«Як захисник нам цукерки спустив з неба? На вертольоті?» — пам'ять про героя Іллю Грабара
Сірий зимовий день. На спортивному майданчику біля академічного ліцею жваво: кілька юнаків закидають м'яч у кільце. Майданчик новий і гарний, юнаки — студенти столичних вишів, вчорашні старшокласники цього ліцею. Приїхали на вихідний, зустрілися пограти. Що ж тут особливого?
Те, що це Бородянка. Селище, на яке з перших днів вторгнення росіяни скидали десятки бомб із літаків. Один авіаналіт. Другий. Третій. Четвертий. Потужні вибухи знищували за раз по пів будинку. Через три роки центр селища й досі в руїнах.
росіяни зруйнували школи: одна згоріла, іншу розбомбили. А цей академічний ліцей — єдиний освітній заклад, що вцілів. І ось, цього року біля нього з’явилися два нові сучасні спортивні майданчики: баскетбольний та мультифункціональний. Залучили гроші для будівництва самі школярі.
Як це було — у матеріалі hromadske.
Почнемо з Іллі Грабара. Він важлива людина в цій історії.
Брат: не пущу тебе самого
Брати Грабарі пішли на війну разом відразу після початку повномасштабного вторгнення. Молодший на три роки Назар сказав старшому Іллі: «Я не пущу тебе самого, бо й ти б мене не пустив».
Два красені. Два таланти. Ілля — дизайнер, саундпродюсер, Назар — модель, танцюрист, блогер: 400 тисяч підписників у TikTok.
Навчилися воювати, стали командирами відділень в одному підрозділі окремої 101 бригади охорони Генштабу.
У кінці грудня 2022-го під Бахмутом осколок від гранати влучив молодшому в груди. Він мовчав і терпів. Знав, що Ілля за 100 метрів в іншому окопі: якщо дізнається, помчить до нього. Командир, який не знав про поранення Назара, наказав йому винести на собі побратима, у якого відмовили ноги, і доставити до шпиталю.
Хлопець вийшов з окопу, назустріч з іншого — Ілля. Стукнулися плечима. Останні слова старшого: «Я люблю тебе, брате». І розійшлися кожен виконувати своє завдання.
Уже дорогою до шпиталю Назар розревівся. Передчув горе.
За дві доби до нього подзвонив командир Іллі: «Вибач, Назаре, не вберегли».
Іллю смертельно поранили, коли накладав турнікет побратиму.
«Їх накриває, капєц: і танками, і мінометом, всім-всім. Ми вже декілька годин намагаємося витягти Іллю з позиції. Вже шістьох бійців поранено через це», — виправдовувався командир у слухавку.
Коли старшого Грабара забрали з поля бою, у нього ще промацувався пульс. Боєць помер на руках командира.
Назар якраз був у шпиталі. Після того, як доправив туди пораненого побратима, лишився, щоб йому витягли уламок. Після дзвінка вискочив із палати з криком: «Не може такого бути! Не вірю». Цілісіньку ніч хлопець проридав, стоячи навколішки.
Коли оговтався від найстрашнішої ночі в житті, зміг написати у соцмережах:
«Це мій брат! Це мій герой! Моє натхнення і моя найбільша опора! Він віддав життя за те, що любив. За свою сім’ю, країну, наше майбутнє. Я запам’ятаю тебе таким. Незламним і сильним. Навіть у найстрашніші моменти ти завжди давав мені сил і віри».
Дружина: хотів купити мені кабріолет
Коли на початку вторгнення Ілля зібрався у військкомат, його наречена Марія не відмовляла — знала, що марно. Вони були й коханими, і добрими друзями. З нею першою поділився, що втратив побратима, що боявся пострілу танка.
Вона згадує чоловіка як дуже доброго, світлого, життєрадісного і гучного: завжди голосно сміявся. Він був творчим: грав на гітарі, піаніно, писав музику, тексти, але найбільше йому подобалося продюсувати молодих артистів. Були перші успіхи й нагороди, всі пророчили чоловіку велике майбутнє.
