Збив 16 «орланів» і російський гелікоптер. Та звання Героя України надали лише після загибелі
«Андрій загинув у квітні 2023 року, а досі в ЗСУ жоден зенітник не досяг його бойових результатів», — каже офіцер 95 окрема десантно-штурмова Поліська бригада — військове з'єднання у складі Десантно-штурмових військ Збройних сил України. Базується у м. Житомир95 бригади Олександр.
Ми розмовляємо з ним про сержанта Андрія Лінійчука, хлопця із села Кириївка Любарського району Житомирщини, якому указом президента України від 2 січня 2025 року посмертно надали звання Героя України.
«Після початку повномасштабної війни Андрій провоював лише 14 місяців — і за цей час його тричі нагороджували Орден «За мужність» — державна нагорода України, орден, який надається для відзначення військовослужбовців, працівників правоохоронних органів та інших осіб за особисті мужність і героїзм, виявлені під час рятування людей, матеріальних цінностей, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, у боротьбі зі злочинністю, а також в інших випадках під час виконання військового, службового, громадянського обов'язку в умовах, пов'язаних із ризиком для життяорденом “За мужність”. У нього ця нагорода усіх трьох ступенів, він повний кавалер ордена. Я не знаю в нашій бригаді жодного іншого такого бійця. У нього на рахунку 16 “орланів”, один російський безпілотник, призначений для ведення розвідкиZala, російський Ка-52 (також відомий як «Алігатор») — російський бойовий вертоліт, командирська машина армійської авіації, здійснює розвідку місцевості, цілевказівки та координацію дій групи бойових вертольотів. Машина здатна вражати броньовану і неброньовану техніку, живу силу та повітряні цілі на полі боюгелікоптер Ка-52 — інші зенітники за рік одного “орлана” збивали. Андрій був унікальний. Ми з ним разом працювали, я знаю, про що говорю», — наголошує Олександр.
hromadske знайшло побратимів зенітника та його рідних, щоб розповісти, яким бійцем і якою людиною був Герой України сержант Лінійчук.
Довга дорога до мрії
Андрій народився з бажанням бути військовим. Зовсім малим хлопчаком він хвацько командував своїми двома старшими сестрами — в дитячих іграх вони були його солдатами. Трохи підріс — батько купив йому пневматичну гвинтівку. У садку на пеньок Андрій ставив порожні банки, щоби вправлятися у стрільбі.
«Він дуже цікавився історією України. Багато книжок з історії читав — про період козацтва, визвольної війни УНР, Юрій Горліс-Горський — український військовий і громадський діяч, старшина Армії УНР, розвідник, письменник, зокрема, автор роману «Холодний Яр» про події часів Холодноярської РеспублікиГорліса-Горського любив. Він шукав у колишніх подіях коріння наших сьогоднішніх проблем. Ми з ним багато про українську історію говорили, бо і мене вона цікавить. Ще школярем він мені казав, що скільки існує росія, стільки вона намагається знищити Україну, тому наша з нею війна неминуча, і ця війна буде важка і довга», — згадує мама Надія.
В одному зі своїх інтервʼю вже фронтовик Лінійчук говорив, що наш північний сусід — психічно хворий. Сам живе у лайні й нас, українців, хоче туди затягнути. Тому нам треба його перемогти — щоб назавжди звільнитися від його згубного впливу.
«Треба розуміти, що від цього залежить доля нашого народу, хоч як би голосно це не звучало», — казав Андрій.
Мрію про армію він зміг здійснити тільки через шість років після закінчення школи.
Андрій отримав атестат у 2014-му, якраз почалося АТО. Синові розмови про фах військового уже чаїли загрозу для батьків. Але в родині Лінійчуків мати з батьком ніколи не були категоричними з дітьми. Захотів Андрій подати документи у військову академію — не забороняли, проте й не заохочували.
Але курсантом він не став — звик своїми справами займатися особисто, і трохи не розібрався з алгоритмом подачі документів, який того року через початок російської агресії став у військових вишах доволі плутаним.
Рік провчився Андрій у Київській політехніці — і покинув. Попросив за це вибачення у батьків, пояснив: «То не моє».
Знову хотів вступати до військової академії. Але через отриману травму не пройшов медогляд. Для хлопця це був жорстокий удар. Йому вже виповнилося 18, тож думав податися в армію за контрактом.
