«Хотіли покупатись — побачили міну». Як забезпечують дозвілля дітей у прифронтових селах

Лепетиха. Невеличке село на Миколаївщині, що понад два роки тому було на лінії фронту. До Херсонщини звідси — подати рукою. Про щільність обстрілів розпитувати не доводиться: розбомблені будинки тут говорять самі за себе. Наслідки прильотів ніби завмерли в часі.

У торці будівлі без вікон і з продірявленим дахом на бокових дверях світиться світлодіодна вивіска: «Продукти». Тут є рух, на вулиці столи зі стільцями, якісь люди — словом, життя. Ми зупинились біля магазинчика, аби запитати дорогу. І не прогадали. «Звісно, знаю. Вам до Крутюків — далі прямо, а за вишневим садом ліворуч, до провулка, і там третій будинок», — пояснює продавчиня, зрадівши, що звернулися саме до неї.

У селі знають Крутюків — рік тому через вибух касетного боєприпасу в родині постраждав хлопчик. Про це була суха згадка у зведенні новин. Та за такими короткими повідомленнями ніколи не побачиш розбитого села, полів, старої хати та слідів пороху на обличчі юнака.

Випасав худобу

Контузія, забій грудної клітки та травми ока, звідки витягали дрібні уламки. Знаючи, яку небезпеку несуть такі сліди війни, хтось скаже, що хлопчина «відбувся легким переляком». Добре, що бодай живий.

У дворі старенької хати-мазанки до нас виходить Андрій — видно, із цікавості: «хто такі». Коли дізнався, що нас цікавить його історія, одразу ж зашарівся. Воно й зрозуміло: хто тут, у глухому прифронтовому селі, міг чекати репортерів.

Нині Андрію 17. Він третій із семи дітей у сім’ї. Неговіркий, із милою усмішкою, при якій брови складаються «будиночком». Чоло наче з ледве помітними слідами акне. Можна подумати, це просто вікове, властиве підліткам. Насправді ж — залишки пороху, що потрапили під шкіру. На шиї також не відразу помітний шрам. Мама каже: сина посікло уламками, лікарі мусили зашивати.

Сталося все пообіді 21 березня 2023-го. Хлопець спустився вниз у поле, де випасалась їхня корова. Мав припнути її в інше місце. Раптом юнака оглушило й відкинуло вибуховою хвилею. Андрій каже: деталей не пам’ятає, нічого навіть не встиг зрозуміти. Але снаряд здетонував не від безпосереднього контакту з ногою, а від ціпка.

«У дитини був шок. Він був дуже попечений, побитий. Уламки витягали з ока та вуха. Вдарився сильно потилицею. У нього і зараз часто болить голова. Це контузія», — розповідає мама. Вона теж не чекала на репортерів, але якщо вже впустила і ще й погодилася на фото — побігла в хату, аби вдягнутись у найкраще.

Родина живе бідно. Тримає господарство: качки, кури, ті ж корови. Щоправда, тепер худобу виганяють на випас ближче. Після інциденту територію оглядали сапери. «Зараз не небезпечно, але по Замаскована у полі деревами та кущами лінія укріплень чи місце розміщення техніки. У мирний час посадка виконувала функцію захисту врожаю від вітру.посадках ми не ходимо», — додає Наталя.

А я собі думаю: куди ж тут ходити та що робити дітям і підліткам. Школа зруйнована, навчання по домівках. 

Андрій саме скінчив 11 клас. Каже, що тепер вступає до Так розмовною мовою деколи називають заклади професійної технічної освіти — зокрема, коледжі. Історично бурса — духовна семінарія, де вчилися на священників.«бурси» в Баштанському районі. Розпитую, які в тутешніх підлітків розваги.

— У вас є якийсь сільський клуб чи будинок культури?

— Він не працює.

— Яке ж у вас дозвілля?

— Футбол, — коротко відповідає Андрій, знизуючи плечима. 

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати

«Зібрав батьків. У словах не стримувався — щоб нарешті дійшло»

З початку великої війни через підриви на мінах в Україні загинули майже три сотні людей, із них 15 — діти. Уп’ятеро більше малечі, яку через такі вибухи поранило.

У Лепетисі та сусідніх селах більшість випадків підривів на мінах чи боєприпасах теж стосуються дорослих, здебільшого трактористів. Усьому виною необережне поводження з вибухонебезпечними предметами. А от із дітьми було лиш кілька випадків: до прикладу, у сусідній Мурахівці хлопцю відірвало палець, коли той висмикнув чеку з гранати. 

Місцевий староста не раз наголошував, аби за підлітками й дітьми стежили дорослі. Однак аж до трагічного випадку в родині Крутюків на це не дуже зважали.

На другий день після випадку з Андрієм я зібрав усіх батьків, у кого є діти шкільного віку. У словах не стримувався — щоб нарешті дійшло. Щоб діти ніде не лазили й нічого не чіпали руками.Микола Михальчук, староста села Лепетиха

Староста додає: «Після того ніби все владналось. Розумієте, до нас навіть приїжджають і проводять лекції з гуманітарного розмінування. Проте з тисячі жителів приходять п’ятнадцять. Та й то — здебільшого пенсіонери. А потім стається таке от».

Микола Михальчук зізнається: нині жодна з будівель соціальної сфери в селі не працює — все розбите. Зробити вдалося лиш сховище в дитсадку, коштом благодійників. Ще виділили бюджетні кошти на відновлення школи. Однак про її відкриття найближчим часом не йдеться. Поки що ж для дітей є стадіон і футбольне поле, декілька дитячих майданчиків, — зазначає староста. І наостанок додає:

«Здебільшого, чесно вам скажу, це [нещасні випадки — ред.] трапляється у тих сім’ях, де батьки не дуже дивляться за дітьми».

