Про зраду жінки після поранення, нове кохання і те, як закручує лампочки: єдиний у Запоріжжі таксист із протезом ноги

Вибух — ноги нема

Сергія Красняка мобілізували 2015-го. 25-річний хлопець повоював кілька років на сході, а потім лишився на службі у своїй 93 бригаді вже за контрактом.

«Воно затягує, спершу адреналіну не вистачало, потім все більше й більше хотілося зробити все, щоб росіян не існувало», — пояснює він свій вибір.

11 лютого 2022 року закінчувався черговий контракт, але командир не відпустив Сергія: «Однак війна розпочнеться, невідомо, куди нас заберуть, а так зі своїми пацанами залишишся». За 10 днів виїхали боронити Харківщину, потім Сумщину під самий кордон. Кілька місяців артрозвідник Сергій був у гарячих точках. У травні 2022- го під окупованим Ізюмом його «мотолига» (МТ-ЛБ легкий броньований бронетранспортер — ред.) наїхала на протитанкову міну.

«Був вибух і я не розгубився, почав вилазити з машини, — згадує ветеран той день. — Зазвичай відштовхуєшся правою ногою, аж підстрибуєш. А тут відчуваю — не дістаю ні до чого, думаю: мабуть, ноги нема. А вона не болить. Дивлюся: точно нема, якраз по колінну чашечку. Але ж вилазити треба: я хочу на ліву обпертися, а вона зламана, уламками посічена. Ну якось на руках себе видавлював через люк з того тягача (інша назва МТ-ЛБ — ред). Ще й лямкою на броніку зачепився, завис. Міркую: ну все, тут і лишуся висіти, як іграшка на ялинці. Але смикався-смикався, поки ж таки впав на землю, перетягнув ногу турнікетом. Тут уже й хлопці підбігли, мене евакуювали».

Оперували чоловіка в Полтаві, ногу відрізали на 8 сантиметрів вище  коліна. Лікування і реабілітація тривали 8 місяців. Він розповідає, як це було:

«Спершу медики на візок саджали, щоб виїхав покурити. Сам не міг нічого, все болить, навіть якщо просто ворушився. Тоді нумо пробувати на милиці ставати, а не виходить, всі м’язи атрофувалися. Ходити почав аж восени 2022–го. Спробував проїхатися на автівці, зайшло, і купив оцей Ford: на машині пересуватися легше, ніж ходити».

У чоловіка гідравлічний протез. Він кращий, ніж механічний: контролює рух, автоматично підлаштовується під зміну темпу ходьби, швидко реагує на положення ніг у різних ситуаціях, як  спотикання й різкий підйом вгору, спуск униз, допомагаючи зберегти стійке положення. Але, однак, він тисне з часом, і довго його не поносиш — болить нога.

За такий протез заплатила держава. Красняк мріє про електронний,  який ще більш орієнтований під конкретну людину і який хвалять ті, у кого він є. Його можна заряджати в автівці, ним керує програма в телефоні. Але такий треба купувати за свої гроші, а це близько 2 мільйонів гривень. Побратими Сергія, які мають такий, оголошували на нього збори, він же ніяк не наважиться попросити. Мовляв, і так людям важко у війну жити.

Стара любов відпала, нова настала

На момент вторгнення Сергій був розлучений, мав 5-річну доньку.  І дівчину.

«Я звик до неї, любив її, — згадує він неохоче. — А коли після поранення і відновлення мене виписали додому, ми розійшлися.  Вона сказала, що не хоче варити борщі (хоча завжди готував я) і сидіти біля віконця: мовляв, не готова до шлюбу. Насправді ж через те, що я отримав інвалідність».

Минуло пів року, якось Сергій шукав няню для доньки, поки їздив у справах, а мами дівчинки не було в місті. 

Няня побула з малою раз, другий. І закохалася в її тата, а він полюбив її.

Вони зустрічалися, а на початку цього року побралися. Вікторії зараз 29 років, Сергію — 35, і вони мріють про спільну дитину.

