«Школа – це центрифуга». Як наставництво допомагає молодим учителям не вигорати

Під час екскурсії у шкільному таборі хтось із дітей запитав свого вчителя: «Даниле Олеговичу, а чому ви постійно такий добрий?». «Тому що мені подобається бути добрим», — відповів учитель. Наступного дня діти почали приносити йому смаколики: шматочок шоколадки, цукерки, печиво. Згодом дві дівчинки спитали, чи сподобались Данилу солодощі. «Знаєте, чому ми вам їх давали? Бо ми теж хочемо бути такими добрими, як ви», — поділилися дівчата.

Це сталося наприкінці навчального року. Данилові – двадцять чотири, він учитель української мови в місті Горішні Плавні. Дев'ять місяців тому він не знав, як поводитись у вчительській чи шкільній їдальні, а до школи прийшов майже випадково — з театру, куди вже встиг влаштуватися після випуску.
Про випадковий вхід у професію, щоденні труднощі молодого вчителя, людей, які допомагають не зламатися в перший рік роботи, та програму педагогічного наставництва від ГО «Навчай для України», — читайте далі.

Зміна аудиторії

Данило Каба — актор. Грав у київському театрі, виріс за лаштунками, його мама теж акторка й викладачка. Учителем української мови він став після літньої перепідготовки, а спробувати вчителювання йому запропонувала дівчина — психологиня, яка вже працювала у школі й там побачила оголошення програми «Навчай» від громадської організації «Навчай для України» й подалася на неї разом з Данилом.

У школі він теж опинився перед аудиторією на умовній сцені, але, отримавши роль вчителя, увагу учнів йому треба було ще здобути, втримати й виправдати. «Я забув, що вчителя слухати не так уже й цікаво. Це, як виявилося, один із викликів», — каже Данило. Але він подумав: вчителювання — це теж спосіб говорити з людьми, бути для когось орієнтиром. А ще — спосіб впливати на тих, у кого лише формується уявлення про світ.

Данило не хотів знову починати з нуля. «Я надзвичайно скептично до цього ставився, — каже він. — Я тільки пів року як влаштувався в театр, рік як випустився. Куди мені ще щось змінювати?».

У театрі Данила дедалі більше втомлювала необхідність постійно заявляти про себе, ніби доводити, що брати на роль треба саме тебе. Для нього це виявилося неорганічним. У школі він теж опинився перед аудиторією на умовній сцені, але, отримавши роль вчителя, увагу учнів йому треба було ще здобути, втримати й виправдати. «Я забув, що вчителя слухати не так уже й цікаво. Це, як виявилося, один із викликів», — каже Данило. Але він подумав: вчителювання — це теж спосіб говорити з людьми, бути для когось орієнтиром. А ще — спосіб впливати на тих, у кого лише формується уявлення про світ.

Батьки Данила й сам він родом із Білопілля на Сумщині. У школі Данило вчився у Сумах, в університеті – в Києві. Горішні Плавні — невелике місто на Полтащині, де Данило нікого не знав і куди приїхав із Києва, ставши учасником програми лідерського розвитку через вчителювання “Навчай” ГО “Навчай для України”.. Школа стала його першим місцем роботи поза театром. Перші тижні Данило уявляв простими: думав, що легко вкладатиметься в час уроку, папери будуть технічною дрібницею, а контакт із класом складеться сам собою. Насправді найбільше сил забирала щоденна багатозадачність: як одночасно тримати таймінг, тему, дисципліну, оцінювання й себе. «Я думав: це просто недосвідченість. Магія відбудеться: контрольні напишуться й перевіряться, і журнали заповняться, і діти не балуватимуться», — підтверджує вчитель.

Частина його першого року минула в постійному знайомстві не лише з уроками, а й з дитячими біографіями. Данило досить швидко зрозумів, що є діти, для  яких проблема не в граматиці. Комусь удома бракує уваги, хтось звик до грубості, хтось живе в постійній напрузі та приносить її до класу. Помітити це недостатньо: треба розуміти, де ти можеш допомогти, а куди без досвіду, підтримки й знання контексту заходити небезпечно. 

Окремою проблемою стала власна втома, яку Данило не вмів вчасно помічати. «Жаба в чайнику, — підбирає він метафору. — Вода потихеньку підігрівається. А ти не відчуваєш, допоки не закипить». 

