Не замикайся в собі, бо сам не витягнеш. Що приводить захисників у центри ментального здоров’я «Повернення»

Війна не закінчується разом із ротацією чи демобілізацією. Для тисяч українських військових вона триває в безсонні, тривозі, спалахах спогадів і відчутті, що повернутись до «колишнього себе» вже неможливо. Попри це, у суспільстві досі поширена установка: сильні мають давати всьому раду самі. Мовчки й до кінця.

У відповідь на дедалі більшу потребу у фаховій психологічній підтримці в Україні Віктор та Олена Пінчуки заснували мережу центрів ментального здоров’я для військових, ветеранів і їхніх родин «Повернення». Такі центри вже надають безоплатні та фахові послуги у чотирнадцяти регіонах. На першому етапі проєкту мережа має зрости до 25 осередків у всій країні. Тут можна безоплатно отримати психологічну й психіатричну допомогу, а також долучитись до груп, які працюють за принципом «рівний — рівному», де говорять без зайвих пояснень і розуміють із півслова.

hromadske розповідає три історії військових, які пройшли фронт і зіткнулися з тим, про що не пишуть у зведеннях. Поранення, втрата побратимів, депресія, страх і пошук сенсу життя після повернення. А потім — рішення, яке змінює все: звернутися по допомогу. Бо інколи найбільша сила — це не витримати наодинці, а визнати свою потребу в підтримці. 

«Мені було важко навіть встати з ліжка»

Віктор, 30 років, Хмельницький

У мене хороша моторика, я міг за день підготувати понад сотню боєприпасів. Командир навіть казав, що я став для них темною конячкою, яка перевершила очікування.

Поранення сталось під час одного з бойових виїздів у квітні 2025 року. Ми везли переобладнану протитанкову міну. Я був штурманом, відстежував маршрут у телефоні. І раптом — вибух.

Спочатку нічого не бачив, ніби картинка зникла. Потім поступово повернувся зір, і я побачив свою розірвану руку. Дивно, але тієї миті я переживав два стани одночасно: сильний біль і абсолютний спокій. Я сам дістав турнікет, щоб не втрачати часу, і це, я впевнений, врятувало мені життя.

Медики мусили ампутувати руку. Перші тижні після цього я навіть відчував піднесення просто тому, що вижив. Але потім почався спад: не спав місяцями, відчував постійну втому, апатію. Дійшло до того, що мені було важко навіть встати з ліжка й піти в душ. Я переконував себе, що все нормально, що «треба терпіти», як мене вчили з дитинства, але насправді це була депресія.

Я знов почав писати, малювати, створювати музику. Наче повернувся до життя.

Зараз я продовжую терапію і точно знаю: звернутися по допомогу — це не слабкість. Це так само природно, як лікувати фізичну рану. Якщо поранено палець, ми йдемо до лікаря. Але коли поранено психіку, чомусь думаємо, що маємо витримати самі. І в результаті руйнуємо себе роками.

Я хочу сказати іншим людям: не тягніть. Коли ти відновлюєшся всередині, у тебе з’являються сили жити далі. 

«Коли тебе накриває, сам не впораєшся»

В’ячеслав, 55 років, Дніпро

Я пішов добровольцем не через героїзм. Коли почалося повномасштабне вторгнення, моя донька була в Харкові під обстрілами. Я не міг до неї додзвонитись: вона ховалася в підвалі. Тоді я просто молився: нехай вона виживе, а я займу її місце.

Пам’ятаю, як під мінометним вогнем ми витягували хлопців. Одного врятували, іншого — ні. За свою службу я отримав нагороду, але чесно: це не те, про що думаєш на війні.

А якось під Куп’янськом по нас вдарив «град». Мене витягли з-під завалів. Думали, що я вже неживий, але медики врятували. Після реабілітації мене «списали».

Я повернувся додому й зрозумів, що зі мною щось не так. Наприклад, після вибуху за звичкою починав рахувати секунди: 60, 100, 200, доходило й до 1000 в очікуванні наступного прильоту.

Але звертатись по допомогу було страшно. У мене з дитинства був страх перед психіатричними лікарнями («якщо ти туди потрапиш, уже не вийдеш»), тому я довго зволікав і намагався впоратись із проблемою самотужки. Навіть вступив вчитися на психолога,  щоб розібратися в собі й допомагати іншим.

Але якоїсь миті мене настільки накрило, що сусіди були змушені викликати «швидку»: тремор, холодний піт, втрата свідомості. Медики надали допомогу, але зауважили, що з такими симптомами краще звертатись до психолога чи психіатра.

Зараз я кажу всім: не тягніть. Сам не витягнеш. Алкоголь не допоможе, замикання в собі — теж. Потрібен фахівець і люди поруч. Просити про допомогу — це прояв не слабкості, а відповідальності за себе. Бо якщо ти вже пройшов війну, маєш право жити далі нормально.

«Найважчим випробуванням після повернення стала тиша»

Максим, 43 роки, Чернігів

До війни я працював у ДСНС, тож ризик не був для мене чимось новим. Коли почалося повномасштабне вторгнення, довго не думав — мобілізувався. Тоді всі казали: це на три дні, максимум на тиждень. Але невдовзі стало зрозуміло, що все буде інакше.

Найважчим випробуванням після повернення стала тиша. Вона буквально лякала. Ти звикаєш жити в постійній напрузі, під обстрілами, а тут — ніби нічого не відбувається, але всередині не стає спокійніше.

Ми всі після війни трохи зламані: хтось більше, хтось менше. Просто не всі це ще відчули. Тож можу запевнити: краще піти до психолога, ніж шукати вихід в алкоголі чи закриватися в собі. Бо сам ти далеко не зайдеш.

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами