«Митці на війні — такі самі, як усі інші». Вадим Кожевніков про культуру у війську і митців, які «не створені для війни»

«Мій хороший товариш із Харкова їздить з ляльками на фронт. Показує їх людям, і оці от “котики”, у яких руки ще роками відмиватися не будуть, вони такі: “А можна спробувати?”» — розповідає Вадим Кожевніков. 

До 24 лютого він працював директором Київського театру маріонеток. Коли ж почалась повномасштабна війна — взявся за зброю. 

У розмові з військовослужбовцем і ведучим hromadske Сергієм Гнезділовим Вадим розповів, як змінилася українська культура під час війни, чому він за ліквідацію Міністерства культури, а також про культуру у війську, темний бік українців і митців, які «не створені для війни».

Як Вадим Кожевніков опинився на війні

Я — кримець, тому для мене війна почалася на Майдані, потім вона переросла в анексію Криму, а потім поповзла далі, як гангрена.

Тоді, у 2014-му, розумів, що не мав навичок, не мав військової підготовки (у мене була строкова, але я служив у військовому оркестрі). Тому пішов до «Українського легіону» і за рік пройшов декілька вишколів. Тобто у 2015-му я був готовий іти на фронт. 

Тоді не пішов через сімейні обставини, але в нас із дружиною був меморандум. Я їй пояснив чітко: якщо буде повістка — я встаю і йду туди, де буду потрібен.

24 лютого 2022 року я вивіз дружину й доньку до тещі в центр України. 26 лютого повернувся до Києва, а 28-го разом з найближчим другом ми потрапили у 204 батальйон київської тероборони.

Про українську культуру після 24 лютого

Коли після перших місяців усі почали повертатися в Київ, стресові моменти відрефлексувалися, переросли у щось ціннісне і вилилися у вистави.

Хтось каже, що спрацювала переоцінка ситуації: путін напав — і тепер ми будемо дивитися українське. Але мені здається, що це працює не зовсім так. 

Культура — це така штука, якою дуже важко керувати. Вона виникає на порожньому місці. У буквальному сенсі цього слова. Це як бездріжджовий хліб — він нахапався якихось дріжджів з повітря, з поверхні, бо воно все одно з чогось робиться. Так і культура. 

Щойно в нас виникає порожнеча на тому місці, де був шансон, де були російські гівносеріали — у цій порожнечі виникає щось інше. Не факт, що вона супер’якісна, але це наша культура. І хай вона росте. Хай переборює власні дитячі хвороби, хай буде потворною, хай буде будь-якою. Єдине, що важливо, — це наша культура, це наше мистецтво.

Про Міністерство культури і УКФ

Міністерство культури — це реально «міністрество ніх*йо». Я не знаю, чим воно займається і чим має займатися. 

Наприклад, є талановитий режисер. Він зустрічає талановитого менеджера і каже: «Хочу зробити ось таку виставу». А менеджер каже: «А я мрію створити такий театр». Вони починають щось робити, за місяць театр є. Він виходить з якоюсь гучною прем’єрою і просто валить всіх наповал.

До чого тут Міністерство? Міністерство має створити умови. Але за всю історію незалежної України Міністерство жодного разу не створило якісь сприятливі умови, щоб хоча б позбавити митців і менеджерів культури від копирсання в їхній роботі чужими руками. 

Наприклад, ти щось робиш. Потім тобі приходить лист: «А дайте нам такий звіт». І ти сидиш і думаєш: «Я ж уже здав такий звіт. Я його здав в такий департамент і в такий департамент. Давайте я його ще в Міністерство буду здавати?! Нащо ви там сидите?! Ви не можете зробити запит в інші інституції й зібрати цю інформацію?» 

Я п’ять з половиною років працював директором. У мене відчуття було, що Міністерство сидить таке й думає: «А чим би нам зайнятися? А давай ми запулимо ось це!»  

На противагу був «Український культурний фонд» — крута історія на початку, коли там була Юлія Федів з командою. Для мене це було щось просто мегапроривне. 

