Однією лівою. Як 24-річний ветеран після трьох поранень відкрив власний бізнес

Але як же в нього загоряються очі й миттєво щезає апатія, коли після розмови про гранти для ветеранів ми заговорили про побратимів і війну! Він не пам’ятає всіх перипетій своєї бізнесової історії, але дослівно цитує настанову колишнього командира перед наступом. І з запалом розмірковує про можливість закінчення війни або ймовірність нового російського наступу з Білорусі. 

Війна ще тримає його, і він не виключає свого повернення до хлопців. Хоча два останні роки старанно намагається вписатися в мирне життя.

Ми поїхали до Сашка Карповича в його рідний Овруч, щоб з’ясувати, як ветерану після важкого поранення міцно тримати життя у своїх руках — навіть якщо тільки однією рукою.

Три поранення за пів року

Сашко розповідає, що його завжди цікавили зброя і техніка. Він вивчився на автомеханіка, освоїв фах тракториста, автослюсаря, кранівника. Здавалося б, що кожна бригада має бути зацікавлена в бійцеві, який розуміється на колісній і гусеничній техніці.

Але у 2022 році ситуація для нього склалася фантасмагорична: на блокпостах чи на вулицях міста йому чотири рази вручали повістки, а коли він з ними приходив у військкомат, гнали геть: малий, у 21 рік не підлягаєш мобілізації!

З хлопцями його віку, навіть якщо вони добряче розумілися в колісній і гусеничній техніці, як Сашко, тоді й контракти не хотіли підписувати — вистачало дорослих чоловіків з досвідом строкової служби або участі в АТО. А Сашко все набридав і набридав у військкоматі: візьміть!

Контракт із ним підписали у грудні 2022 року. Хотів потрапити у 95 бригаду, де було повно хлопців із рідної Житомирщини, але став стрільцем у 25 десантно-штурмовій. 

Харківщина, Луганщина, Донеччина. Бої під Ізюмом, Тернами й Червонопопівкою пам’ятатиме, мабуть, усе життя. Тоді саме вигнали росіян із Харківщини, ЗСУ рвалися далі, здавалося, ще кілька ривків — і Луганщину з Донеччиною буде звільнено.    

«Але ми дійшли до Тернів — і стали. Забезпечення не було. Командир усе казав берегти техніку, бо її мало. Ми на позиції по 3-6 кілометрів пішки йшли під обстрілами — нас, на відміну від техніки, було багато», — гірко згадує ті бої Сашко.

У кінці грудня 2022-го він зазнав свого першого поранення, називає його легким — уламок поцілив у голову. Каска врятувала від смерті. Два дні відлежався в хаті, поки медики підрихтували — і знову на позицію. Не знав, що той уламок був попередженням, адже 2 січня 2023-го йому добряче пошматувало руку. Як на зло — праву.

«Був початок російського штурму, нас обстрілювали їхні танки. Якраз перший залп був по моїй позиції, найближчій до росіян, фактично спостережний пункт. Нас там двоє було, позаду, метрів за сто від нас, ще 8 побратимів на позиції. Танчик вистрілив — і моя рука повисла на шкірі. 

М’язи з неї просто вирвані були. Я стягнув її стяжкою, боявся, що шкіра не витримає, загублю руку. Не знав, чи вивезуть мене, крововтрата була велика, бо всі судини були перебиті. Але, як не дивно, мене вивезли швидко. О 12:46 поранення, а о 14 з копійками я вже був у медиків у Лимані. Мені пощастило, що кістка вціліла», — розповідає Сашко

З Лимана його перевезли в Краматорськ, звідти в Дніпро — скрізь було забито пораненими хлопцями, операцію робили вже в Рівному. Позшивали вени, артерії, поставили пластик під шкіру замість м’язів, щоб діру вирвану прикрити, шкіру пересадили на руку.

«Трохи потримали — і в лютому відправили в Овруч на реабілітацію, бо й у Рівному місць для поранених не вистачало. А 26 квітня я вже повернувся в частину на Лиманський напрямок», — згадує Сашко.