Його любили в армії, Ілля однаково ставився і до простого солдата, і до полковника. Не бігав ні перед ким. Був привітним і неконфліктним. Швидко навчився управляти дронами, закінчив курси картографії. На війні улюбленою музикою перестав займатися, навіть продав усі інструменти: «Коли повернусь із війни, почну все спочатку, в мене буде все нове».
Він розпланував життя: захист України та родини (через пів року після вторгнення з Марією зіграли весілля), далі — поїздка в Карпати, накупити класних кросівок — фанатів від них — і придбати коханій кабріолет.
Останнє, що він сказав дружині: «Я тебе люблю». У день своєї смерті.
33-річного Іллю Грабара з позивним Панама — обожнював панами й носив їх цілий рік — поховали на Алеї героїв у Бучі — місті, де родина жила останніми роками, переселившись із Нікополя.
«Він був такою людиною, яка сформувала навколо себе певне коло спілкування, людей, які про нього пам'ятають так чи інакше. Є велика кількість тих, які з ним познайомилися після його загибелі й умовно стали друзями. Коли людина гине, уже нічого не змінити, але можна продовжити її життя пам’яттю про неї», — зазначила Марія в одному інтерв’ю.
Вона має на увазі благодійний фонд імені свого чоловіка, який заснували вона, його мама Людмила Голуб і брат Назар.
Мама: хочу, щоб Ілля жив
Мама згадує, що останніми слова сина стали: «Я люблю тебе, мамо». Напередодні смерті.
Людмила відправляє на Facebook благодійного фонду. Там багато про добрі справи: наповнення сільських маленьких бібліотек українськими книгами, шкіл — спортивним інвентарем, укриттів — меблями.
Ще на похороні свого сина, побачивши, скільки прийшло молоді, вона сказала: «Не хочу, щоб Іллюші не стало. Поки його пам’ятають, він житиме».
За два місяці родина зареєструвала фонд, який опікується потребами українських дітей. Він — не мертва організація, де витрачають гроші, які сім'я отримала після загибелі воїна. Це жива система: є фінансова підтримка від друзів Іллі, які щомісяця перераховують 100, 800, 3 000 гривень. Є різні події, як от концерт на день народження захисника, коли молоді артисти зібрали 160 тисяч гривень і задонатили їх у фонд пам’яті.
«Нещодавно ми провели свято для дітей, купили їм великі коробки з цукерки M&M's. І я чую, як мама каже хлопчику: “Це захисник передав, він зараз на небі”. А дитя у відповідь: “А як оцей захисник нам цукерки спустив? На вертольоті?”» — розповідає зі сльозами мама героя.
Найбільший проєкт фонду — побудова баскетбольного майданчика у Бородянці минулого року.
«Мій син виріс без батька і часто казав, що хоче знайти якийсь інтернат, щоб навчати музики. А баскетбол він обожнював. Коли приїздив на ротацію, збирався з хлопцями, грав і казав: “Я ще зіграю у ветеранській лізі”. Шкодував, що так мало баскетбольних майданчиків у нас. Тому ми взялися за цю справу», — каже Людмила Голуб.
Як Людмила Голуб і бородянські школярі знайшли одне одного завдяки savED
До вторгнення росії біля ліцею був майданчик, але старий і занедбаний. Уламок, який упав посеред нього навесні 2022-го, остаточно його добив.
«Ми запропонували бородянським школярам участь у нашій програмі UAactive. Тобто підлітки не просто заповнюють анкети й отримують від нас гроші (програма передбачає, що переможці, а беруть участь кілька шкіл, отримають фінансування 5 тисяч доларів). Вони мали вчитися 15 тижнів, щоб освоїти проєктний менеджмент, де розробили б свою ідею, вміли її презентувати й знали б, як залучити до неї кошти. Вони погодилися. Дві команди вирішили готувати окремі проєкти — баскетбольний та універсальний спортивний майданчики. Може ж якийсь із них вистрілить», — розповідає hromadske Євген Морозов. Він відповідає у благодійному фонді savED за освітню програму для підлітків з малих громад.
Директорка ліцею Олена Коваленко як почула, що учні отримають усього 5 тисяч доларів, звернулася до них:
«Ну виграєте, і що? Ні на що цих грошей не вистачить. Давайте краще за ці гроші східці в школу зробимо».
