«Депутати втомилися? Ви серйозно?». Роман Лозинський про неефективну владу, вибори, демобілізацію та «Пласт»

Про нардепів і фронт

Я не вважаю, що народні депутати мають іти на фронт. Це близько 400 людей, які мають ухвалювати критично важливі рішення. Інше питання — чому вони їх не ухвалюють. Інше питання — чому парламент працює так неефективно. Інше питання — чому в певний момент він паралізований. Оце дискусія — де треба робити реконструкцію парламенту і його перезапускати. Тому що в час повномасштабної війни парламент, який не працює, — єдиний законодавчий орган, єдине місце, де ухвалюють закони, — це мрія будь-якого агресора. 

Війську не буде користі, якщо просто створити батальйон з нардепів і відправити на фронт. Це може тільки зумовити ще більші проблеми. Треба, аби депутати працювали та ухвалювали всі необхідні рішення.

Про шлях з Ради у військо

Сказати, що ми були до цього не готові, не можна. Інформація в нас, як у депутатів, була ідентична, як у громадян. Тобто мені ніхто не писав SMS з інформацією, що це станеться в цей день. Просто хтось більше в це вірив і готувався, а хтось відкидав. 

Я не відкидав. За місяць до 24 лютого ми з нареченою купили 200 літрів пального, закупили їжу, консерви, щоб, ухвалюючи рішення, могти бути мобільними та швидко адаптовуватися. Моя сім'я в основному була на заході. 24 лютого я відправив туди ще й наречену з собачкою. Я лишився в Києві. 

Близько 7-ї ранку ми проголосували за впровадження воєнного стану. Близько обіду нам сказали, що в нас приблизно 1-2 години до того, як диверсійні розвідувальні групи росіян почнуть нас виловлювати по Києву. За інформацією, яку доповідали вранці 24 лютого наші спецслужби, вони знали про наше пересування, наші автомобілі, місця проживання тощо. 

На вулиці Володимирській стояла черга по зброю з небайдужих громадян. У центрі Києва нам роздавали по «калашу» і 60 патронів. Я ще жартував, чи це для того, щоб застрелитися? Бо якщо справді доведеться застосовувати стрілецьку зброю і вступати в бій, то всі військові знають, що цих патронів навіть для прицільної стрільби, що рідко коли буває, — на 2 хвилини щонайбільше. 

Перші 10 днів я провів у Києві. Ми готувалися до вуличних боїв. До слова, ще в жовтні 2021 року, не маючи жодного війського досвіду, я підписав контракт на службу в резерві. Уже тоді нагніталася ситуація, «навчання» росіян на кордонах, і я усвідомлював, що коли прийде день Х, то треба розуміти своє місце: от ти тут, це твій підрозділ, ти маєш цю компетенцію, і ти вступаєш. Не бігаєш, а знаєш.

На початку березня я приїхав у військову частину, з якою підписав контракт у резерві. Приїхав з автоматом, 60 патронами та внутрішньою впевненістю.

Я розумів, що росія зупиниться там, де ми її зупинимо, а не там, де вони втомляться. І що наших професійних військ не вистачить. 6 березня я в нашій військовій частині мобілізувався. 12 березня 2022-го, здається, склав присягу. І вже у 20-х числах березня ми виїхали на виконання завдань на південний напрямок.

Про службу і звільнення Херсонщини

Спочатку, навесні 2022-го, це була розвідка без безпілотників. Ми ніжками заходили на різні території, у нас було декілька завдань у тилу противника. Це може дуже романтично звучати: малий десантний корабель, човни, десантування на територію, яка на той час була окупована. Насправді в цьому дуже мало романтичного. Але це було те, що допомогло в обороні Миколаєва і зупинці наступу на Одесу. І це були ті завдання, які необхідно було виконувати, аби зупиняти ворога. 

