«Я думала, що ніколи нікого не хотітиму вбивати». Бойова медикиня Ганна Васик про мобілізацію жінок та ПТСР
«Я сказала: “Уявіть, що ракета п*дарська вже летить у це палаццо й у вас лишилося останніх п'ять секунд”. І зробила зворотний відлік. Кажуть, що спрацювало», — пригадує Ганна Васик свою розмову з іноземними митцями на Венеційській бієнале.
Магістрка політології, кандидатка філософських наук, артменеджерка, а тепер — бойова медикиня, молодша сержантка ЗСУ.
У розмові з військовослужбовцем і ведучим hromadske Сергієм Гнезділовим Ганна розповіла, як потрапила до армії й що її лякало найбільше. А також про те, чи підтримує вона мобілізацію жінок і як долає ПТСР.
Як Ганна Васик потрапила до армії
У перший день війни я була в Уганді, на кордоні з Руандою. Був кінець мого другого місяця в Африці, я перезавантажувалася між проєктами.
Я була на острові посеред озера високо в горах і прокинулася о 5-й ранку, щоб іти на горила-трекінг. До того в мене був диджитал-детокс, я весь день медитувала. А тут відкрила інтернет і побачила, що горила-трекінгу не буде і що треба міняти плани. Човна, щоб рухатися кудись далі, не було, тому я сиділа весь день на острові й ридала. На той момент я не палила, кинула, але в якогось африканця була пачка цигарок, і я їх скурила.
Я поїхала в Берлін. Дуже хотіла повертатися одразу в Україну і купила квиток на Flixbus до Львова, але його скасували, і я залипла в Берліні. Думала, що краще буду в безпеці, буду займатися благодійною діяльністю. Ми з колишніми колегами з Фонду Пінчука заснували великий фонд і думали, що так буде краще для держави, що я зможу використати свої цивільні менеджерські навички, зможу допомогти.
Стараюся не шкодувати про це рішення, але мені було геть кепсько там, дуже некомфортно. Закінчилося все клінічною депресією, яку я, на щастя, вилікувала. Наприкінці осені 2022-го я повернулася в Україну.
Тоді в медіа було дуже багато погроз про повторний напад на Київ, про ескалацію. І я подумала, що треба підготуватися. Пішла на одні курси такмеду, на інші курси, купила гвинтівку, вчилася стріляти. І я завжди ржу, що незчулася, як вже з-під Вербового витягувала поранених штурмовиків у складі десантно-штурмового полку.
Страшно було дуже ухвалювати це рішення насамперед через втрату свободи. Це суттєвий недолік в цілому системи армійської зараз: залетіти туди дуже легко, а от вилетіти — задачка з зірочкою. Але страх втратити Україну, страх втратити державу, набагато більший, ніж страх недосконалості системи. І через це залітаєш і думаєш: якось там дорогою розберуся, не на часі.
Про мобілізацію жінок
Мобілізація — це примусова мобілізація, коли людина мусить іти до війська. Я вважаю, що ми ще не використали потенціал жінок у процесі рекрутингу. Суспільство вже дуже тривалий час існувало так, що жінка-військовослужбовиця була маргіналізованим образом: це якась чокнута, яка кинула сім'ю, кинула дітей, пішла на війну. І її засуджують і суспільство, і сім'я, і подружки.
Я теж, повір, наслухалася: «іди борщ вари», «а ти дітей не народила», «куди ти ідеш», «у тебе є важливіші функції та місія на цій землі». Тому я вважаю, що передусім ми мусимо змінити ці речі. Думаю, що зараз найважливіше завдання — це дати зрозуміти жінкам, що вони можуть приєднатися до Сил оборони України. Що там їх готові зустріти, що там їх ніхто не буде чмирити, принижувати, що там їх навчать і що вони можуть нарівні з чоловіками, а в деяких питаннях, можливо, і краще, виконувати свою військову роботу. І коли вже цей ресурс буде вичерпано і ми зможемо переконатися, що всі жінки, які хотіли, долучилися добровільно, це збалансовано з процесами мобілізації чоловіків призовного віку, і все ще недостатньо людей — я думаю, що тоді можна буде говорити про мобілізацію жінок.
Жінки в нас дуже класні. Просто в патріархальному суспільстві багато речей і певних процесів склалося так, як склалося. І тут важливо розуміти, і жінкам зокрема, що майбутнє України зараз визначають ті люди, які беруть участь у бойових діях, ті люди, які зараз виганяють ворога звідси. І це вікно можливостей вирівняти права. Але для рівності прав потрібно вирівнювати й обов'язки.
