«Боліло так, що я відразу зрозумів: ніг більше немає». Терен про протези, книгу та повагу між цивільними й військовими

Про життя до 24 лютого

Ну, найперше: я не пив, не курив, слухався батьків. І, власне, ось я тут. Жартую. Насправді до війни в мене було абсолютно цивільне життя. Я ніколи не займався якоюсь військовою підготовкою чи курсами. Армія мене завжди якось обходила. У мене була інвалідність з дитинства, тому я не служив в принципі, бо мене не призивали навіть.

До війни я працював баристою. Взагалі я інженер-технолог харчової промисловості за спеціальністю. Але вся ця кухонна справа мені не подобалася. В якийсь момент я захотів займатися кавою і почав це робити. 

Паралельно я завжди займався якимись творчими штуками, мене це “впирало”. Я захопився розробкою логотипів і це переросло фактично в професію. Я навчався на різних курсах, самовдосконалювався і вже працював графічним дизайнером, який закривав усі потреби айдентики та брендингу. Я вже планував тотально закрити питання з ресторанним господарством і цілком віддатися в графічний дизайн. 1 березня я мав бути звільнений із закладу і працювати вже в графічному дизайні. 

Перед 1 березня прийшло 24 лютого. Фактично, професію я змінив, але вже трошки на іншу. 

Про армію

Я хотів, щоб відразу екшн, рух, військові події, але якось так не вдалося. Спочатку якась перешкода, потім зміна організації, інша організація. В одній із добровольчих організацій я здобув якісь навички поводження зі зброєю, навички тактичної медицини. Там нас більше готували до таких штурмових груп, працювали по 4-8 людей. 

Але, знову ж, екшну, як я хотів, не відбувалося. Ми вчилися, стріляли, їздили на полігон, працювали зі зброєю. Але продовження ніякого. Я там був з групою своїх друзів і ми вже всі підморилися. Вже Київщина була деокупована, а ми ще в Києві. І ми почали шукати якісь варіанти, як вписатися вже в екшн. Я вдруге написав (бо перед тим мені відмовили) в «Карпатську Січ». Написав, що в мене вже є набір знань. І вони такі: окей, можеш приїжджати. Я приїхав, підписав контракти (тоді були ДФТГ) і 5 травня ми виїхали з Києва на Харківщину.   

Про поранення і втрату ніг

Поранення я зазнав 24 серпня 2022 року. Я був командиром мінометного розрахунку, працювали з міномета. Все сталося дуже дивно. Ми були єдиною групою, яка працювала з того села, тобто там взагалі більше нікого не було. І туди нічого не прилітало ні перед тим, ні, фактично, після того. Єдиний раз, коли прилетіло — це в окоп, в якому я лежав. І досі невідомо, що це було. Я тих, хто ще живий, запитував, і ніхто не може дати відповіді. Це просто якось так неочікувано сталося. Дуже дивний збіг обставин. 

Прилетіло. Це скажений біль. Навіть не можу словами описати цей біль, якийсь пекельний, насправді. Я зрозумів, що все, це в мене однозначно немає ніг, бо так боліти може тільки тоді, коли їх нема. Тим паче мене засипало землею, і я думаю: ну, точно вже без ніг.

Єдині думки з того моменту — це про те, щоб біль зупинився. Спочатку фізично дуже боляче було декілька, можливо, навіть тижнів. Прям дуже нереально боліло. Мені постійно знеболювальні давали, фентанілові пластирі, спінальну анестезію робили. І все це майже не допомагало, бо почалися ще й фантомні болі. 

Ці фантомні болі десь два місяці просто розривали максимально, я вже думав, що поїду дахом, якщо чесно, бо це нереально терпіти. Знеболювальні просто не працювали. І ти лежиш, терпиш, не спиш, не їси, не ходиш. Тобі постійно роблять операції. Коротше, це була жесть. Тоді я не думав, що робити далі. Єдине, що я хотів, — щоб просто не було болю. 

Через два місяці біль став меншим. Фантоми ще були, але вже не такі яскраво виражені. І я почав думати, як мені взяти протези, де їх взяти, і чи буду я ходити взагалі. Очевидно, як і більшість людей, до цього я не потрапляв у такі ситуації й не знав, як поводитись. 