За кілька тижнів він зазнав свого третього поранення — саме вивозив з позиції поранених, як стався російський приліт і їх усіх викинуло з БМП. Уламками посікло ноги, він отримав важку контузію, півтори доби без свідомості.

Коли не маєш часу на ВЛК

Я слухаю Сашка, і мені хочеться волати. Яке, до біса, третє поранення, якщо тебе, хлопче, мали звільнити з армії ще після другого?! Адже згодом тебе списали саме через покалічену руку, то чого ти з цією рукою попхався в підрозділ, мотався на тій БМП?

Сашко на це все незворушно відповідає, що на ВЛК… не було часу.

«Я мав пройти ВЛК в селищі Гвардійське на Дніпропетровщині відразу, як повернувся після реабілітації в бригаду. Прийшов — а там черга в один кабінет кілька сотень людей. А мені у п’ять чи й більше таких кабінетів треба зайти. І лікарі працюють з 10 до 15 та ще й з перервою на обід. Ну нереально до них потрапити. Я й повернувся в підрозділ без усякої ВЛК», — говорить він.

Спершу права рука не згиналася, поворушити пальцями на ній він не міг. Тож служити став у роті вогневої підтримки. Возив хлопців на позиції, доставляв їм їжу, транспортував поранених. Пробував стріляти з автомата правою рукою, але шви на ній були ще свіжі й кровили від такого навантаження. Він робив перев’язки та вчився стріляти лівою. І виконувати всю солдатську роботу лівою рукою — каже, що для тодішніх його небойових завдань її вистачало.

І от коли після третього поранення Сашка привезли в Харків, тамтешні лікарі влаштували йому прискіпливу ВЛК. Їхній висновок: боєць Олександр Карпович не придатний для служби в ЗСУ і має бути списаний з армії.

«В ЗСУ бюрократія страшна. На відпустку, на переведення з частини в частину чекаєш місяцями. І на списання, здається, я вічність чекав. Поки там усі формальності узгоджувалися, продовжував служити у своїй роті. Мене списали в серпні 2023 року», — розповідає Сашко.

Відверто говорить, що не заморочувався через те, що у 23 зовсім юні роки мусить оформляти інвалідність. Бо морально був готовий, що війна — це коли тебе можуть вбити або покалічити, і свідомо приймав ці умови, коли підписував контракт. Каже, що щасливчик — адже вижив.

«У Харкові лікарі казали, що мені гарантовано має бути 2 група інвалідності. А житомирська МСЕК мені й  третьої спочатку не хотіла давати. А потім давали третю, але на три місяці. Усі хочуть грошей, хочуть нажитися на військових. Врешті мені дали третю групу на 3 роки. З якимись там надбавками маю 18 тисяч пенсії», — розповідає Сашко.

За його словами, реабілітація, яку він періодично проходить, трохи допомагає (до речі, він став першим пацієнтом реабілітаційного центру в Овручі). Рука вже не так часто пухне, помаленьку розгинається в лікті — уже навіть більше, як на 90 градусів. Не треба постійно носити бандаж. 

Але один нерв йому вирвало разом із м’язами, інші пошкоджені, пальці — німі, тому часто рука живе своїм власним життям. Візьме він, приміром, чашку — і не зогледиться, як рука ту чашку випустить, і гаряча кава ошпарює.  

Зате лівою рукою навчився і шнурівки зав’язувати, і штани з ременем надягати, і їсти, і автівкою керувати, і машини людям ремонтувати.

«Хочеш вижити — усього навчишся, навіть і без рук. Працювати лівою рукою не важко і можливо. Просто треба адаптуватися», — резюме від Сашка.

Грант на пів мільйона і власний шиномонтаж

Скільки Сашко себе пам’ятає — вгризався в роботу. Батька не стало, коли хлопчина був ще молодшим школярем, вітчим загинув в АТО у 2014 році. Коли мама втретє знайшла свою долю, Сашко вже вмів заробляти. 

Робота на СТО в Овручі, Києві, інших містах забезпечувала йому гарні доходи. Він досконало вивчив «кухню» СТО. Але вона потребує двох рук. Сашко вирішив, що впорається з автівками буквально однією лівою. І що більше не буде працювати «на дядька», а відкриє власну справу.

