«Час потрібен і дітям, і дорослим рідним»: як комунікувати з дітьми, яких повернули після депортації

Повернути дитину в Україну — перша проблема. Соціалізувати та адаптувати — наступне завдання, з яким дорослі не завжди можуть впоратися. Інколи навіть найближчим людям важко зрозуміти, через що пройшла дитина, якої психологічної травми вона зазнала і що з цим робити. У деяких випадках історії дітей починають героїзувати або, навпаки, ігнорувати, аргументуючи тим, що краще все залишити в минулому і не згадувати. Обидві стратегії можуть нашкодити.

Що переживають діти, яких вдалося повернути з депортації та як правильно з ними поводитися — пояснює Наталія Сосновенко, психологиня благодійного фонду «Голоси дітей», який уже рік працює з дітьми, які пройшли через депортацію і повернулися в Україну.

Насильницькі табори, озброєна охорона та спроби знищити самоідентичність: що переживають діти, яких викрала росія

«Діти мають різний досвід як до повномасштабного вторгнення, так і під час нього. Так само і з дітьми, які пережили повернення з депортації: досвід окупації чи депортації завжди травматичний, але нюансів може бути багато, адже самі обставини повернення додому чи до родини в різних дітей різні. Наприклад, інколи дитину вдається повернути додому не з першої спроби, а з другої, третьої чи четвертої. 

У деяких сімей під час життя в захопленому місті чи селі не було можливості відмовитися від “пропозицій” окупантів відправити їхніх дітей у так звані табори відпочинку в росії чи Криму. Якщо були відмови — доходило до погроз позбавити їх батьківських прав, тож дорослі давали свій дозвіл на цей “відпочинок”. Але коли дітей перевозили в табори — поруч, у тому самому автобусі, були й озброєні російські військові. Це було додатковим стресом. Але навіть після повернення в деяких дітей можуть траплятися панічні атаки під час зустрічі з українськими прикордонниками, військовими чи працівниками соціальної сфери. Бо ці люди можуть нагадувати їм тих, російських військових і соцпрацівників», — розповідає Наталія Сосновенко. 

Крім того, на окупованих територіях і в росії ретельно намагаються знищити українську самоідентичність. Часто діти не мають можливості продовжувати навчання в українській школі або навіть спілкуватись українською вдома, бо їх можуть почути сусіди та «здати» росіянам. Крім того, трапляються випадки, коли діти взагалі кілька років поспіль не відвідували жодний освітній заклад — ані український, ані російський. Це відповідно впливало й на їхню соціалізацію: вони не спілкувалися з друзями та однолітками. 

З червня 2023 року психологи «Голосів дітей» надали психологічну допомогу близько 80 дітям, яких повернули з депортації. Наталія Сосновенко наголошує: підтримка після повернення може бути основою адаптації. Зокрема, тому, що співпраця відбувається в морально складний період — і для дорослих, і для дітей. 

«Коли дітей повертають з депортації, на другий чи третій день вони проходять процедуру інтерв’ювання. Прокурорам і слідчим вони розповідають, що та кого бачили, дають свідчення, які можуть допомогти знайти інших дітей чи встановити злочинців. Це інтерв’ювання триває до двох годин із перервою, під час яких присутні й батьки чи опікуни, і юристи, за потреби — перекладачі, і обов’язково — психологи. Ми долучаємось, аби діти почувалися комфортніше, щоб не ретравматизувати їх. Перед тим дуже важливо встановити емоційний контакт із дитиною, провести екскурсію місцем, де відбудеться інтерв’ювання, щоб вона почувалася в безпеці. Це фактично перший психологічний супровід і контакт дитини, який вона отримує», — каже психологиня. 

Після інтерв’ювання психологи спілкуються та обмінюються контактами із родиною, оскільки психологічні заняття триватимуть не лише з дитиною, а й у разі потреби з її батьками чи опікунами. Такий формат полегшить процес адаптації дитини, яку повернули з депортації. 

Адаптація — процес, який вимагає включення не лише батьків, а й найближчого оточення дитини

Інколи батьки та діти, повернені з депортації, до психологів звертаються відразу після повернення. Проте буває, що це трапляється пізніше, оскільки в стресовому стані ані дорослі, ані діти не розуміють, що їм потрібна підтримка. 

«Вони не можуть простежити свої реакції, а інколи навіть у розмові з психологами кажуть, що в них усе нормально. Але фахівці розуміють, що те, що їм здається нормою, — насправді шок і гостра стресова реакція. Тож основна робота з дітьми відбувається згодом. І триває ця робота по-різному: буває, й по 8 місяців, а інколи достатньо лише кількох зустрічей із психологом», — зауважує фахівчиня. 