«У мене не було чоловічих страхів, що я щось не додам коханій, чи я без ноги чогось не зможу. Я впевнений у собі, — ділиться він. —  Якщо щось у мене не виходить, думаю, немає нічого страшного в тому, щоб попросити допомоги. Звісно, не дуже хочеться бути в ролі прохача постійно. Якось я бачив передачу про одного священника із заходу України, він років 20як втратив дві ноги після обмороження (Сергій говорить про героя hromadske Івана Теремка, який на протезах служить Богу у двох церквах, виконує всю домашню роботу, їздить на автівці, волонтерить і ще й запрошував мене до танцю — авт.).

І дружина його зауважила: “Він не хоче бути немічним, тому мене ні про що не просить. Я й так розумію, що йому потрібно”. Я показав цей сюжет Вікторії, зізнався, що мрію про такі стосунки. Насправді я можу багато чого зробити, і не треба навколо мене бігати, раптом щось знадобиться. Але хотілося б, щоб вона бачила, що мені щось незручно. Наприклад, поки я до шафи по футболку дострибаю, вона її швиденько може подати. Тобто  це таке розуміння одне одного, що хтось починає, а інший підхоплює».

Нещодавно ветеран міняв лампочку в люстрі на стелі, а там ще й виявився цоколь у патроні зламаний. Його теж треба було викрутити. Сергій заліз на стілець, тримаючись за спинку, дружина  страхувала чоловіка, і він впорався. Іншим разом сам вставив замок  у дверях.

«Думаю, можна призвичаїтися робити все, чи майже все», — каже він. Радіє, що з дружиною не свариться, попередив її, щоб не чіпала його, коли він емоційно спалахує, коли агресивний.

«Я можу погарчати — таке буває, таки ж маю травму, з війни повернувся. Головне в ту хвилину мені нічого не казати, перетерпіти, і я швидко відійду», — зізнається запорожець.

І ніжно додає, що робить усе, щоб дружина почувалася щасливою. 

Без руки, без ноги — можна працювати

Після поранення Сергія списали з військової служби як непридатного. Сидіти вдома він не звик і вирішив спробувати таксувати. Чув, що в Запоріжжі є таксист без руки, а він єдиний — без ноги. За 2 роки має 1600 поїздок.

«Це не так багато, як могло би бути: я не таксую з ранку до ночі, бо на ногу велике навантаження. Десь із 7-ї ранку до полудня, тоді відпочиваю, виходжу ввечері о 17-й, десь години на 3. Всього за день виходить до 10 поїздок».

Ветеран  розповідає, що коли пасажири — чоловіки, не допомагає їм із вантажем, але коли жінки — обов’язково вийде й закине валізи в багажник.

«Мені не так складно тримати важке, як вилазити й сідати в машину», — пояснює.

Пасажири переважно нічого не запитують про його травму, іноді хтось дякує за службу, але це дуже рідко. І це літні люди.

Запитую, як після поранення йому було налаштуватися на те, що він тепер з інвалідністю, що віднині життя буде інакшим.

«Все дуже залежить від характеру, хто похмурий, хто на все скаржиться, тому ще гірше стає, бухати починає. Хто живчик — швидше відходить, роботу знаходить, одружується. Були й у мене моменти гіркі, був і відчай, бо все-таки це травма на все життя. Але добре, якщо є поряд той, хто усміхнеться, хто підтримає. У мене це дружина. Ми разом два роки, люди зазвичай уже стосунки з’ясовують, що кому не подобається, а в нас усе добре. І я щасливий.

А пацанам, які в такій же ситуації, порадив би усвідомити: нічого вже не зміниться, а життя триває. А будь-яке невдоволення закінчується п’янкою. Треба брати й пробувати щось нове. Якщо щоразу боятися поганих думок, як нас батьки привчили: “Для чого тобі мопед? Ти ж упадеш, він зламається”, то нічого не вийде.  Треба діяти рішуче. Без руки, без ноги — можна працювати, можна заробляти. І скажу більше — братися не за будь-що, бо ти інвалід і вибору нема, а за те, що любиш».

Перш ніж піти таксувати, чоловік намагався повернутися в армію. Командир дав контакти тих військових, які б мали його взяти й обіцяли: «Так, так, без проблем». 

«Я просився, казав, що розумію — в окопі мені не сидіти. Але я можу їсти готувати, щось на автівці підвозити. Головне не в штабі — головне біля хлопців. Але відмовили. Думаю, через те, що я непридатний до військової служби, виключений з військового обліку, і якщо зі мною щось трапиться, їм відповідати».