«А куди дітям ще діватися?»

А втім, проблему з організацією дозвілля дітей у прифронтовій громаді усвідомлюють. У більших селах помалу відкривають дитячі й молодіжні простори, здебільшого коштом міжнародних донорів чи благодійних фондів. Єдина умова: аби було належно облаштоване укриття.

Таке вже реалізували, зокрема, у Березнегуватому — центрі тутешньої громади. На базі сільського будинку культури, окрім традиційних гуртків, діють три простори для молоді й дітей, де проводять лекції, семінари, різні гуртки й інші активності.

У нас у Березнегуватому ні садочки, ні жодна зі шкіл не працюють. От куди дітям ще діватися? Куди дітям ще можна піти? Тому ми робимо все, що можемо, щоб діти мали де навчатися та де проводити дозвілля. На мою думку, це один із найголовніших моментів зараз.Віталій Довгомеля, голова будинку культури в Березнегуватому 

Будинок культури в Березнегуватому — чи не єдина відновлена будівля в центрі селища. Тут повністю замінили фасад. Довкола, куди не кинь оком, самі руїни. Мало що лишилось поруч від будівлі суду, музичної школи, колишнього універмагу. А трохи вище нагорі — майже повністю зруйнована школа. У 2022-му росіяни окупували сусідню Снігурівку, тож по селищу росіяни нещадно гатили з Радянський зенітно-ракетний комплекс середнього радіуса дії: до 150–300 км ураження цілі, залежно від модифікації. Може також використовуватися для враження цілей на земліС-300.

Більшість сімей із дітьми повернулись. Хто рік, а хто й уже півтора тому. Нині тут майже дві тисячі дітей шкільного й дошкільного віку. Ще рік тому їм нікуди було йти.

«До цього нічого не було. А тепер усі діти приходять до нас: і окремо на заняття, і навіть зі шкіл і садочків. Коли був навчальний рік, розставляли парти, складали графік — займались по черзі. Викручуємось, як можем. І це дуже добре», — розказує Карина, викладачка одного з просторів освітнього дитячого центру «Вулик».

Малі тут роблять, що кожному до снаги: хто ліпить із пластиліну, хто читає комікси, а хто лежить на яскравих пуфах, із планшетом у руках.

Далі по коридору — велика актова зала на 560 місць. На сцені вигарцьовують старші дівчата, які займаються сучасними танцями. На другому поверсі — заняття з інших танців, народних.

«У нас у будинку культури працюють три хореографічні колективи, а ще є вокальні колективи, театральна студія. Віднині працює й простір, де займаємось робототехнікою і 3D-моделюванням. У нас є і 3D-принтери. Ми тут моделюємо і друкуємо», — каже Віталій Довгомеля, показуючи детальку, ніби від Lego. Пояснює:

«Це деталька від зажиму для комбайна John Deere. Це ми самі проєктували й самі виробляли. До нас уже почали по це звертатися з фермерських господарств».

«Побачили, що під трубою міна»

На пуфах у дитячому просторі зручно вмостились троє дівчат. Усім по 11 років. Однокласниці. Щойно перейшли у 6 клас. Сподіваються, що з наступного року вже ходитимуть до школи, коли там добудують укриття. Хоча в селищного голови оптимізм стриманий — усе залежить від донорів, часу робіт і дозволів від усіх інстанцій.

Поки що ж дівчата приходять до будинку культури на додаткові заняття. Поки ми говоримо, вони грають на планшеті. Показують гру: я про таку й не чула.

«Це гра Roblox. Тут можна робити Візуальний образ персонажа в грі.“скіни”, гуляти всюди. Можна мої Розмовне скорочення від акаунт — профіль користувача.“аки” скинути подругам, тоді ми можемо разом грати», — гонорово пояснює одна з них нетямущій тітці. 

Дівчата кажуть, що ходити сюди їм цікаво. На додаток — тут гарне укриття: «Якщо ми в центрі, а почалася тривога, — то відразу біжимо у “Вулик”, щоб сховатись у підвал. В укритті можна пограти в “Монополію”, в шахи. Там і комп'ютери є».

«Ми спочатку тут погралися, а потім пішли в інше місце. Потім іще в інше. Можемо в Місцеве дитяче містечко просто неба.“Казку” піти, де гойдалки й фонтан. Можемо піти в кафе, чи в Мережа магазинів роздрібної торгівлі.“Аврору” щось купити. А ще знімаємо відео разом — у TikTok й Instagram», — наперебій розповідають дівчата про своє дозвілля. Ще, кажуть, поруч є річка. Але що з того.

У річці не можна купатися. Глибоко і багато мін. Коли ми з татом тільки повернулися рік тому — пішли на річку, хотіли покупатись. Побачили, що під трубою міна. Ми швидко поїхали звідти й зателефонували рятувальникам, щоб вони прибрали. Виявилось, міна там була не одна.Саша, дівчинка із Березнегуватого

Ділюся з ними враженнями, що сильні руйнування у селищі дещо гнітять. Запитую, чи вони до цього звикли. «Так», — одразу відповідає одна. «А я не дуже звикла», — тихіше каже інша. Усі дівчата після повномасштабного вторгнення виїжджали до безпечніших місць, а повернулися більш як рік тому.

Про небезпеку вони знають. Запевняють: у полях чи нерозвіданих місцевостях не ходять. До того ж їм часто проводять заняття з мінної безпеки. І це відчувається:

«Якщо ви побачили, наприклад, міну, то треба відходити на 100 метрів від неї та телефонувати на номер 101», — швидко випалює мала.

А я водночас посміхаюся з полегшенням.