Спочатку я дуже хотів повертатися на фронт. Думав: от зараз два місяці, поставлю протези, повернуся і — поїхали знову, воюю. Але коли пройшов певний процес відновлення і встановлення всіх півкуль мозку на місце, я зрозумів, що не буду вже у війську ефективним. І почав думати, що можу робити у цивільному житті.  

Про книгу «Історія впертого чоловіка»

Книга — це така історія, яка не планувалася взагалі. Я не був ніколи письменником, ніколи не писав ні прозу, ні поезію. З приходом війни чакри якісь відкрилися, пішов сигнал. Я в тому місці опинився, де треба, напевно. І якось захотілося писати, ділитися з людьми саме такою буденщиною. У мене й інстаграм тоді був підписаний «Щоденник про будні і свята українських добровольців».

Власне, з інстаграму все почалося, потім люди почали пушити трошки більше, що треба писати книгу. І вже коли після поранення я був у реабілітаційному центрі, вже не мав ніг і ще не мав протезів, і робити було нічого, я подумав: а чому б не спробувати?

І, власне, почав писати. До речі, може комусь буде цікаво, я пройшов курс спеціально для військових, який називається «Голос війни». Там дуже потужні лектори, куратори: Любко Дереш у мене був, Оксана Забужко читала лекцію, Андрухович.

У моїй книжці немає якогось екшну, немає героїчних супервчинків. Є речі абсолютно банальні, буденні. Що ми їли, як прокидалися, що я бачив. Коти, собаки, турніри з шашок, нарди. Такі речі, про які ніхто не розповідає. Тому що зазвичай, коли близькі пишуть до військових «як справи», всі відповідають «все ок». Або «все добре». І людина така: а як же вони живуть там за тим «все добре»? Можливо, він там, бідний бідолаха, не їсть, не спить, в бруді весь там в окопі. А чувак собі там нарди кидає цілий день. І чай п'є, бо сьогодні вихідний. І йому все добре.

Тому хотілося більше розкрити ось таку буденщину війни, дати оці залаштунки, за яким заховано оце все добре. І дати людям більше доторкнутися до війни.

Я не писав виключно для аудиторії жіночої, яка чекає на своїх чоловіків. Писав і для чоловіків, які перебувають тут і на такому роздоріжжі: служити, чи не служити. Якщо подивимося тікток чи інстаграм — там все вибухає, війна ні на мить не спиняється на жодній ділянці фронту, все горить, все палає. Але завдяки цій книзі зрозуміло, що все не так там страшно, що люди там живуть. І мені важливо від чоловіків чути відгуки, тому що я достукався до однієї з основних своїх аудиторій і дав зрозуміти, що насправді, попри загрозу життю, попри, скажімо, смерть, яка сіється навколо, люди там живуть. Не просто виживають, а живуть і кайфують. Я, в принципі, кайфував. І я хотів передати це відчуття книгою.

Про шоу «Відвал ніг»

Основна наша мета була цим шоу змінити ставлення до людей з інвалідністю, змінити ставлення до ветеранів. Бо я не лише працюю з людьми з інвалідністю. Для мене надважлива тема ветеранської політики. Можна вважати, зараз ці дві версти суспільства пов'язані нерозривно. Тому працюю і з одними, і з іншими. 

І, звичайно ж, цим шоу хотілося привернути увагу передусім населення, бо тільки так ми зможемо щось змінити. Багато людей досі не готові сприймати людей з інвалідністю, не готові комунікувати з ними. А завдяки цьому шоу (вже понад 2 мільйони переглядів на цей момент є) дуже багато відгуків про те, що люди змінюють своє ставлення, змінюють свою думку, змінюють свій погляд і на людей з інвалідністю, і на простір, і на безбар’єрність. І це невимовно тішить. 

Ми досягли результату — це зміни у свідомості людей. І ще хороші додаткові зміни — це зміни вже власне в просторі, облаштуванні безбар’єрного простору. У Вінниці подоставляли в графік інклюзивний транспорт низькопідлоговий, додали маршрути, поставили пандуси, влада вийшла на зв'язок із активістами, почалися якісь зміни. У Львові Садовий запросив на каву, у Києві Кличко просто подзвонив.

Зміни насправді відбуваються. І люди постійно відмічають у сторіз в інстаграмі, просто скидають — от, ми тут робимо. Я, звичайно, не беру на себе відповідальність за всі ці зміни, бо не можу ствердити, що це після шоу, але це каталізатор. А завдяки змаганням між містами ми можемо вийти на рівень хоча б якоїсь доступності. 