Постійна підтримка

Наталія Олексієнко працює в цій школі 26 років, у професії — 36. Має філологічний і психологічний дипломи, досвід групової роботи та роботи з підлітками. Коли громадська організація «Навчай для України» запропонувала визначити наставників та пройти навчання у програмі «Учительство — Вчительству», директорка школи обрала саме її.

Спершу Наталія не встигала дійти до Данила між уроками.

Час іде, а ми ще не познайомилися. Беру стикер, малюю на ньому смішну мордашку, пишу своє ім'я, номер телефону, кабінет. Заходжу до нього й кажу: дивись, прикріплюю сюди тобі до столу. У будь-який час я на зв'язку з побутових, особистих чи робочих питань згадує Наталія

На уроки до Данила менторка не ходить. Її роль — слухати його й бути на зв'язку. За програмою «Учительство — Вчительству» ментор і менті мають зустрічатися раз на місяць, але насправді говорять значно частіше — і часто не про методику викладання. Наталія знає не одне покоління дітей та їхніх батьків, тож може пояснити Данилові те, чого не знають його ровесники-колеги. Найважливішим у цих розмовах для нього є відчуття, що поруч є людина, яка не лякається складнощів. «Інколи це допомагало мені зняти із себе тягар відповідальності, — каже він. — Коли перепробуєш усі відомі методи, а все одно б'єшся в той блок, який дитина вибудувала до дорослих».

Наталія теж проходила підготовку для менторів від ГО «Навчай для України» — двічі їздила на очне навчання до Києва, щомісяця має супервізійні зустрічі. Те, чого там навчають, вона переносить в роботу з Данилом. 

Пришити крила

Труднощі у роботі впродовж року множилися. Замість підгруп по 15 дітей — у Данила класи по 30. Він планував складати з учнями ребуси, казки, влаштовувати мінітеатри. У відповідь часто чув: «Я не хочу», «Я не вмію».

Найскладнішим виявилося пояснення суті слова. Молодий вчитель довго й безрезультатно пояснював, що в слові «дієслово» закладена «дія». Так з'явився метод «полювання на дитячі інсайти» — момент, коли учень нарешті розуміє. 

Данило грав із класом в Alias, де треба пояснити слово, не називаючи його. Готував диктант за мобільною грою Brawl Stars і будував із цього урок про демократію, де діти голосували за тему. «Як і в демократії, були поодинокі опозиціонери», — усміхаючись додає він.

«Набагато простіше навчити думати однаково й давати тільки ту відповідь, яку ти хочеш. Дітям, можливо, теж простіше зараз, але точно не в майбутньому». Данило формулює свою роль через алегорію: «Це маленькі студенти, яких треба окрилювати. Комусь треба пришивати крила, бо їх часто дуже обрізають усі, кому тільки не лінь».

На початку року, згадує Данило, він не знав, де його межі, і відчував їх тільки тоді, коли доводив себе до критичних станів. Те, що це не закінчилося звільненням, він пов'язує з менторкою. Сьогодні, уже після першого року вчителювання, він каже, що треба звертатися по допомогу раніше. 

За рік Данило не став сухішим, стриманішим чи менш захопленим. Але він почав бачити, що самих енергії, доброзичливості й харизми недостатньо. Їх треба вміти підпорядковувати уроку, тримати в рамці. Змінилось і його уявлення про роль у класі. У школу він прийшов із театральною логікою: учитель на сцені біля дошки, діти — глядачі. Але все запрацювало тільки тоді, коли урок перестав бути театром однієї людини.

Я як режисер мушу почути репліки класу. Їхнє домашнє завдання — дати мені ці репліки, а моє — їх почутиговорить Данило

Наталія каже, що за цей рік у Данилові змінилася не емоційність, а спосіб, у який він нею користується в класі. На початку, згадує вона, у нього було дуже багато запитань про організацію уроку, темп, комунікацію з дітьми й страх втратити авторитет, але із часом він зміцнів. «Він емоційний і творчий. Але, крім того, що він актор і має свої емоції, він має їх якось вписувати в рамки уроку», — говорить менторка.

Топом серед усіх дитячих запитань стало «а навіщо це?». Замість стандартного «бо так написано у підручнику», Данило завжди намагався давати розгорнуту відповідь. Це допомагає дитині зрозуміти причинно-наслідкові звʼязки та вчитися бачити логіку в подіях і явищах.

Найчастіше Данило й Наталія разом розкладали конкретну ситуацію на кроки. Одного разу Данило скаржився на учня, який систематично зривав йому уроки. Наталія порадила поговорити з хлопцем віч-на-віч, поза класом, де підлітки реагують спокійніше. З'ясувалося, що той хлопець ходить до церкви, — і Данило теж пішов туди разом із ним. Конфлікт поступово залагодився.