«Я його відговорила. Казала, щоб він отримав якусь цивільну спеціальність — бо ким він працюватиме, коли закінчиться АТО? Андрій пішов учитися на лісівника у Поліський національний університет (колишній Житомирський сільськогосподарський інститут) — вищий навчальний заклад, заснований 1 вересня 1922 року в м. Житомирі. Статус національного отримав 27 серпня 2008 рокуПоліський національний університет. Йому подобалося, він серйозно переймався екологічними проблемами. Ми думали, що він знайшов себе. Закінчив бакалаврат, викладачі і я радили йому вступати в магістратуру. А він не захотів. Сказав мені, що вже одного разу мене послухав, а тепер піде в ЗСУ», — розповідає старша сестра Андрія, Наталка.
Уже під час повномасштабної війни Андрій жартував, що він, дипломований лісівник, працює за фахом, обираючи позиції в посадках і лісах…
У липні 2020 року він підписав контракт із 95 бригадою — в ЗСУ з'явився боєць із позивним Кельт.
«Брат тоді просто переживав ейфорію. Я була щаслива за нього, що він дочекався цього моменту», — згадує Наталка.
Найкраща робота у світі
Згодом в одному інтерв'ю Андрій казав, що вирішив почати службу солдатом, аби розуміти військову справу з нижчих посад.
«Андрій вважав захист родини та Батьківщини справжньою чоловічою справою. І справою справедливості. Йому завжди боліло, коли хтось утискав чиюсь свободу, коли сильніший ображав слабшого. Він дуже ретельно готувався до служби в армії — здоровий спосіб життя, бокс, рукопашний бій, різноманітні курси: школа виживання, такмед, школа молодих командирів. А мене його активність і цілеспрямованість навіть насторожували, я розуміла, що в його житті буде багато небезпеки», — говорить мама Надія.
Після 2022 року йому багато разів пропонували пройти офіцерський вишкіл — категорично відмовлявся. Хотів бути безпосередньо на лінії зіткнення.
«Для нас із ним це була найкраща робота у світі. Ми з ним жили бойовими діями. Оце відчуття, що ти зараз захищаєш свою державу — не знаю, як це пояснити, це треба відчути. Андрій умів це відчувати», — каже Олександр.
З початком повномасштабної війни Андрій був оператором на ЗРК «Стріла-10» — радянський зенітно-ракетний комплекс. Комплекс призначений для візуального спостереження та знищення повітряних цілей на малих висотах«Стріла-10». А потім його відправили за кордон на навчання — освоювати секрети натівських ПЗРК. Кельт став першим, хто в реальних бойових умовах збив ціль зі Британський переносний зенітно-ракетний комплексStarstreak.
«Багато хто їздить учитися — і без пуття приїжджають звідти. А він недарма їздив, відповідально підготувався. За яку справу не брався — ставав професіоналом», — згадував про Андрія його побратим із позивним Монтана.
«Він першим з наших хлопців поїхав на навчання. Так відточив свої навички, що будь-яка ціль злітала — і він її зразу чув, розумів, що це і звідки йде», — додає побратим з позивним Кувалда.
Хлопці згадують, що Андрій був відчайдухом. Заради справи не те що на нуль — на «мінус», до русні під боки поїде.
«Я десь місяць був при ньому водієм. Він нічого не боявся, дуже мужній. Вибирав і відкриті позиції, якщо з них йому було зручно стріляти. А деякі хлопці й у посадку з ракетами боялися їхати. Ми з ним раз були заблукали, на мінне поле заїхали. Але він молодець, ніякої паніки. Ще вам скажу. Хлопці боялися йти в піхоту, Андрій — ні. Завжди першим руку піднімав, коли шукали добровольців іти в піхоту. І в офіцери не пхався. Хотів з нами бути. Ми з ним з Любарщини обоє, це він мені позивний придумав», — розповідає побратим Земеля.
За словами Монтани, коли вони з хлопцями передали Андрію квадроцикл для роботи, щастю Кельта не було меж: це ж скільки ракет можна навантажити і підʼїхати з ними зовсім близенько до росіян!
… Перше поранення Андрія було порівняно легким — десь через два місяці він повернувся у стрій. А от друге — важче, пів стегна було вирвано, нога або не розгиналася, або робила самовільні рухи, хлопець мусив пересуватися з паличкою…
«Ми думали, що він після другого поранення вже не повернеться на фронт. А він на ВЛК не пішов — боявся, що спишуть його лікарі з армії. Поїхав до хлопців», — згадує мама.
Андрій умів
За словами Олександра, вони з Андрієм майже щодня виїжджали на позиції — російські «орлани» тоді дуже дошкуляли українським підрозділам: пролетить такий розвідник і наведе ворожу артилерію на позиції.
росіяни вважали, що їхній «орлан» неможливо збити. Це маленька повітряна ціль, і щоб її засікти, треба мати чудовий слух — зреагувати на характерний звук. Олександр розповідає, що Андрію достатньо було кількох секунд тиші, щоб почути «орлан».