З літа 2022 року наш підрозділ почав займатися безпілотниками з акцентом на ударні. Під час контрнаступу ми звільняли населені пункти на річці Інгулець і далі, зокрема багатостраждальний Давидів Брід. Ми знищили дуже багато техніки. На жаль, наш підрозділ зазнав там перших втрати. Загинули Історик, Курка. 

Тому, коли заходили в Херсон і люди нам дякували, ми казали: «Дякуйте тим і згадуйте тих, що віддали своє життя під час звільнення цих територій. Бо в Херсон зайшли не всі, хто його звільняв».

Про повернення до парламенту

У 2022 році я брав участь у засіданні комітету онлайн, з окопу. Мене попросили під'єднатися, бо не було достатньо голосів для проведення засідання, на якому розглядали питання про відкликання депутатів ОПЗЖ, шаріїв, вітренків з місцевих рад. Суд уже заборонив ці партії, але в місцевих радах їхніх представників були тисячі. І я під'єднуюся з окопу, бо нема кворуму, щоб почати засідання. Заходжу, а деякі «слуги народу» відключаються. І ми не можемо розглянути питання, бо немає достатньої кількості депутатів. 

Це була осінь 2022-го, і це для мене був якийсь такий момент, коли я зрозумів, що війна на фронті — це війна за наше виживання. Але внутрішня боротьба в парламенті та інших інституціях — теж суперважлива, аби очиститися від цього всього російського зсередини, аби відірвати нас від росії культурно, історично, ментально, ухвалюючи десятки важливих для цього рішень. А людей там банально нема. Їх є 400, і більше не стане. Не може туди будь-хто прийти і проголосувати. 

До літа 2023-го я ще виконував завдання у зоні бойових дій, а після повернувся у парламент. У нас є Закон України «Про статус народного депутата». Там написано, що народні депутати, які є військовослужбовцями, можуть бути відряджені в Раду для виконання функцій народного депутата. Це те, що дало мені можливість поставити на паузу службу в зоні бойових дій. Вона триває в інший спосіб зараз, тиловий.     

Про терміни служби та демобілізацію

Насправді це дуже складне питання. Чи потрібні такі терміни ідеологічно? Так. Навіть якщо вони багатьом не сподобаються — як-от 4 чи 5 років. 

Але давайте чесно. Чи хтось в Україні з політичного керівництва, військового керівництва має інформацію, скільки триватиме війна, якою буде інтенсивність бойових дій? Звісно, ні. Ситуація змінюється.

Ми в парламенті виступали з нашими поправками про те, що мусить бути термін служби. Не можна скинути весь тягар війни на тих, хто добровільно пішов на початку. Та й для тих, хто буде приєднуватися до війська, набагато зрозуміліше мотиваційно буде, бо ти розумієш, що ти йдеш, у тебе є три роки, умовно, і ти три роки свого життя воюєш.

Я в це вірю. Ми це відстоювали в парламенті. Нам не вдалося це відстояти. Наше військове керівництво чітко сказало: ми поки що не можемо в законопроєкті собі цього дозволити. І ми розуміли, що закон про мобілізацію недосконалий, що без демобілізації голосувати за нього не зовсім чесно. Але багато моїх колег проголосували за цей закон. І я не знаю, що було б, якби вранці наступного дня ми прочитали заголовок: «Парламент не проголосував і не підтримав закон про мобілізацію». 

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати

Про вибори

У країнах розвиненої демократії вибори придумані не просто так. Вони повинні відбуватися, тому що влада має оновлюватися, аби ми не бачили такого, як є зараз. Але очевидно, про жодні вибори під час повномасштабної війни та активних бойових дій не може бути й мови.

Будь-які вибори — це жорстка конфронтація, дебати, чорнухи між різними політичними силами та кандидатами. У нас і так у країні зараз, мені здається, градус внутрішньої напруги дуже високий. Хто воював, хто не воював, хто як воював, тилові військові посади чи бойові, а ти поранений, чи не поранений, а якщо не поранений, а вже воюєш три роки — значить ти десь не так воюєш. Або волонтер чи не волонтер, більше волонтериш чи менше. Я вже мовчу про те, чи ти фізично в Україні чи за кордоном, а якщо за кордоном, то чи маєш ти право говорити, що думаєш, якщо ти не зазнаєш усіх цих обстрілів. 

