Кіт Шредінгера, на ім'я путін: хто може, та одночасно не може, зупинити війну
Мало яка постать із Середньовіччя в російському міфі про походження росії важить стільки, скільки Юрій Долгорукий — князь, якому приписують заснування форпосту на болотах повз річку Москва, з якого згодом виросла російська імперія.
Але людина, яку москва називає одним зі своїх засновників, похована не в росії, а в Києві. Долгорукий прагнув правити Руссю з її справжнього центру. Він помер у Києві 1157 року й був похований у церкві Спаса на Берестові, що розташована в національному заповіднику «Києво-Печерська Лавра». 15 червня росія атакувала Лавру, спричинивши пожежу в Успенському соборі та пошкодивши одну з найвизначніших пам'яток світової спадщини.
Варварство цього удару унаочнює головну суперечність цієї війни: путін то стверджує, що України не існує, то зневажливо називає її вигаданою державою, тоді як сама історія виникнення москви раз у раз веде до Києва.
російських правителів споконвіку переслідує страх, якого вони, можливо, й самі не усвідомлюють: за удаваною величчю ховається порожнеча, а сама росія не має ні цілісності, ні національної ідеї. Це розхитана імперія народів, яких москва століттями завойовувала й підкорювала, яких можна було втримати силою, але не об’єднати.
Лідер кремля, воєнний злочинець у розшуку, ухвалив рішення напасти на Україну. Але путін-ляльковод є також жалюгідною маріонеткою в руках російського імперства. Він — не виняток і не історична аномалія, а лише нинішнє втілення старої московської традиції. І знаряддя, і рушій чергової спроби москви підтвердити своє право панувати над колоніальними володіннями, яку заведено називати російською федерацією.
У цьому й парадокс. Кіт Шредінгера, на ім'я путін: автократ, який міг би зупинити вбивства завтра, але залишається бранцем хижацької, насильницької політичної традиції, яку сам же й уособлює.
Вибір путіна
Факти не залишають місця для двозначності. У 2014 році за наказом путіна в Криму з'явилися російські військові без розпізнавальних знаків. Вісім років потому кремлівський керманич наказав розпочати повномасштабне вторгнення. Обидва акти є злочином агресії за визначенням Статуту ООН. І в обох випадках це були політичні рішення, одноосібно ухвалені правителем, який протягом чверті століття дедалі більше зосереджував владу у власних руках і дедалі глибше скочувався в тиранію.
Той самий путін має цілком достатньо влади, щоб завершити цю війну. На росії немає парламенту, здатного скасувати його рішення. На росії немає опозиції, здатної проти нього мобілізуватися. Немає й незалежних медіа, які могли б кинути виклик нав’язаній ним картині світу, бо їх давно залякали й примусили до покори.
Будь-якого вівторка вранці путін може звільнити генералів, перетасувати міністрів, посадити кілька олігархів, оголосити воєнні цілі досягнутими й влаштувати парад на Красній площі.
Коли у грудні 2024 року впав режим Колишній президент Сирійської Арабської РеспублікиБашара Асада, путін просто повідомив своєму населенню, що росія «в цілому» досягла поставлених цілей. Абсурдність цієї заяви була відверто незручною. москва підтримувала династію Асадів з 1971 року і втратила свого кишенькового диктатора. Але новину росіяни проковтнули без зайвого спротиву.
Так само без особливого галасу росія проковтнула захоплення друга кремля Колишній президент Венесуели.Мадуро, точкові удари по своєму близькому союзнику Ірану та повернення Азербайджаном контролю над Нагірним Карабахом — попри зобов'язання москви перед Вірменією.
Офіційне обґрунтування війни проти України кремль змінював неодноразово. Місія починалася із захисту «російськомовних» на Донбасі. Потім переросла в «демілітаризацію» й «денацифікацію»; чергувалася між попередженнями про оточення з боку НАТО і поданням війни як цивілізаційної битви проти «англосаксів». Режим, який так легковажно змінює причину для початку війни, без жодних проблем вигадає причину для її завершення.
росія наразі окупувала близько п'ятої частини території України. кремль міг би легко погодитися на припинення вогню вздовж лінії зіткнення і подати ці здобутки як історичний тріумф. У країні, де громадянство не дає ні прав, ні обов’язків, політика відбувається на екрані, а населенню відведено роль безмовної та безликої масb. Оголошення перемоги, найімовірніше, населення росії зустріло б із полегшенням, покірним змиренням і звичним знизуванням плечима.
