Мін боятися — в ліс не ходити? Як живе прикордоння Рівненщини поблизу Білорусі
Маршрутка-трясучка наближається до кордону з Білоруссю розбитою асфальтованою дорогою. Старенький автобус рятує від задухи лише відчинене віконце — схрещую пальці, щоб лишень бабуся на сидінні поруч не попросила його зачинити. Поки моя сусідка зайнята своїм обідом і про протяг не переймається, тож я з полегшенням роздивляюся краєвиди Рівненщини.
Обабіч, де дорога звертає в ліс, помічаю червоні таблички. Коли маршрутка гальмує перед черговою ямою, вдається прочитати попередження: «Обережно, міни».
«Звідки на Рівненщині взялися міни?» — дивувалися ще півтора року тому в коментарях під новиною про те, що на півночі області чоловіки, що поїхали красти деревину, збили попереджувальний знак і наїхали на міну.
Так, тут не було бойових дій, але для своєї ж безпеки Україна замінувала весь прикордонний периметр з Білоруссю.
Щоб побачити, як змінився побут людей, життя яких завжди було пов’язане з лісом, hromadske вирушило на північно-західний кордон України.
Неоднаковими стежками
Нарешті доїхали до Зарічного — 7-тисячного селища, звідки до Білорусі вже рукою сягнути. Виходжу в центрі, тут щосереди базарний день. Людей не дуже багато: хтось приніс городину чи садовину, інший торгує медом. Помічаю жіночку біля магазину, у неї в кошику чорниця. Знаючи про заборону відвідування лісу в цій громаді, питаю, де ж вона збирала ягоди.
«Ходимо в ліс. Крутимося, вертимося. Зараз шукають місця, де можна назбирати ягід, трохи заробити влітку. Не у всіх тут робота є», — бідкається жінка. Вона зауважує, що поблизу неї немає прикордонників, які б не пускали до лісу. А от трохи далі, геть на кордоні, вже жорсткі обмеження.
Розмова зайшла про нещастя, коли хтось підірвався. Місцева жителька скаржиться: «Люди бувають такі, що неуважно йдуть і той знак не помічають. Або ж і помічають, але не зважають».
Неподалік від нас дідусь розклав баночки меду — 150 гривень за одну, різнотравʼя. А ось підійшла пенсіонерка Надія — у неї два відеречка смородини.
Жінка скаржиться, що хоч сьогодні й базарний день, однак людей обмаль. Молодь виїхала, а «пенсія сидить по домівках». Запитав, чи чула вона щось про підрив на мінах весною. Пані лише знизала плечима.
— Чуєш, а де в нашому районі підірвався трактор? — питає Надія у знайомої, яка зацікавилася ягодами.
— Чи не в Неньковичах? — відповідає приятелька.
— Місяці три тому було таке. Тракторист і ще один поруч, — втручається в розмову дідусь.
— На смерть? — уточнює Надія.
— Причепом наїхав. Лишилися живі, — повідав він.
— Аби люди живі були, а з тим мотлохом якось буде, — підсумовує жінка.
Зі стрічки новин: 5 квітня на прикордонній смузі на міні підірвався трактор. Двоє цивільних поранені. Пощастило: лише легкі травми. Місцева влада повідомила, що водій проігнорував вказівник «Небезпечно — міни».
Люди працьовиті, скрізь порядок. Йдуть по ягоди, бо ж треба якось заробляти. А як їх важко збирати в таку жару! Ідуть, заробляють. І комарі там, і підірватися можна.Надія, жителька села Зарічне на Рівненщині
Надія зазначає: місцеві навіть беруть із собою в ліс документи. І додає, що вони знають про ті загородження, куди точно зась.
Цікавлюся, чи не страшно жити так близько до Білорусі? Хтось поруч відповідає, що вже звик. Надія, навпаки, хвилюється: «Радіо обʼявило, що китайці в Білорусі на нашому кордоні проводять навчання. Досі нічого тут не було, слава богу. А далі що буде?» Проте страх одразу ж змінює гнів — жінка гнівається на окупантів, як раптом посеред прокльонів плаче.
Ми всі живемо війною. Аби вона закінчилася, щоб хлопців загиблих не везли, щоб молодь вернулась. Хлопців везуть, цвіт нації. А є й такі, що ще діток не родили, після себе обрізали рід. Щоб він здох! Щоб хто ту ракету запускав по «Охматдиту», щоб до сьомого коліна світу не бачили.Надія, жителька села Зарічне на Рівненщині
Вказівниками — і грубу топити!
Після балачок з місцевими рушаю на зустріч з прикордонниками та головою селищної ради Богданом Квачуком. Той запевняє, що місцева влада постійно комунікує з населенням щодо мінної безпеки та вказує на місця, які відвідувати не можна. Заради цього зверталися і до регіональних медіа.
Голова села стверджує, що ставлення місцевих змінилося, якщо порівнювати з тим, що було на початку повномасштабного вторгнення: «Раніше частина ігнорувала попереджувальні знаки, а нині всі розуміють, бо були приклади, коли знехтували та підірвалися. Тепер розуміють, що туди не можна йти».