Вона згадує зараз той час так: «Я до них зі своїми застарілими поглядами й відчуттям реальності. А ці космічні діти на мене дивляться: буде майданчик і все. За пів години мене переконали, і я, коли побачила результат, стала дивитися на світ ширше і тепер теж хочу в житті більшого!».
«Діти так гарно навчилися доносити свою ідею і так відточили вміння, що менше, як за 5 хвилин, могли розповісти про свої проєкти доступною мовою так, ніби просували їх усе життя», — каже Євген Морозов.
Члени журі розглядали напрацювання багатьох шкіл і, побачивши запал, потенціал і підготовку бородянських команд, запропонували: у вас схожі ідеї, спробуйте об’єднати ваші зусилля і працюйте разом.
Учні отримали підтримку у 5 тисяч доларів від фонду savED. Далі команда фонду взялася за додатковий фандрейзинг на універсальний спортивний майданчик. Долучали й бізнесменів, і марафонців, й іноземних партнерів. Вдалося накопичити 1,3 мільйона гривень — скільки потрібно для будівництва. Цікаво, що старий майданчик учні розібрали своїми руками, зекономивши не менше 100 тисяч гривень.
На баскетбольний майданчик — давню свою мрію — школярі шукали кошти вже самостійно.
Марія Пенчук та Дарина Щербакова — випускниці ліцею — брали участь у програмі UActive і розповіли:
«Амбіції наші були великими. Ми знали, що суму потрібно зібрати чималу, тому стукали в усі двері: і ходили, і надіслали понад 60 листів-запитів на підтримку свого проєкту. Більшість нам відмовляли. Але ми не зупинялися, бо лише наполегливість і пошук можливостей може принести результат. Це один з інструментів, який дала нам програма».
Це дало результати. Бородянці вийшли на Людмилу Голуб, яка гаряче відгукнулася на пропозицію:
«Ви мені потрапили в саме серце, бо це діти, які хочуть займатися баскетболом. Це мрія мого сина Іллі — допомагати таким».
Завдяки коштам партнерів фонду (більшість коштів перерахував благодійний фонд «Енеїда», власники якого знали Іллю) вдалося зібрати всю необхідну суму — 1,2 мільйона гривень.
Через рік, навесні 2024-го, обидва майданчики були готові.
Навчилися гроші збирати й із професією визначилися
Колишній ліцеїст Нікіта Загородній так радісно коментує цю подію:
«І до побудови баскетбольного майданчика в Бородянці любили цей вид спорту. Але, оскільки грати було ніде, то про жодну підготовку команд і говорити нічого. А тепер є і шкільна команда, і команда селища. Тут відбуваються ігри обласного рівня. А на універсальному майданчику можна і в теніс, і в волейбол грати. А нам, хто доклався до побудови своїми руками, приємно, що ми слід залишили в школі, що майданчиками користуються навіть молодші класи».
Директорка ліцею каже, що мешканці селища з задоволенням проводять час на майданчику. Літом взагалі відбою від людей немає. «Коли люди займаються фізкультурою і спортом, це дає відчуття розвантаження, відпочинку від війни», — зауважує жінка.
Вже студентки вишів Марія Пенчук та Дарина Щербакова додають, що залученість до громадської діяльності через програму UActive, уміння працювати в команді дало їм поштовх до вибору професії. Марія — майбутній публічний управлінець та адміністратор. Дарина — міжнародний економіст.
Євген Морозов, послухавши дівчат, додає:
«Насправді всі ці проєкти — це побічний результат того, на що ми хочемо впливати. А хочемо ми допомагати молодим людям усвідомлювати й формувати траєкторію їхнього особистого розвитку. І щоб отака активна молодь, яка не просто йшла в університети та вчилася, а й розуміла свої сильні сторони й могла їх використати й на волонтерство, і на розвиток свого університету і своєї країни. Так що всі — в плюсі».
Цей текстовий матеріал створений завдяки підтримці американського та британського народів, наданій Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та UK International Development у межах ініціативи «Сприяння доброчесності у публічному секторі (Pro-Integrity)». Зміст цього матеріалу не обов’язково відображає погляди USAID, уряду США, UK International Development чи уряду Великої Британії.