«Спочатку почути, а потім уже побачити. Напарник завжди потрібен, одному працювати важко, адже у небі немає жодних орієнтирів: поки кинув Starstreak на плече, поки налаштував — втрачаєш ціль з поля зору. ПЗРК важкий у налаштуванні, мільйон маніпуляцій треба зробити. Андрій умів робити їх швидко. Безпілотник Zala важче збити — він не бензиновий, як “орлан”, а електричний. Беззвучно летить. Щоб його в небі побачити, треба мати набите око. В Андрія вийшло у нього поцілити. А його гелікоптер! Дуже ефектно все відбулося», — говорить Олександр.
«Радіо Свобода» Андрій тоді розповідав, як поцілив у гелікоптер: «Я з першої ракети влучив. Нормально вийшло. Після того Ка-52, по якому ми відпрацювали, узагалі днів десять на тому напрямку не було гвинтокрилів. До цього вони заходили по 4-5 разів, по 10-12 штук з однієї точки заходило, парами».
Коли російський БпЛА бачив зенітника з ПЗРК на плечі, відразу наводив на нього ворожу артилерію. Кілька разів Андрій з Олександром дивом уникали артобстрілу. А 28 квітня 2023 року Андрієві не пощастило.
«Там установка “Стріла-10” працювала, Андрій зі Starstreak був поруч, видно, ворожа пташка їх засікла»,— зітхає Олександр.
«Пофіг той орден»
У своїх військових справах Андрій був потайним. Студентом не розповідав батькам, що їздив на вишколи у Маріуполь до «азовців». Бійцем — про свої бойові операції. Якісь подробиці рідні дізналися вже після його загибелі — від побратимів.
«Напише в повідомленні “норм” — і все. Ми про його нагороди з інтернету дізнавалися, не від нього. Кажу йому: “Бачила тебе у списку нагороджених орденом”. А він мені: “Та пофіг той орден, ми не за ордени воюємо. Ракет нема — оце проблема”. Про нагородження його орденом “За мужність” 1 ступеня ми взагалі дізналися вже після його загибелі», — розповідає сестра Наталя.
А побратим Олександр додає: «Андрій до нагород був не те що байдужий, ну він якось… ніяк їх сприймав. Йому вручать — він додому родині відправить і все. “Служу народу України” — оце для нього було важливим».
Зараз три Андрієвих ордени «За мужність» та іменний бойовий пістолет, яким Лінійчука нагородило Міністерство оборони після його другого поранення, — у його батьків.
«Ми пістолет перереєстрували, зробили з нього сувенірний, існує така процедура. Тепер це не бойова зброя, а памʼять про Андрія», — говорить мама бійця.
У вересні 2023 року колишні товариші Андрія по навчанню в Поліському університеті зініціювали подання петиції про надання йому звання Героя України.
«Вони не знали, що командування 95 бригади ще раніше почало оформляти відповідні документи. І хлопці у бригаді, і командири знали, як воював Андрій. Йому не можна було не дати Героя», — говорить побратим Олександр.
Родині Андрія «Золоту Зірку» ще не вручили.
«Ми указ про надання Андрію звання Героя України побачили на президентському сайті. Потім нам зателефонували з Любарського ТЦК, попросили синові фотографії. Сказали чекати, що, найімовірніше, нас до Києва запросять на вручення», — говорить мама Надія.
… Андрія поховали на Алеї Слави у Житомирі. Командування попросило, батьки погодилися: їхні старші діти живуть у цьому обласному центрі, там бригада, побратими, а вони не вічні, не хочеться залишати могилу сина самотньою на сільському кладовищі. А в Житомир до Андрія можна щодня дістатися маршруткою — і тато з мамою приїжджають, і односельці заходять відвідати, як бувають у місті.
Пані Надія надіслала багато відео з Андрієм. Ось він дає комусь інтервʼю, говорить, що пішов на війну, бо це його обовʼязок — вдумливий, трохи соромʼязливий погляд, розважливе мовлення, глибокий аналіз ситуації. От він «на камеру» здійснює показовий постріл зі свого ПЗРК і пояснює, що сонце заважає йому прицілитися, ось тягне ящик з боєприпасами, ось щиро й весело сміється. А ось односельці навколішки зустрічають його жалобний кортеж і кидають під колеса червоні гвоздики й тюльпани. Це щира туга — у селі Андрія поважали, навіть зняли на памʼять про нього невеличкий фільм.
«Коли Андрій був живий, я сердилася на нього й журналістів, що він дає інтерв’ю з відкритим обличчям — це ж небезпечно. А тепер ми з чоловіком і дочками раді, що його лице в тих відео відкрите, що ми можемо його бачити, кожну його рисочку»…