Про народжених для війни
Я вважаю, що ми всі народжені для війни, оскільки ми народилися в цей час і в цьому місці. Кожен громадянин і кожна громадянка України зобов'язані прийняти цей бій, прийняти цей виклик і тією чи іншою мірою допомогти Україні зараз вистояти. Це завдання мінімум.
Звісно, ми всі планували собі інші життя. І я теж геть не планувала бути військовослужбовицею. Коли я вчилася в університеті на політолога на філософському факультеті, у мене була можливість піти на військову кафедру. Але я тоді була хіпі, жила в індійських ашрамах і думала, що ніколи нікого не хотітиму вбивати. Але часи змінилися, і мій купальник хіпі вже нікому не потрібен. Потрібна гвинтівка, і потрібно відповідати викликам часу.
Штука в тому, що нас, людей, не тільки військових, а й цивільних, дуже лякає невизначеність. Ми дуже стараємося щось запланувати, передбачити, і цим отримуємо ілюзію контролю над нашим життям. І коли щось іде не так, ми в істериці б’ємося, що все посипалося. Але це інфантильна дитяча позиція. Світ тебе не завжди запитує, що ти планував. У цьому є певна дорослість і відповідальність — переорієнтуватися і перепланувати.
Про важливість культурної дипломатії
Я виступала на відкритті павільйону PinchukArtCentre на Венеційській бієнале. Цього року там була виставка робіт українських і міжнародних митців.
До цього я була на Мюнхенській безпековій конференції, де ми в складі делегації військовослужбовців і ветеранів цілими днями говорили з іноземними високопосадовцями та, якщо дуже спростити, просили зброю — через свої особисті історії. На Бієнале, очевидно, напряму просити зброю ти не можеш, бо ці люди не ухвалюють таких рішень. Але своїми голосами вони створюють тиск, вони можуть створювати запит на ухвалення певних проукраїнських рішень.
Виставка називалася «Чи наважитесь ви мріяти?». І я говорила, що вони так впевнені у своїй захищеності, що в них є завтрашній день, післязавтрашній, а ми в Україні не впевнені, що завтра настане, ми не впевнені, що навіть сьогодні будемо живі. І я зробила зворотний відлік. Я сказала: «Уявіть, що ракета п*дарська вже летить у це палаццо й у вас лишилося останніх п'ять секунд». І зробила «5, 4, 3, 2, 1». Кажуть, що спрацювало, що потужніша була промова, ніж у президента минулого разу. Не знаю. Хочеться вірити.
Тут результат не буде очевидним і швидким, але я вважаю, що треба використовувати всі можливості. Якщо це спрацює хоча б для когось — супер. Наприклад, після промови до мене підійшов один куратор і каже: «Ганно, ти знаєш, для мене українська війна була таким чимось дуже абстрактним, коли я бачив це в новинах. Тепер, коли я чутиму про війну в Україні, я уявлятиму твоє обличчя. Твоя історія буде мені нагадувати, що за цими новинами стоять реальні люди зі своїми болями й зі своїми проблемами».
Але сумні новини в тому, що, наприклад, на основному проєкті в Арсеналі у Венеції й у Садах Джардіні про Україну не згадували. У них там Сирія, колоніалізм, Африка. Думаю, частково це — страх. Вони бояться росії, вони бояться ядерної війни, вони бояться Третьої світової війни, тому вони мовчать про це. Але, знову ж, зазвичай митці говорили про те, чого бояться люди, а тут навіть митці не говорять. І тому це або страх, або та сама помилка, якої припустились українці два роки тому, — переконання, що все буде супер, що це нізащо не станеться, що це десь дуже далеко і вони не наважаться цього зробити. І вони теж, напевно, думають, що з ними цього ніколи не трапиться.
Чому важливо говорити про ПТСР
У мене після повернення з сектору діагностували ПТСР доволі високого ступеня і депресію легкого ступеня. Я займалася з військовою психологинею, без медикаментів, тому що сказали, що цей рівень можна спробувати вирішити за допомогою психіатрії та занять із психологом.
Я вважаю, що про це дуже потрібно говорити. У нашому суспільстві це трішки стигматизована проблема, нібито зізнаватися в психологічних проблемах — це визнавати свою слабкість. Мене вважають, до прикладу, сильною людиною. І я думаю, що ПТСР не тільки у військових. Він є й у багатьох цивільних, до того ж — у цивільних, які за кордоном. Тому що травма може бути дуже різною. Це може бути зґвалтування, або ти дитина, а в тебе на очах машина переїхала кішку.
Військовослужбовцям, таким «рексам», «тиграм», складно визнати, що в них є проблеми. Але якщо ми будемо говорити, нормалізувати, поставимо це в один ряд з іншими захворюваннями, то з цим точно можна працювати. Це точно лікується.