І таких питань дуже багато. Мені заходити у фейсбук і читати коментарі — це треба перед тим випити заспокійливе. І якщо тут додати ще вибори в цій фазі — це взагалі вже вибух. А нам потрібна консолідація суспільства. Нам треба триматися купи. Нам треба шукати варіанти, як посилювати фронт.

Але коли вибори неможливі, тоді ми маємо неефективну владу. Ми маємо незрозумілі історії: хтось втомився і не прийшов голосувати, мали засідати нещасні три дні, а засідали два. І коли я спілкуюся з людьми, мені зазвичай соромно. Мене питають про це — друзі, побратими, будь-хто. А я кажу: «Ми боремося, ми намагаємося, але нас меншість». Я розумію, що воно то все так. Але людям від того легше не стає. 

Суспільство має нагадати депутатам: «У вас є гаряча вода, вам тепло, ви можете переодягнутися, поїсти гарячої їжі, чого не можуть в основному зробити ті, хто тримає фронт, і ви, вибачте, втомилися? Ви серйозно? Це абсурд, це сюр. Ідіть працюйте».   

Парламент має працювати цілодобово під час воєнного стану. У нас є рішення, які потрібно ухвалювати. Парламент не може працювати декілька днів на місяць. І порядок денний не може узгоджуватися десь там на Банковій.  

Я теж емоційна людина, і коли в парламенті відбувається вся ця дич, то в мене кулаки стискаються і хочеться розв'язувати питання не в дискусійний спосіб. Але парламент — це єдиний законодавчий легітимний орган влади. І чи не зробимо ми так, що будуть показувати пальцем на декількох зашкварених депутатів, а в результаті підготують людей до думки, що цей парламент не потрібний і його можна замінити «сильним президентом», який сконцентрує владу у своїх руках. І чи не буде це першим кроком до авторитаризму? Я переконаний, що буде.

Тому щоразу коли ми намагаємося делегітимізувати владу як таку, узагальнюючи зашкварених депутатів, узагальнюючи рішення, які  не окей, нам потрібно подумати, кому від цього буде вигода.

Про «Пласт»

Я вірю, що нас формують люди, які поряд з нами. Коли ми народжуємося — це сім'я, батьки. А далі ти десь ідеш у світ. 

Мене сформував «Пласт». І я йому дуже вдячний. Мені було 7 років, і батьки мене туди віддали. Раз на тиждень ти ходиш на сходини, спілкуєшся на якусь тему, у тебе є виховник, умовно ментор. І там тобі починають розказувати — бути вірним Богові та Україні, допомагати іншим, пластовий закон на 14 пунктів, різні теренові ігри. І ти такий живеш ніби в цій екосистемі. І коли ти біля ватри ввечері спілкуєшся зі своїми однолітками чи старшими про Україну, про нашу історію, ти можеш дуже багато не усвідомлювати, але воно все закладається під шкіру, в серце, в душу, в розум.  

Так, це гра («Пласт» називають великою грою), це друзі. Але це ще й такий великий вишкіл. Ми з дитинства розуміли, хто такий Шухевич, хто такий Бандера, хто такий Коновалець. Для нас це було дуже органічно. І ми розуміли, що в нашій історії були ті, хто боровся за Україну, і були ті, хто нас колонізував, убивав українців. У «Пласті» це насправді дуже сильна компонента — розуміння, хто ми, українці. Для чого нам Україна. І хто ми в Україні.

На превеликий жаль, багато пластунів загинули в цій війні проти росії ще з часів 2014 року. Декілька моїх близьких друзів — Артем Димид (Курка), Дмитро Пащук (Гармаш). Ми в одному підрозділі, в одній групі воювали.