансляції судових засідань у справі про розстріли на Інститутській, можна побачити, що тоді зали були переповнені. Журналістам навіть виділяли окремі приміщення, щоб вони не займали місця в залі суду на Жилянській.

Наприкінці процесу журналістів уже майже не було. Якщо приходив хоча б один, це було непогано. Те саме відбувається зараз в апеляції у цій справі — майже нікого немає. Практично на жодні засідання журналісти не приходять.

Думаю, з одного боку, це пов’язано з війною. З іншого — суспільство зараз, як я сьогодні почула влучний вислів, «знекровлене». Багато активних людей служать у війську або займаються волонтерською діяльністю і просто не мають часу.

Журналістів також бракує. Не вистачає людей, щоб охопити весь обсяг подій у суспільстві, розповісти про них і донести інформацію. Тому доводиться обирати, про що говорити.

Серед потерпілих учасників Майдану також є військовослужбовці. Частина загинула, так і не дочекавшись справедливості. Інші зараз служать і хотіли б бачити, що справи рухаються. Що ми можемо зробити, щоб не було соромно перед цими людьми?

Знову проситиму: якщо є можливість, приходьте на судові засідання особисто. Можливо, хоча б раз на місяць — на якесь одне засідання.

Ми публікуємо інформацію про всі засідання на сторінці «Адвокатської дорадчої групи». Важливо, щоб судді, прокурори й самі потерпілі бачили, що про ці справи не забувають.

Можна також стежити за публікаціями й дивитися трансляції. Кількість переглядів звичайного судового процесу теж має значення — за цим стежать.

Що дає вам натхнення продовжувати цю роботу, попри всі труднощі й несправедливість, із якими ви стикаєтеся?

У моєму договорі з клієнтами написано, що їхній обов’язок — не зневірюватися. У мене як адвокатки теж є обов’язок вірити в те, що робиш важливу справу і що ми досягнемо успіху.Оксана Михалевич, адвокатка «Адвокатської дорадчої групи»

Просто хочеться, щоб майбутні покоління через це не проходили. Щоб люди, які захочуть вийти на протест і відстояти свою думку, свої переконання, не опинялися в таких ситуаціях. Щоб правоохоронці, які будуть там перебувати, діяли саме в інтересах суспільства, а не когось іншого.