Спочатку про грант на бізнес Сашко почув від свого товариша-ветерана. Потім про це з колишнім молодшим сержантом заговорила працівниця міськради. Мовляв, існує такий електронний ресурс «е-Ветеран», на який можна зайти через «Дію» і оформити на ньому грант на ведення підприємницької діяльності. У міськраді допомогли й із написанням бізнес-плану.

«Я самотужки все це нізащо б не написав», — зізнається Сашко.

Повноцінна СТО потребувала великих фінансових вкладень. Тому, вирішив почати з більш бюджетної справи — шиномонтажу. За умовами гранту мав створити два робочі місця і справно платити державі податки. Тож оформив на роботу адміністратора і прибиральницю. А в роботі з машинами покладається тільки на себе.

Грантові кошти він отримав у червні 2024 року — 500 тисяч гривень. Майже всі витратив на придбання двох верстатів. А 1 вересня вже й відкрив свій шиномонтаж — поруч зі СТО, на якому працював до війни. Бо тільки тут, під боком у потенційного конкурента, знайшлася вільна земельна ділянка.

Звичайно, що самого гранту на започаткування бізнесу не вистачило. На все про все треба було понад 1,3 млн грн. Сашко взяв ще 150 тисяч кредиту в «Ощадбанку» — до 2030 року. Попервах мусив платити 42% річних. А як банк переконався, що він клієнт відповідальний, знизив кредитну ставку до 36%. Решту необхідних коштів доклав зі своїх власних грошей — тих, що заробив на війні й до війни на СТО, заощадженої пенсії.

Овруч — невелике місто, клієнтів — не як у Києві. А СТО й шиномонтажів, за Сашковими словами, тут із десяток, як не більше. Конкуренція між майстрами божевільна. Але Сашко розв'язує проблему просто. 

«Знайти клієнта — це виконувати свою роботу краще за інших, і люди про тебе дізнаються і самі до тебе приїдуть», — говорить хлопець.

За словами Сашка, після контузій він погано пам’ятає події, цифри, людей. І перших клієнтів своїх не пам’ятає. А от їхні автівки — чудово!

«Буквально в перший день роботи, о 9-й ранку, тільки-но я відчинився, до мене заїхала перша машина. Це була Honda з пробитим колесом. За нею зразу BMW під’їхала. І я ж не на трасі, у провулку між двома вулицями, а знайшли мене. Мабуть, тому, що це був понеділок, багато СТО в цей день зачинені, і клієнти поїхали до мене. Відтоді в понеділок я не роблю вихідних. А клієнтів часто стільки, що впродовж дня присісти ніколи», — розповідає Сашко історію свого успіху.

Каже, що наразі він в Овручі — єдиний сертифікований майстер шиномонтажу — сертифікат висить у рамці на стіні закладу. 

Ще не минуло й року, як запрацював Сашків бізнес. А хлопець уже заробив гроші на інструменти для ремонту авто, купив комп’ютер для діагностики машин — і розширив перелік послуг. 

Ліва рука працює і за праву. Сашко цілком обходиться без помічників. Тепер приглядається до приватних гаражів по сусідству — стоять порожні. Якщо він згодом викупить цю ділянку, то цілком реально буде створити повнопрофільну СТО — хоча б коштом другого гранту від держави, який може отримати через три роки після першого.

«Міськрада перевіряє, як я використовую грантові гроші. Приходять дві людини, дивляться, чи я справді працюю, що саме роблю. Перевіряють документацію, сплату податків. Поки що — жодних зауважень», — розповідає Сашко.

Каже, що знає кількох ветеранів, які, так само як і він, узяли гранти на відкриття своєї справи. Приміром, його знайомий встановив у різних установах міста кавові машини. 

«Хлопці, яких списують після поранень, по-різному повертаються в цивільне життя. Від поранення багато залежить — чи має ветеран руки-ноги, силу і можливість працювати. 