Про культуру і кенселінг усього російського

Це величезна проблема. Є люди, які їдуть за кордон пропагувати якусь ідею українськості, говорять про питання донатів. Наприклад, я приїжджаю, розповідаю про книгу, але в основному в мене йдуть зовсім інші настанови: щоб зберігати один одного, зберегти український дух, бути суцільним суспільством навіть за кордоном. І люди запитують про Україну. Мало хто питає про книгу. Основні питання — це Україна, війна, ветерани, люди з інвалідністю. І я це все розповідаю. Це монологи на 2-3 години щоразу.

І водночас паралельно їздять люди, які танцюють «Лускунчика» чи «Лебедине озеро». Вивішують український прапор під Чайковського і собі нормально комерційну історію пропагують. 

Якщо є тотальна відмова від усього російського і ми себе уявляємо і позиціюємо як українське суспільство, то це суспільство, яке говорить про українську культуру, а не про культуру росії. Тим паче ця війна — це культурна боротьба передусім. Тому нам треба просто викорінити російське максимально, щоб поруч з українським навіть суфікса-префікса «рос» ніколи не стояло. 

Через таких людей, як, наприклад, Олександр Стоянов, який їздить зі своїм Grand Kyiv Ballet і показує ці свої вистави, куди вони мене теж запрошували заради піару, ми не можемо забрати повністю цю приставку «рос». Іноземці далі асоціюють Україну з росією і такі: «Блін, а чого ж ви воюєте, ви ж типу братній народ, Чайковський — це що, не Україна?».

Тому потрібно абсолютно, максимально, тотально кенселити всі російські твори, всі виступи. Іноземці повинні розуміти, що Україна — це «укр» і ніяка точно не «рос».

Про прірву між військовими й цивільними

Цієї прірви ніколи не можна буде позбутися. Люди завжди розділяються на якісь верстви: зелені, червоні, сірі, ті, інші. Так і тут. «Ми ветерани, ми воювали». І серед ветеранів теж: «А я з 72-ї», «А я з 80-ки», «А я був під Авдіївкою, а ти не був». А тут просто цивільні типу. І це розшарування буде завжди. Але можна зробити, щоб ці дві верстви населення хоча б повернулися одна до одної, потисли руки, і, умовно, мали взаємну повагу. 

Я завжди кажу, що повага повинна виходити від розуміння цієї поваги. Не просто тому, що ось сказали поважати, і я такий — поважаю. А потім думаю: а за що я його поважаю? 

У кожного є свої причини поважати. Причина — подяка, причина — порятунок побратима, друга, родича, свата. Абсолютно різні причини. І коли в людини це буде йти зсередини — вона буде розуміти, чому хоче потиснути руку військовому, чому хоче сказати «дякую». І не тому, що так кажуть по тєліку, чи в інстаграмі десь. І чим більше цивільних будуть розуміти та проявляти повагу — тим більше військових будуть зчитувати цю повагу. І будуть теж розвертатися до цивільних. 

З військовими теж ніхто не веде розмову, як ставитися до цивільних. Багато не розуміють: я воював, а це чуваки — ухилянти якісь, чи жінки, які, умовно, кричать на ТЦК. Я часто чую, як люди скаржаться, що ось я їду в метро, бачу людину на протезі, чи в формі, я поступаюся місцем, а мені кажуть: «Я шо, інвалід», чи «Я постою» — грубо відмовляють. Інколи посилають навіть. І люди такі: блін, я ж помогти хотів, а що тепер робити? І тепер ця людина нікому не допоможе. Вона не буде пропонувати допомогу, тому що її вже послали раз при всіх і вона не хоче цього знову. 

Тому ветеранів і військових теж потрібно трошки виховувати. Мені не впадло сісти, коли мені поступилися місцем у метро, тому що я розумію, що людина це зробила через якусь внутрішню повагу. Я — ок, я постою, але може хтось зайти наступний раз, хто не постоїть. І він не попросить сісти. І йому ніхто не встане, тому що вже було два чи три випадки такі, коли сказали: «Та йди ти». 

Ветеранам потрібно розуміти, що поступилися — клас, пригостити кавою хтось хоче — дозволь це зробити. Тому що людина робить це зі щирістю, з повагою, від серця. Це як подарунок на день народження. І якщо всі це розумітимуть, буде будуватися місточок через прірву.