«Мене конкретно поплавило. А потім я потрапила сюди». Театр як терапія для дружин військових
Ще малою Таня відвідувала всі можливі гуртки, які були в її невеличкому селі Агрономія на Миколаївщині: театральний, вокал, танці, волейбол, фольклор, декламування поезії й прози. У старших класах перемогла в обласному конкурсі читців поезії. Члени журі тоді пророкували дівчині театральне майбутнє.
Вона й сама про нього мріяла. Приїхала вступати у столичний університет імені Карпенка-Карого. Підготувала прозу, притчу, скоромовку, вірш — усе, що було треба за вимогами. Та на притчі викладач зупинив: «Стоп. Коли ви говорите — у вас один голос, а як починаєте читати — він стає на 20, ні, на 30 років старшим!». Тетяна розгубилася. Не зрозуміла критики. Потім їй натякнули: на бюджетні місця проходять лише ті, хто готувався тут на творчий конкурс за гроші.
«Я піду навчатися на бюджет кудись, а якщо це моє — воно мене знайде…» — змирилася Тетяна. У родині ж їх четверо. Про платну форму навчання не могло бути й мови. Так вона отримала спеціальність «Документознавство та інформаційна діяльність» в Київському національному університеті культури і мистецтв.
Через 10 років після невдалого вступу до театрального її, дружину військового капелана з двома дітьми, театр таки знайшов: оголошенням у групі дружин військовослужбовців. Про те, що є можливість пройти психореабілітаційну й навчальну театралізовану програму.
«Клас, це ж те, що мені потрібно!» — подумала Таня. І її втомлені від тривожного розладу очі вперше за останній час загорілися.
За два місяці навчання вона вже гратиме у виставі на сцені столичного Молодого театру. Піднесена й горда, вона тепер скаже мамі: «Ось я, на афіші! Мрії здійснюються!».
У цій виставі в неї буде головна роль.
«Ваша дитина говорить про війну, зробіть щось із нею»
— Не говори в себе… Спробуймо ще трішки, так?
— Так, звісно. Добре, що це не за пів години до виступу, — каже хтось із дівчат у відповідь на зауваження режисера.
— Молодець! — радіє, що його почули, режисер Борис Філімонов. — Найкращі. Ви — найкращі акторки Києва! — додає не без іронії, але з теплом у голосі.
Репетиція за день до виступу схожа на ігристе вино: десять жінок, які ще п'ять місяців тому й гадки не мали, що опиняться на сцені театру, — такі самі легкі й грайливі. Підвальне приміщення залите їхнім сміхом.
— Ой, ми цього не зробили…
— Ти цього не зробила! — підколюють одна одну й сміються.
«Ви б бачили їх у жовтні. Тепер їх не впізнати. Ми навіть робили тестування і можемо порівняти стан до й після: зміни особливо торкнулися відчуття самотності, сенсу життя, невизначеності… Найвищий показник позитивних змін у Тетяни: її відчуття самотності зменшилося на 60%, а рівень щастя зріс більш як на третину — майже до 100%», — каже автор проєкту Олександр Сітухо.
***
Поруч із режисером у кутку сидить 6-річна світлокудра дівчинка. Надуває кульки, по черзі відкриває то одні, то інші мильні бульбашки й із захватом дивиться на маму.
«Соломія вже сама просила брати її на репетиції. Бувало, що я приходила й з обома (меншому — 2 роки), коли чоловік був на виїздах, а залишити десь дітей не було змоги…» — каже, тримаючи на руках доню, Тетяна Копайгородська.
Її чоловік — військовий капелан 210 окремого штурмового полку. Під його Душпастирська опіка — напрям капеланської діяльності, спрямований на забезпечення релігійної, моральної, духовної підтримки та особистої стійкості особового складу.душпастирською опікою понад 3000 солдатів із їхніми сім’ями. Він часто на виїзді. У вересні, згадує жінка, її ресурс упав до нуля.
Мене конкретно поплавило. Особливо після фрази однієї мами в садку, яка дійшла до мене: «Ваша дитина говорить про війну, зробіть щось із нею. Бо ми в сімʼї про це не говоримо». Коли я місяці без чоловіка… Мене ця фраза настільки підкосила, що почався тривожний розлад.Тетяна Копайгородська, 28 років, дружина військового капелана
Якийсь час Тетяна працювала з психотерапевтом. Але зізнається: її витягнув саме цей проєкт. Спочатку це був психореабілітаційний тренінг з елементами акторської програми, що не мав на меті скінчитися чимось грандіозним на кшталт дебюту в Молодому театрі. На тому, аби поставити повноцінну виставу, наполягли самі учасниці.