«Свого ворога треба зробити своїм другом, — переказує цю логіку Наталія. — Але це досвід. У досвідченого вчителя око набите, а в нього цього досвіду просто немає». Тепер, перш ніж діяти самотужки, Данило оцінює ситуацію: чи вистачить сил, із ким порадитися, як захистити не лише дитину, а й себе. 

Віч-на-віч із системою

Те, що переживає Данило, — частина ширшої системної проблеми. За словами представниці ГО «Навчай для України» Ольги Юрчишин, війна, бюрократія, нестача людей і розмиті межі між роботою та життям позбавляють учителів ресурсу діяти творчо: «Усі хочуть чути, що вчителі безвідповідальні. А я кажу, що вони дуже-дуже виснажені», — коментує Ольга.

Через безпекову ситуацію, часті повітряні тривоги й перебої з електропостачанням діти стикаються з втратою навчального часу та прогалинами в базових знаннях. Педагоги часто замість творчого підходу змушені витрачати багато часу на надмірну звітність, а оплата праці все ще потребує суттєвого підвищення. 

У такій системі молодий учитель часто залишається сам на сам із перевантаженням. Формально наставництво існує в законі як частина педагогічної інтернатури, але на практиці все інакше: «Наприкінці року багато людей дізнаються, що в них, виявляється, був наставник, — каже Ольга. — Громада робить те, що можна побачити чи легко виміряти: укриття, пандус, книжки. А як ти перевіриш, чи доцільно витрачені гроші на навчання вчителя?».

Саме тому програма «Учительство — вчительству» намагається замінити формальний контроль реальною підтримкою. Наставник тут не ревізор, а людина, яка допомагає початківцю не зламатись у перший рік і дійти до другого й далі. Підготовка до уроку забирає в середньому стільки ж часу, скільки сам урок, тож 18 годин ставки на практиці перетворюються щонайменше на 36, а в тих, хто бере 30 годин, — на повний робочий тиждень без вихідних. Учителі змушені брати понаднормові, оскільки зарплата спеціаліста-початківця становить 5000–7000 гривень. Кошти на наставництво виділяються з місцевого бюджету, і часто їх немає. Програма «Учительство — вчительству» покликана заповнити цю прогалину. Досвідчені вчителі проходять підготовку з активного слухання, ненасильницького спілкування й техніки «емпатійного інтерв'ю» — коли ставляться лише уточнювальні запитання, а співрозмовника слухають, щоб почути.

За словами Ольги, програма виходить із того, що перший рік молодий учитель адаптується до закладу та своєї нової ролі, а реальні зміни здатен утілити на другий — і йому потрібна підтримка, щоб дійти туди.

Підтримувати молодих учителів громадська організація «Навчай для України» почала ще у 2017 році. Тоді за кожним учасником програми, молодим вчителем, був закріплений ментор чи менторка від програми. Саме цей досвід став основою для програми наставництва. Програму «Учительство — вчительству» пілотували протягом останнього навчального року: орієнтовно 50 пар ментор — менті, щомісячні зустрічі та регулярні онлайн-супервізії, де ментори розбирали складні випадки. Серед тем, до яких поверталися найчастіше, — втрата мотивації, релокація школи (комплексний процес перенесення освітнього закладу із зони бойових дій чи небезпечних регіонів до безпечніших областей), робота з дітьми з особливими освітніми потребами та утримання людини в професії.

За спостереженнями організації, найкраще програма спрацювала у школах на прифронтових територіях, які намагаються втримати своїх учителів. Але не з усіма однаково: з умовних 50 пар стабільне ядро становило майже 30. Менті в анкетах найчастіше відзначали той самий ефект — «мене вислухали».

У 2024 році ГО «Навчай для України» доєдналася до консорціуму освітніх організацій у межах Багаторічної програми стійкості 2024–2026 (MYRP) — дворічної ініціативи, спрямованої на подолання ключових викликів освіти в регіонах, що постраждали від війни. У межах програми організація реалізує комплексні рішення для підтримки української освіти: підготовку та наставництво молодих учителів, подолання освітніх втрат і розвиток психосоціальної підтримки дітей та підлітків.