У 2019-му ми виграли зі своєю проєктною заявкою грант на виставу, робив її режисер Ігор Задніпряний. Він зараз на фронті. А перед мобілізацією був головним режисером «Першого театру» у Львові. Ми з ним удвох робили цю проєктну заявку, навіть без бухгалтера і без юриста. І от за ці декілька місяців, що ми спілкувались з УКФ, я навчився, мабуть, всього, чого має навчитись проєктний менеджер, театральний керівник. 

А потім в це втрутилося Міністерство культури. Таке відчуття, що Міністерство поставило за мету знищити цю інституцію, тому що вона існувала абсолютно автономно від Міністерства. 

Мені важко аналізувати останні два роки, я не відстежував, що там. Але в публічному просторі УКФ більше немає. Відколи звільнили Федів, там скандали постійні. Це означає, що інституція нездорова. Вона не продукує, а займається розбірками якимись.

Про митців на фронті

А чим митці відрізняються від хірургів? Або від суддів? Або від айтівців? Якісь ручки не такі? Ніжки не такі? Я цю історію ділю не за професіями й не за секторами, в яких ми були залучені в цивільному житті, а за наявністю інстинкту виживання. Не важливо, чим ти займався. Якщо ми програємо цю війну, ти нічим не будеш займатися, тебе просто не буде. 

Пересічні українці, які досі не визначилися, кажуть: «Ну, може якось перемнемося. Ну, виграє путін, якось пристосуємось». Шановні, ніхєра ви не пристосуєтесь. Повториться все, що було на початку ХХ століття, тільки буде помножене на 12. 

Буде новий геноцид, будуть нові табори, і, найімовірніше, наше навчене, озброєне західною зброєю та вмотивоване військо буде десь наполовину скорочене через страти та посадки, і його розвернуть у бік НАТО. 

Це не мої фантазії. Це пряма логіка. Усі, хто дотичний до війська, так думають. Політика щодо «нацменів», як їх називали в Радянському Союзі та й зараз називають в росії, будемо чесними, нікуди не поділася. Тому в дуже великій кількості проти нас воюють дагестанці, інгуші й чеченці. Вони не чіпають «золоте кільце», тому що це ядро електоральне, а всіх інших — можна на забій.

Головне, щоб пропаганда працювала. Бо все тримається виключно на ній. У мене батьки в Криму, я дуже добре знаю, як працює російська пропаганда. Мізки не промиті — вони вимиті повністю.

Про культуру у війську

Я під культурою для себе визначаю якийсь загальний ґрунт. Тобто спочатку є якийсь вакуум, а потім туди падають зерна і проростають. Те саме у війську. Просто з військом трішечки складніша історія, тому що це — держава в державі. І це нормально. 

Ця точка, де ми зараз є, — це навіть не пострадянська армія, а реально маленька радянська армія. Поза тим, що вона зараз зсередини наповнена вмотивованими людьми. 

Цим ми й відрізняємося від російської армії. Їх мотивують бабками і страхом. Ми мотивовані інстинктом виживання і бажанням будувати власну країну в перспективі прав і свобод. 

Українське суспільство здатне на такі прояви усвідомленості і пасіонарності, на які інші суспільства не здатні. І армія зараз, на мою думку, перебуває у стані турбулентності. Тому що армія — це така чітка пірамідка. Тут все за командою має бути, а інакше вона просто розвалиться. 

Тут горизонтальні зв’язки працюють, але вони обов’язково мають бути легітимізовані. Навіть якщо ти з кимось про щось домовився, ти маєш піти через командира для того, щоб потім людина, з якою ти домовився, щось зробила. 

Найбільша проблема — це персональне ставлення до будь-якої військової одиниці як до ціннісного елемента всієї армійської структури. Це має бути у всьому. 

Рекрутингова компанія — саме про це. «Шановний, у тебе що?» — «Повістка». — «Ти хто?» — «Я айтівець». — «Круть. Давай ми з тобою поговоримо, що ти можеш, що ти вмієш. Які в нас пропозиції? Зараз немає пропозицій. А давай я тобі зроблю припис, і ти прийдеш, щойно в мене відкриється вакансія». 

Ось так воно має працювати, але не працює. Ми беремо айтівця і відправляємо куди? Туди, де в нас клітинка не заповнена. От і все. І це ненормально. 

Але ми не можемо не змінюватися, це питання виживання. Ми маємо змінитися для того, щоб виграти цю війну. У нас просто інших варіантів немає. 