«Це те, що мене наповнює. Тим паче я повертаюсь у бульбашку дружин військовослужбовців. І тепер у мене з’явився ресурс не реагувати так гостро на якесь людське невігластво», — каже Тетяна.
«Я тут почала кричати!»
За сюжетом, Тетяна — наречена Софія, яка виходить заміж за військового. Завтра — весілля. Сьогодні — дівич-вечір. Подруги й рідні збираються в готелі, що належить матері нареченого. Але майбутня свекруха перетворює святковий вечір на випробування.
— «Ти знаєш, що таке бути дружиною військового?» — «Знаю. Це без кінця чекати тих галочок і плюсиків».Уривок із вистави «Розплітання»: із розмови свекрухи з нареченою
«Цей сценарій написав я, але його коригувала сама реальність. У нього багато вклали самі акторки й режисер. Узагалі ми думали зробити після закінчення проєкту щось маленьке, типу сторітелінгу. Але дівчата сказали: “Це не цікаво, давайте по-дорослому”», — каже Олександр Сітухо.
Узагалі початкова ідея соціального проєкту мала стосуватися поранених військових. Але це не спрацювало: не знайшлося відгуку. Тоді вирішили направити фокус на їхніх партнерок. Реабілітаційний ефект у такий спосіб мав зіграти через найближче оточення.
Чоловік Ганни Мовчан після серйозного поранення переніс чотири операції. Але не хотів, аби вона його обходжувала, й буквально «випихав» дружину на заняття. Бачив, як та змінюється на очах.
«Йому якраз робили операцію, я сиділа біля нього в лікарні. Казала: “Ні, я буду біля тебе, ти що, коханий, тобі ж так погано…”. А він мені: “Іди вже! Ти ж там оживаєш!”» — сміється Ганна й аж ніби випромінює усмішкою сяйво.
Вона — стоматологиня. Каже, звикла тримати емоції в собі. А тут їх ніби витягли назовні.
Я була у стані, коли чоловік, справи, проблеми й війна були на першому місці, а мене — нема взагалі. Я розчинилася. Коли прийшли сюди, здається, наші вчителі нам просто нагадали, які ми.Ганна Мовчан, 42 роки, дружина військовослужбовця
«Ми показували гнів, радість, сміливість. Якщо порівняти: це ніби як ми спали, а потім прокинулися: “А що, може бути гнів? Можна кричати?”. Я вам скажу: я тут почала кричати! До цього я не кричала взагалі! Мені казали: “Покажи гнів!” — а я щось кряхтіла тихо. “Покажи гнів!” — знову. І я як крикнула! Сама була шокована. Але аж легше стало…» — зізнається Ганна.
«Ми всі акторки по життю»
На сцені розгортається драма: свекруха, здається, плете інтриги, аби скасувати весілля.
Ця роль дісталася 46-річній Наталі Горай. Та її голос часом видавав внутрішнє тремтіння. Після виступу вона зізнається: важко вживатися в роль, коли чоловік якраз на бойовому виході. А впродовж цих п'яти днів вона фактично не живе.
До війська він долучився восени. Тоді ж вона втратила роботу, на якій пропрацювала 20 років. Театральні заняття, які їй порадила подруга, допомогли хоч якось триматися.
«Це дуже допомогло від емоційних гойдалок. Ніби відходиш від буденності й трішки забуваєш… Чоловік бачив відео вистави й дуже мене хвалив. Він завжди мене хвалить. Я дуже хотіла б, щоб він її побачив… Та його не відпустять».
«Ми всі абсолютно з різних професій, але акторки по життю», — додає шкільна психологиня з Маріуполя, а на сцені — подруга нареченої, Марія Троцюк.
12 учасниць, дружин військових, що увійшли до акторського складу вистави «Розплітання» як фінального етапу програми, відіграли вже три вистави — як благодійні, так і комерційні. Четвертий показ відбудеться 22 березня в такому омріяному для когось Молодому театрі.
Якось я водила маму в Молодий театр, і там була Лілія Ребрик. Я дивилась, як вона танцює, як кайфує від себе… Увесь зал аплодував. А я ледь не плакала. Бо хотіла так само. І от я тут. Мені не потрібне якесь визнання. Я просто кайфую від процесу. І нескінченно за це вдячна.Тетяна Копайгородська, 28 років, дружина військового капелана
У планах організаторів — зробити показ вистави постійним.
Тренінг для дружин військовослужбовців відбувався в межах психореабілітаційної та навчальної театралізованої програми «Метаморфози» за підтримки Міністерства культури, освіти та науки Нідерландів. Вистава створена культурним центром DRAMAN Theatres Trust.
Наступний схожий проєкт організатори планують для внутрішньо переміщених осіб. Та поки що перебувають у пошуках партнерів для його реалізації.