Категоричний імператив москви
Більшість пояснень того, чому росія тримається за війну проти України на дванадцятому році, зводяться до виживання режиму. путін нібито не може закінчити війну, бо тоді стане слабким в очах силовиків — єдиної аудиторії, яка для нього щось важить.
Прокляття росії в тому, що в неї не існує надійного механізму передачі влади. Її царі й генсеки зазвичай залишали посаду, помираючи на ній — через палацову змову або російський бунт — безглуздий і нещадний. путін добре знає цю історію, тож має підстави боятися за власне життя. Але постійний привид перевороту пояснює лише тривогу диктатора, а не принципи, за якими ця вертикаль насильства відтворює себе.
Щоб зрозуміти, чому москва не може вийти з війни проти України, важливіше поставити не питання про те, як війна забезпечує виживання путіна, а питання про те, що таке росія — клаптикова ковдра підкорених народів і територій, якими правлять з єдиного центру.
Кожного деспота спокушає «маленька переможна війна», як спосіб перетворити страх і тріумф на ще більшу покору. У випадку росії, однак, це пояснення неповне. Агресія проти сусідів — не про ідеологію чи конкретний режим, а про мандат москви правити над внутрішніми колоніями.
Сподіватися, що росія переросте цей замкнений цикл, — це ностальгія за країною, якої ніколи не існувало. Коли 1991 року розвалилася зовнішня оболонка радянської імперії, багато хто прийняв це за кінець. Але всередині однієї тюрми народів чекала наступна — російська федерація.
Голландський колонізатор міг повернутися додому громадянином Нідерландів, коли імперія розпалася. У бурятів, тувинців, башкирів і десятків інших народів, чиї ідентичності москва століттями намагалася стерти, такої громадянської батьківщини немає. Немає її, зрештою, і в етнічних росіян. Позбав росію імперської суті, і з'ясується, що повертатися нікуди. Бо росія не стала імперією. Вона нею народилася.
Засновницький міф москви завжди був оманою. Київ з'являється в історичних джерелах з п'ятого століття; москва — з дванадцятого. Коли Іван Грозний коронував себе царем усієї Русі 1547 року, він не успадковував цивілізацію. Він привласнював ту, яка квітла століттями без нього, без кремля і без москви.
Сили, які могли б змусити путіна закінчити війну заради збереження держави, непорівнянні з силами, що вимагають від нього продовжувати війну заради збереження росії як ідеї. Ось той категоричний імператив, від якого москві нікуди не подітися і якого не розв'яже жоден переговорний стіл.
Спільний обов'язок вільного світу
Війна росії проти України не є тимчасовою кризою, зумовленою примхами божевільного царька. Доки російська федерація залишається імперією, що тягнеться від Калінінграда до Камчатки, зосереджує всю владу в москві й шукає «національної єдності» через агресію, вона залишатиметься чітко окресленою загрозою для трансатлантичної безпеки.
Колишній міністр закордонних справ Литви Габріелюс Ландсбергіс поставив правильне питання: «Кого хвилює, що зробить путін, якщо росія програє? Набагато більше варто турбуватися про те, що він зробить, якщо росія переможе».
Торги за лінії на карті є самообманом союзників України. Питання не в тому, де зрештою пройде кордон. Питання в тому, чи можна силою перекроювати кордони у XXI столітті та чи має трансатлантична політика стримування достатню силу й переконливість.
росія офіційно визнала кордони України 1991 року в цілій низці договорів та угод. Саме цей кордон і повинен бути єдиним, що має значення в Берліні, Парижі, Лондоні, Брюсселі та Вашингтоні, якщо тільки сам Київ не скаже інакше.
Агресія москви проти України функціонує, як ритуал легітимації її контролю над татарстанською нафтою, якутськими алмазами, башкирськими надрами та політичною суб’єктністю 140 мільйонів людей. Така війна не закінчиться, доки москвоцентричній хижацькій конструкції дозволятимуть грабувати внутрішні колонії й перетворювати їхні ресурси на паливо для нової агресії.
Світ здатний формувати стимули, у межах яких діє москва, але не може вирішити за неї, коли росія деімперіалізується. Це росіянам доведеться з'ясовувати самим, але їхні майбутні правителі мають засвоїти головний урок: загарбницькі війни несуть дедалі більшу ціну, а не винагороду.
Кіт Шредінгера, на ім'я путін, може закінчити цю війну завтра. Політична традиція, яку він уособлює, робить цей результат вічно недосяжним. Імперії рідко самі обирають перестати бути імперіями. Їх до цього змушують.