Ну і характер людини багато важить. Якщо вона переступає через минуле, не зациклюється на ньому, а прагне жити далі, розвиватися, працювати, то все в неї вийде. Це найголовніше — не залишатися в минулому, у своїх втратах. Треба жити, заробляти, бо на одну пенсію не протягнеш, і сім’ю не зможеш утримувати», — дає побратимам алгоритм дій Сашко.

Бойові військові й солдатський жетон

Його сім’я наразі — він і дружина Катерина, з якою побралися 28 грудня 2023 року. Цю дату Сашко пам’ятає твердо.

Катерина, випускниця податкової академії, працює в Центр надання адміністративних послугЦНАПі. Зустрічатися почали ще до війни. Після поранення руки хлопець дуже переживав, чи захоче дівчина з ним знатися. Дарма переживав.

До війни Сашко мотався по заробітках і не переймався власним житлом. Тепер, після поранення, мешкає з дружиною в селі під Овручем у її бабусі. У його рідних діда-баби хата затісна, мама живе в іншому районі області. Сашко туди не хоче — тут, в Овручі, уся його рідня. Зі своєю 3 групою інвалідності він Відповідно до Постанови Кабміну від 19 жовтня 2016 р. № 719. за рахунок Держбюджету житлом забезпечуються УБД, що мають 1 або 2 групу інвалідності.не може отримати безплатне житло від держави — значить, мусить на нього заробити.

«Я роботи не боюся. Навпаки, мені без роботи важко, марудно. Мушу щось робити. І до ладу робити, щоб була віддача якась, результат», — немов умовляє себе Сашко.

І зізнається, що бізнесом у непевний воєнний час зайнявся, бо без діла сидіти — мука. Зізнається, що не знає, чи витримає це цивільне життя. Після списання з армії часто їздив до побратимів 

«Дрони завезти, бронежилети, домашню випічку. У бік росіян постріляти», — сміється.

А зараз бізнес усе менше пускає зірватися до хлопців на тиждень чи на два і… Катерина. Згадав, що востаннє був у своїх аж у лютому. Якщо все складеться добре, то скоро побратим приїде одружуватися, а назад поїдуть разом…

«Зараз в армії служать хлопці з інвалідністю, але не всі бригади їх хочуть. Штурмові так точно ні. А моя права рука непрацездатна, хоча, думаю, ті навантаження я б витримав. Для мене то не навантаження. 

Якби не було Катерини, то поїхав би туди волонтером і знайшов би, як залишитися. Але якщо з Білорусі сюди до нас буде якийсь російський прорив, то я однозначно піду», — говорить Сашко.  

Війна нагадує йому про себе болями в руці (буває відчуття, немов електричний розряд пройшов від пахви аж до кінчиків пальців), її безпорадністю, раптовою кров’ю з носа, цим привітом від численних контузій, далеким гулом вибухів у сусідньому місті Коростені, снами про бої. А останнім часом — і надокучливим безсонням. 

Війна стукає до нього у двері побитими машинами, які треба терміново відремонтувати для військових. Заради військових Сашко може й до півночі не виходити з майстерні.

«Тільки для бойових, а не тих, що катаються по тилах. Я їх зразу розрізняю. Бо, буває, приїдуть такі, типу, ми військові, ми за тебе воювали, мусиш нам безплатно усе зробити. А потім з’ясовується, що він і на фронті ніколи не був. А хлопці, які бойові, то багато з них про мене вже знають, бо чутка між ними вже пішла про мою майстерню, і вони їдуть тільки до мене. І я їм зі знижками всю роботу роблю», — розповідає Сашко про свій маркетинг.

Про бойових військових він говорить із запалом. Про те, що 100 тисяч виплат для них — то мізер. І що його не виплачують, коли відійшов на пару сотню метрів від «нуля», а це несправедливо, бо хлопці гинуть і не на передовій. 

Сашко говорить про солдатську працю, що війна — це робота, яку треба зробити до ладу. І я розумію, що війна його зачіпає більше, ніж бізнесові проєкти. І що в цивільне життя він остаточно так і не вписався. Недарма досі, через два роки після списання зі ЗСУ, носить на грудях ланцюжок із солдатським жетоном.

«Війна ж іще не закінчилася», — пояснює мені.