«Наша найбільша проблема — популізм». Народна депутатка Інна Совсун про роботу парламенту, чоловіка у війську та хейт

Як Інна Совсун потрапила в парламент

Я народилася і виросла в Харкові, росла в українськомовній родині. То були 1980–1990-ті роки. І на дуже ранніх етапах, ще із садочка, переді мною поставало питання: а чому мене булять за те, що я українськомовна дитина. 

У мене є багато історій із садочка, зі школи, де я не могла розмовляти українською мовою. І я починала задумуватися, а чому так виходить. Я народилася в країні, яка тоді називалася Українською РСР, а з мене сміялися, бо я «хохлушка».

Насправді це те, що початково зародило мій інтерес до політики. А потім я закінчила бакалаврат за спеціальністю політологія у Могилянці. Навчалася за кордоном, після повернення працювала у громадському секторі. Плюс я викладала в Могилянці, мене знав тодішній ректор Сергій Квіт, і у 2014 році він мене запросив на посаду першої заступниці міністра освіти і науки. 

Я пішла з міністерства у серпні 2016-го. А після того, як президент Зеленський розпустив парламент, мене через знайомих запитали, чи не поспілкувалася б я зі Святославом Вакарчуком, бо він формує свою політичну силу, щоб іти в парламент. Я подивилася, з ким він іде, що це за люди, і зрозуміла, що вони мені близькі.  

Чи було розчарування від «Голосу»

Я не думаю, що я зробила щось на шкоду державі. І це для мене головне мірило. Вся ця історія з внутрішніми сварками — я намагалася наскільки можна стояти осторонь від цього. Я сказала, що не буду в цьому бруді брати участь, тому що це не гідно і ми не для того йшли в парламент.

Я розумію, чому людям це було неприємно спостерігати. Мені це теж було неприємно спостерігати. З іншого боку, попри весь цей негатив, я впевнена, що ми ні разу не продали голоси. У нас ні разу не було такого, щоб до мене хтось підходив і казав: «Інно, ми там домовилися, нам там за це щось там буде, але треба голоснуть оце щось, що ти не дуже хочеш, але треба». Ні разу. І попри весь негатив, я вважаю, що це насправді досягнення.

Про популізм

Всі хочуть говорити тільки про комплексні речі, а не про розв'язання питання. Це перетворюється на свято популізму, яке ми не можемо собі дозволити, зараз так точно. Ми не в тій ситуації, щоб шукати крайніх. Ми в ситуації, де треба об'єднуватися всім, хто більш-менш притомно мислить і готовий захищати країну.

Я бачу, як популізм роз’їв нашу державну спроможність. І це зараз наша найбільша проблема — неспроможність держави загалом продукувати адекватні рішення і реагувати на ті виклики, які перед нами постали. Причому я це бачу як у парламенті, так і в уряді. Це просто катастрофа. 

Про мобілізацію чоловіка і хейт

Ми із Сашею не розписані офіційно, але ми давно разом. Він мобілізувався першого дня повномасштабного вторгнення. Я розуміла, що він піде служити, бо він служив раніше — у 2014-му, 2015-му, 2016-му. Ми цього навіть не обговорювали — для нього це було повернення на службу. 

Я не планувала із цього робити якусь велику історію. Зокрема й тому, що це банально питання безпеки для нього. Я й зараз не дуже багато про це пишу. 

Я вперше сказала про це публічно, коли підіймалася перша хвиля хейту про те, що хай служать депутати та їхні сім'ї. Всі сприймають Верховну Раду, що це все єдине. Але насправді у Верховній Раді теж є ті, хто служать.

У нас є Рома Костенко, який служить, і Рома Лозинський, який служив. У нас є кілька депутаток, чиї чоловіки чи кохані служать. І нас це дуже зачіпало. І я думаю — ну чого я маю виносити цей хейт паралельно з тим, як я сиджу й нервуюся, як там коханий чоловік. І тоді я написала пост. Найсмішніший коментар був: «а чому син не служить». Хоча насправді мій син іще вчиться у школі.