За словами Наталії Сосновенко, адаптація молодших дітей не легка, оскільки вони не розуміють своїх емоцій. Найчастіше це виявляється у страху залишатися самим удома або спати в кімнаті без інших людей. Також діти можуть часто прокидатися посеред ночі. Це все — наслідки стресової, шокової ситуації, в якій вони перебували місяцями або роками. Тому з дітьми дошкільного й молодшого шкільного віку психологи працюють над стабілізацією та вчать їх розуміти свої емоції. 

У дітей старшого віку, яких повернули в Україну, можуть виникати різноманітні страхи, високий рівень тривожності, депресивність і нічні кошмари. Крім того, безсоння, можуть проявлятися й фізичні симптоми (тремор певних частин тіла). Буває, зникає апетит, або ж навпаки — вони починають «заїдати» стрес. 

«Робота психологів полягає у кризовому консультуванні та стабілізації психоемоційного стану дитини. Крім цього, для адаптації підлітків важлива взаємодія з однолітками. Ще до вторгнення ця взаємодія знизилася через ковід, а потім — і через війну. Для дітей це додатковий стрес, як і втрата домівки, безпечного середовища, звичного навчання. Або безпосередня втрата — смерть когось із близьких. Тож із дітьми психологи долають травматичні переживання, страхи, нормалізують їхні емоції та пропрацьовують те, як ці емоції вони можуть відображати», — каже Наталія Сосновенко.  

Під час спілкування з підопічними психологи не мають вживати слово «проблема». Дитині треба показати, що будь-які її реакції на ненормальні події — нормальні. Тоді діти розуміють, що плакати — нормально, і особливо — що хлопці також плачуть.

Як поводитися з дітьми, яких повернули з депортації додому 

Дорослі, які спілкуються з дітьми, яких повернули з депортації, мають знати, що важливий навіть одяг, у який вони вбрані.  

«Перед початком спілкування з дитиною запитайте, чи бажає вона зараз спілкуватися. Виберіть разом зручне місце, уточніть, як до неї можна звертатися. Бо навіть різні форми імені можуть стати тригером, оскільки так дитину міг називати хтось, хто пов’язаний із травматичним досвідом. 

Потрібно виявляти повагу до рішень і комфорту дитини. Ми були свідками ситуації, коли дітей починають обіймати, а цього не варто робити. Вони перебували в некомфортних умовах, і такі втручання в особистий простір, особливо фізичні доторки, можуть ретравматизувати», — каже Наталія Сосновенко. 

Проте найголовніше — як до них ставляться і в якій атмосфері вони проводять кожен свій день. 

«Коли діти повертаються — важливо до них не ставитися, як до жертви, бо це не полегшує їхній процес адаптації. Не треба героїзувати їхнє пережите. Дитина має право на своє дитинство, помилки, успіхи та невдачі. 

Також не можна примушувати її розповідати про пережите. Слід розуміти, що діти часто не можуть відмовити дорослим — через характер і пережите. Ми не знаємо, як із дитиною спілкувалися дорослі під час депортації. Тому інколи діти не хочуть розповідати, але не можуть відмовити, бо “це ж дорослі, я повинна робити все, що кажуть”», — радить психологиня «Голосів дітей». 

Також, зауважує Наталія Сосновенко, у спілкуванні з дітьми, як і з дорослими, не можна вживати фрази на кшталт «я розумію, як тобі було погано», «забудь про це», «це вже в минулому» чи «усе буде добре». Зокрема, тому, що ніхто не знає, що пережила дитина і що їй доведеться ще пройти. 

«Ми ж не знаємо, як воно буде — добре чи недобре, тим паче в нас війна. Тому не треба обіцяти дитині того, чого ви не можете гарантувати або зробити. Тож, якщо хочете підтримати, краще скажіть: “Мені шкода, що тобі довелося пережити це все”. Це буде про ваші емоції, чесно щодо дитини», — радить пані Наталія. 

Психологиня «Голосів дітей» наголошує: для родини та найближчого оточення найголовніше — виявляти чуйність, терпіння, повагу до особистих кордонів дитини. Не тиснути та дати час на її адаптацію. Усій родині потрібен стабільний емоційний зв’язок, аби дитина зрозуміла, що може звернутися з будь-яким проханням до тих, хто її оточує. І щоб довіра дитини до світу повернулася — усій сім’ї також потрібен час. 

Записала Аліна Євич

Ця стаття була підготовлена за підтримки фонду «Партнерство за сильну Україну», який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї статті є виключною відповідальністю благодійного фонду «Голоси дітей» і не обов’язково відображає позицію фонду та/або його фінансових партнерів.