Це нормальна річ, що воно відбувається так болісно і не завжди рівномірно. І не завжди так, як нам хочеться. Просто треба сказати собі: «Шановний, заспокойся, твої інтереси не завжди будуть враховані, і це нормально, роби свою роботу». Я принаймні так собі кажу.

Чи можливий діалог з росією

У межах цієї війни думка про діалог звучить дико. Але, звісно, якийсь діалог буде. Ми ж воювали за свою історію з литовцями, з татарами, з поляками. А зараз ми не просто комунікуємо з ними — у нас є зв’язки, домовленості. 

Але щодо росії: зараз кожен хоче вибити для себе можливість вести цей діалог з позиції переможця. Це є і наша, і їхня мета. 

Якщо росія переможе, їм взагалі не потрібен буде діалог. Вони просто асимілюють людей, розвернуть армію і будуть воювати до останнього українця. Вони недарма про це говорять — це їхній план. І в цьому наша різниця.

Ми будемо вести діалог, але, звісно, з тим, з ким нам цікаво його вести, кого ми будемо вважати перспективним. Бо це ринок і це ресурси. 

Але до того моменту має відбутися хоча б якась примітивна рефлексія. І тут буде величезний попит на митців, які будуть знімати фільми, писати картини, влаштовувати виставки тощо.   

Я дуже хочу вірити, що цей культурний бум, який у нас розпочався, — це тільки початок. Зараз немає рефлексії — ми всередині процесу, всередині стресу. Щойно ми почнемо з цього виходити й дивитися на це збоку, щойно почнеться процес рефлексування — я думаю, наш культурний продукт стане набагато більшим і набагато різноманітнішим.

Про мілітарну культуру і цивільних

Я вважаю, що в діалозі з росією дуже важливо, щоб всередині нашого суспільства була вибудована необхідність бути мілітарними. Це як в окремих американських штатах. Презумпція поваги. Ти ніколи не знаєш, хто перед тобою. Не знаєш історії цієї людини, її психологічного стану. І ти не знаєш, скільки в неї при собі стволів. Тому я тебе поважаю, але є межа, яку я не хочу, щоб ти перетинав. Люди тримаються на поважній відстані одне від одного, тому що розуміють, що це питання виживання.   

Я не ліва людина. Ліберальні цінності — це класно, але я не розумію, як Україна може вижити зараз із повним набором західних ліберальних цінностей. Зараз як ніколи час врешті вирішити, чи мають українці в цивільному житті носити зброю при собі, чи ні.   

Мілітарна культура — це не тільки про те, як правильно ставитися до військових чи до служби. Це про те, що бути мілітаризованим — круто. Вміти користуватися зброєю — круто. Мати вдома зброю — круто. Має бути емоційне залучення.

Про ухилянтів, кумівство та амбасадорів ЗСУ

Це темний бік нашого суспільства. З одного боку, воно абсолютно чітко здатне на пасіонарні речі, як-то вийти на Майдан з дерев’яними щитами й рухатися проти озброєних «беркутівців». А з іншого боку — «порішати» з кумом і «відкупився — красунчик, пішли пивасу бахнемо». 

Мають бути амбасадори. Конкретний приклад — це моя дружина. Вона абсолютно не толерантна до людей, які не поважають армійців, які «рішають» і так далі. Навіть я більш толерантний. Коли вона заходить кудись, навіть якщо якісь розмови йшли про це, вони просто припиняються. Вона дивиться на людей так, що їм стає соромно, що вони про це говорили. 

Інший приклад. У мене є друг, митець з Харкова Валерій Дзех. Він створив Малий театр маріонеток у Харкові, а з початком повномасштабки все кинув, взяв ляльок і поїхав на фронт. Поїхав як цивільна людина і мотається по лінії зіткнення — без БРки, без військового квитка, ну просто шалений ідіот з погляду нормальної людини. Але, з іншого боку, він каже: «Я просто знаю, що якщо я призвусь, то не зможу цього робити, а я роблю терапію. Я приїжджаю з цими лялечками, я їх показую людям, і оці от “котики”, у яких там руки не відмиваються і ще роками відмиватися не будуть, вони такі: “А можна спробувати?”». Він робить велику справу і неймовірно віддану.