Про бронювання

Я вважаю, що дуже великої шкоди заподіяв уряд, навіть обговорюючи ідею того, що ті, у кого більша зарплата, будуть отримувати автоматично бронювання. Це от як прямо сказати, що якщо у тебе мало грошей — ти ідеш служити, а якщо багато — багаті не служать.

Мені здається, це ідіотська пропозиція, бо вона надзвичайно рве суспільство. А в час війни нам треба максимально триматися купи й максимально об'єднуватися. 

Про етер із Маляр і демобілізацію

Я отримала багато коментарів. Люди писали: «дякуємо, що ви це Маляр сказали». Насправді це був травматичний етер, він був важкий, і це не той досвід, який би я хотіла, щоб зі мною трапився, але він уже трапився. Але коли мені дуже багато людей почали писати, для мене це було підвищенням моєї відповідальності в цій темі. Я не можу тепер вдати, що цього не було.

Якоїсь миті ти не можеш продовжувати мовчати. Я не робила собі із цього реклами чи ще чогось, але я розумію, якщо зараз про це продовжувати мовчати, то можливості демобілізуватися після певного терміну служби не буде. Я не бачу зараз у парламенті нікого іншого, хто б цим переймався так само сильно, як я і ще є декілька жінок, у яких теж чоловіки чи кохані служать. 

Я знаю, наскільки це тяжко для тих, хто чекає. Я по собі відчуваю, що з кожним новим місяцем чекання мені стає важче й важче. Це дуже дивне відчуття, ніби ти розтягуєшся і стаєш такою натягнутою струною. І що довше ти натягуєш, то більше вона резонує, і то більше тебе зачіпають будь-які дрібниці.

І частина повідомлень, які я отримала від військовослужбовців, вони мене теж дуже налякали. Є військовослужбовці, які пишуть, що настільки стомлені, що думають про суїцид. Я не кажу, що ці повідомлення суперрепрезентативні. Але сам факт у тому, що ми довели людей, які врятували країну тоді, коли ніхто не врятував.

Вибачте, але нас урятувала не Верховна Рада в перші тижні, не президент, не уряд. Нас урятували ті хлопці, дівчата, чоловіки, жінки, які пішли в ТЦК й мобілізувалися. А зараз ми як держава довели їх до стану, де вони в такому відчаї, що думають про суїцид. Як це взагалі можливо?

Три коментарі щодо демобілізації 

Коментар 1. А якщо війна 10 років триватиме? Це теж ті самі люди будуть воювати? Це справедливо, що чиїсь діти 10 років не бачать батька, а чиїсь діти живуть вдома з батьком постійно? А якщо це буде ще 5 років? Ви серйозно хочете сказати, що це будуть ті самі?

Коментар 2. Вочевидь, що демобілізація в плані різкого скорочення кількості армії неможлива. Але можливо ж так, що зараз послужили одні — наберіть нових, навчіть їх, проведіть злагодження, нехай послужать із тими, хто вже служив. Просто це все для командування — додаткове адміністративне організаційне навантаження, яке їм дуже тяжко потягнути. Найпростіше їм, щоб воювали ті, хто вже навчений. Тому вони й мінімізують кількість зусиль зі свого боку. 

Коментар 3. Ми демократична країна, у якій керують політичні органи влади, вибрані народом, а не військові. Це дуже небезпечно, коли ми починаємо цивільні рішення ухвалювати з посиланням на військових. Попри стан війни, ми залишаємося країною, яка сказала — ми рухаємось у НАТО, у нас є цивільний міністр оборони, у нас керує армією президент, який обраний народом. Це їхня задача — розробити систему, як замінити тих, хто вже відслужив протягом певного періоду.

Покажіть мені, що сказав президент про мобілізацію? Нічого. Що сказав прем'єр-міністр? Прем'єр-міністр сказав: «не переживайте, нам не треба мобілізовувати 500 тисяч». Клас, приємно знати. Ви сказали військовослужбовцям, які служать уже два роки, що їх ніхто не замінить. Іншого пояснення цій заяві немає. 

Демобілізація стала токсичною темою, і всі бояться хейту в коментарях. Мені якось навіть соромно це озвучувати.

Вочевидь, я буду над цим працювати. Я сподіваюся, що в нас вийде праця з аналітиками, які це напрацюють, але все одно треба буде політично це питання порушувати.