Заборона на відвідини лісу не тотальна: прикордонники визначили ділянки, куди місцеві ходить можуть — зокрема, для збору лісових ягід. А от небезпечні ділянки під суворою забороною. Їх прикордонники патрулюють. Кажуть, поки на мінних полях збирачів чорниць не ловили.
Збір лісових ягід так і залишився основним доходом для багатьох. Якщо якась гарна ділянка прилегла до кордону, то тепер ходити на неї люди не можуть — мусять їхати в інший бік. Утім, хто збирав ягоди, той їх і далі збирає, бо ж лісу в нас багато.Богдан Квачук, голова сільради Зарічного
Богдан Квачук наголошує: підриви стаються передусім через нехтування попереджувальними знаками. Щоб таких випадків стало якомога менше, з місцевими постійно говорять про мінну безпеку — особливо з дітьми.
У більшості шкіл вже відкрили класи безпеки — там учні дізнаються, що таке міна чи граната, як із ними поводитися. На наступний рік уже шукають кошти для відкриття більшої кількості таких класів.
Заговорившись із паном Богданом, згадую, що так і не зробив фотографію з центру селища, поки там місцеві продавали городину та ягоди. Повертаюсь туди, та пекуче сонце вже розігнало людей по домівках.
Та й собі перевіряти витривалість організму до вуличної спеки охоти було мало, тож квапливо рушаю до редакції місцевої газети «Полісся». Пошукаю в колег і прихисток від спеки, і місцеві секрети.
Зустрічаю дівчину Катю, яка працює тут операторкою, а поки робить комусь фото на документи. Жартує, що за освітою взагалі медсестра. Вона ж і скеровує мене до кабінету головного редактора — Семена Полюховича.
Той скаржиться, що, попри поступ у питаннях мінної безпеки, загроза раз по раз усе ж виникає через банальну відсутність попереджувальних знаків — дерев’яні кілочки та й самі таблички з часом знищуються чи завалюються під дощем і снігом.
Вказівники слід періодично поновлювати чи робити їх довговічнішими. Як їхати у прикордонні села, то є навіть узбіччя доріг заміновані. Місцеві знають, а хтось інший може не зорієнтуватись.Семен Полюхович, головний редактор газети «Полісся»
Згадує навіть геть комічний випадок, як десь в іншій місцевості жінка позабирала вказівники — мабуть, щоб грубу топити. На щастя, це вчасно помітили й ті знаки у неї забрали та повернули виконувати свою важливу функцію.
У редакції пригадали й той випадок, коли вже в самому Зарічному в грудні 2022-го підірвалися місцеві, які поїхали красти деревину. До слова, з крадіями-невдахами все гаразд. Тоді місцева влада повідомляла, що їх затримали, коли ті кинулись тікати після підриву. Проте кримінальних справ щодо них не відкривали, — повідомили нам у поліції.
Життя триває?
Семен Полюхович запропонував поїхати до села Неньковичі, де до кордону менше ніж 3 кілометри. Раніше там місцеві ходили по чорний хліб до білоруського села через ліс. Нині ж вони, звісно, цю практику припинили.
Після недовгої дороги виходимо з нагрітої сонцем машини. Будинок зі стовпа поруч охороняють лелеки. Тут живуть Семенові теща й тесть. Поки насолоджуюся омріяною прохолодою, пані Світлана подає борщ і зав’язує зі мною розмову. Жінка нарікає, що через заборону користуватися землею страждає приватне господарство.
Люди корів здають, бо сінокосу та випасу мало. Побік кордону є річка, де раніше рибу ловили — то зараз теж не можна. Насіяли у 2022 році зернові, та не помолотили. Так воно там і лишилося, бо у 2023-му вже туди не пустили.Світлана, жителька села Неньковичі
Утім, жінка додає, що хоч ситуація помітно погіршилася, однак на «прогодуватися» їм вистачає. Життя триває. А головне, що ворога тут немає, — зауважує Світлана.
Тим часом місцеві жінки вже виклали по центру ґрунтової дороги щільний рядок із зелені та квітів. Кілька дівчат у чорних сукнях та хустках принесли горобину, гілки берези, папороть. Квіткова стежка простягнулася від початку села до традиційного для Полісся дерев’яного будинку. Звідти — далі до церкви та на кладовище.
У Неньковичах хоронитимуть вже 4-го земляка, який загинув на великій війні. Ставши на коліно, чую, як із наближенням поліційних сирен — передвісниць похоронної процесії — голоснішим стає і плач жінок. У цю мить розумієш, що це значить — спільне горе.
Пролунав залп холостих пострілів. «Тепер він вдома», — тихо каже одна з бабусь позаду натовпу, поки домовину опускають в землю. У труні лежить військовий Володимир Демчук — молодий хлопець років тридцяти, який загинув від російської авіабомби на Харківському напрямку. Односельці кажуть про нього: «За життя нікого не зобидив».
Провівши героя в останню путь, назад до дому Світлани та Миколи ми поверталися мовчки. У думках знов і знов зринала фраза Надії із Зарічного: «Ми всі живемо війною». Здавалося б, невеличке село серед лісів за тисячу кілометрів від лінії фронту. Проте війна приходить і сюди.