У 2026 році ГО «Навчай для України» розпочала пілотну хвилю програми «Учительство вчительству: підготовка педагогів-наставників у системі педагогічної інтернатури» спільно з Міністерством освіти і науки України. 37 працівників центрів професійного розвитку педагогічних працівників та представників місцевих органів управління освітою долучилися до тренінгу, який став початком річної навчальної програми. Ці освітяни/-ки координують напрям педагогічної інтернатури й працюють за сумісництвом у закладах загальної середньої освіти у своїх громадах. Це дозволить їм, використовуючи отримані знання та навички, супроводжувати вчителів-початківців, які доєднаються до їхніх шкіл на початку 2026 навчального року.

Коли молодий вчитель-ідеаліст щодня стикається з кризами, до яких його не готував університет, ризик кинути все стає критичним. Однією з ключових проблем учительської професії, на якій, зокрема, часто зосереджуються офіційні звіти, є низький рівень оплати праці. Проте фінансовий чинник — не єдиний, що впливає на рішення вчителів залишатися в професії або залишати її. Дослідження «Можливості та потенціал вчительської професії», проведене ГО «Навчай для України» спільно з агенцією Vox Populi, виявило результат, якого мало хто очікував: найсильніше молодих учителів у професії утримує саме робота з дітьми. «Відчуваючи зворотний зв’язок від дітей, вони хочуть залишатися», — каже Ольга.

Досвід Наталії Олексієнко, яка через наявність філологічної та психологічної освіти й стала наставницею Данила, повністю підтверджує цей висновок. Попри те, що вчителі заклад жартома називають «Школою щасливих людей», за цим фасадом ховається виснажлива реальність. «Хто не любить дітей, той довго вчителем не затримається, — переконана менторка. — Бо це єдине, що тебе тримає у цій центрифузі. Як закрутить з 1 вересня, так і виплюне 31 травня. Ти не належиш сам собі насправді. Намагаєшся балансувати, малюєш собі цю модель життєвого балансу, думаєш: "Ого, знов тебе понесло не туди, знов цей твій ромбик став викривлений"».

Для Данила зворотний зв'язок проявився в самій реакції учнів. Сцена із цукерками в таборі стала однією з них. 

«Це була остання крапка в розумінні того, що я на своєму місці, — каже він про той епізод. — Зараз це офіційно моя улюблена історія».

Найбільша цінність для молодого вчителя — дати дітям відчуття безпеки, щоб вони могли відкрито проявляти себе без страху засудження.

«Я використовую саме слово “вільно”, — пояснює Данило, — бо я був радий побачити, що діти нарешті знайшли простір, щоб виразити себе».

Той, хто відновлює ресурс

Данило не приховує, що школа для нього, найімовірніше, лише один з етапів. Так вважають 45% молодих учителів згідно з дослідженням ГО «Навчай для України» «Можливості та потенціал вчительської професії». Проте зараз він планує ще рік вичителювати в Горішніх Плавнях в рамках програми лідерського розвитку через вчителювання «Навчай», а тоді повернутися до рідного Білопілля, і вчителювати там, а пізніше — стати ментором для такого самого початківця. На запитання, що було б без менторської підтримки, він відповідає так: «Я б довчив цей рік, бо звик доводити справи до кінця. Але я б точно не пішов на другий. Мій ресурс закінчився б до кінця року. Бо не було б людей, які б його відновили».

Данило говорить про вигорання як про вичерпаність, що потребує поповнення. Його покоління лише вчиться помічати власний ресурс, на відміну від батьків, які, як він каже, «лупашать усе життя, бо не знають, що ресурс є і що він може закінчитися». Розмови з Наталією він описує як спосіб цей ресурс відновлювати.

Її поради спиралися на 36 років стажу. «І зараз я скажу, що я робила, що хтось іще робив. Оце спрацювало, оце ні. А може, те, що не спрацювало в інших, спрацює в тебе», — переказує Данило розмову з менторкою. 

На запитання, що він сказав би студенту педагогічного, який вагається, чи йти працювати в українську школу, Данило відповідає: «Безумовно, треба йти. Згадати, чому взагалі спало на думку вступити на педагога. І спробувати. Діти дивовижні — якщо ти до них добре ставишся». 

Та за цією енергією стояла і вразливість: десятки запитань про те, як побудувати урок, як вкластись у час, як домовитися з дітьми й водночас не втратити авторитет. Саме тому для неї Данилове рішення лишитися на другий рік — це справжня перемога.

На наступний рік Данило готує новий кабінет, де має намір розвісити портрети українських письменників і прапор. Зберігає колекцію дитячих малюнків і браслетиків.

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами