Острів Зміїний. Слово тим, кого вважали мертвими

«Я тоді передав командуванню координати крейсера “Москва” й інших російських кораблів, які тримали острів під прицілом, думав, що наші чимось по них ударять, що ситуація зміниться на нашу користь. Але цього не сталося», — згадує підполковник Ярослав Крикливий. У лютому 2022 року на Зміїному він був старшим лейтенантом, офіцером 88 окремий батальйон морської піхоти — підрозділ морської піхоти ВМС ЗСУ. Входить до складу 35 окремої бригади морської піхоти.88 батальйону морської піхоти. І саме він 24 лютого став на острові головним — і над цивільними, і над прикордонниками, і над бійцями ЗСУ.

На прохання hromadske Ярослав Крикливий та його бойові товариші по Зміїному — Вадим і Сергій — згадали першу добу великої війни на острові, коли вони, за словами командира, були як миші у клітці. Далі — їхня пряма мова.

Вадим Нестеренко

Військовослужбовець 35 окрема бригада морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського.35 ОБрМП. Після захоплення росіянами Зміїного пробув у полоні майже 2,5 року 

Ми в будиночках жили. Кажуть, колись на Зміїному хотіли туристичний центр створювати, от їх і збудували. А їдальня наша була в іншому, більшому приміщенні. Продукти доставляв гелікоптер, готували ми самі.

Цивільні, які працювали на маяку і на причалі, тримали курей, кількох баранів. На острові було дуже багато мишей — бачив, як чайки спритно ловили їх на льоду. Дикі коти жили в печері, до них неможливо було підійти — кидалися на людей. Не знаю, як вся ця живність пережила обстріли. Таких вітрів сильних, як на Зміїному, мабуть, більше ніде немає. Без бронежилета на патрулювання не вийдеш — бо вітром могло здути в море. Через вітри там ніякі дерева не росли. Узагалі на тих скелях нічого не росло — бо і землі там майже не було — ніякого окопу не вириєш.

Ніхто з нас не думав, що ця брила каменю, цей острів комусь буде потрібен. Ну сидимо ми на острові, прикордонники охороняють морський кордон, спостерігають за рухом суден, ми охороняємо острів. Казали хлопці, що у прикордонників зброя була більш солідна, ніж наші автомати, але я особисто її не бачив. Усе на острові було розраховане на те, що на Зміїний ніхто не буде нападати.

24 лютого нас підняли за тривогою о 03:30. Передали, що до острова летить російський бомбардувальник. Я сидів, палив цигарку і думав, що от зараз він прилетить і мене більше не буде. Але до такої думки я звик іще з 2014 року, коли пішов у ЗСУ добровольцем. Той літак тоді повернув чомусь на кордоні.

Коли той перший бомбардувальник розвернувся на кордоні, ми почали готувати свої зенітки до бою. У нас запасу снарядів було достатньо. Якби ми мали нормальне укриття — могли б вести бій довго. Та на Зміїному не було укриттів — ні для зеніток, ні для людей. Заховатися можна було тільки серед каміння, під пірсом. Бомби падають, розбивають це каміння, і дрібні камінці розлітаються, як уламки снарядів. У мене досі багато таких камінчиків у тілі, хоч я їх уже й багато повитягав.

Словом, ми готувалися стріляти. Але «Москва» підняла червоний прапор — це за морськими законами сигнал про оголошення війни. Кораблі трохи відійшли від острова — і прилетіли дві російські російські винищувачі-бомбардувальники марки «Су».«сушки». У перший же захід вони зруйнували маяк на острові й наші дві зенітки. І ми залишилися з автоматами проти літаків. «Сушки» прилітали парами кожні 30 чи 40 хвилин, робили скиди. Чотири чи пʼять пар таких було. А ми від їхніх бомб рятувалися тим, що гарно бігали, шукаючи хоч якесь прикриття. А як літаки відпрацювали, по нас стали стріляти російські кораблі.

У нас і крім мене були хлопці, які воювали під час Антитерористична операція на сході України — перший етап російсько-української війни, що тривав із 14 квітня 2014 року до 30 квітня 2018-го.АТО та Операція Об'єднаних сил — другий етап російсько-української війни, що тривав із 30 квітня 2018 року до 24 лютого 2022-го.ООС. Я мав справу з росіянами у ближньому бою. Але багато хлопців панікували — це був страх. Що взяти з 22-річних пацанів, які тільки прийшли служити й не були ні в яких боях? Я мав досвід, але мені хотілося, щоб це все скоріше закінчилося. 

російський десант підійшов десь о 18:00. Можливо, з «Вишки Бойка» — бурові газовидобувні платформи В312 — «Петро Годованець» (побудована у 2010) та В319 — «Україна» (побудована у 2012) у західній частині Чорного моря між Кримом і Одеською областю. У березні 2014 року були захоплені росією.«вишок Бойка», вони ж там сиділи, росіяни. Це кілометрів п’ять від острова. Були три десантні човни, по шість людей у кожному. Якби ми відкрили по них вогонь, то від нашого острова нічого б не лишилося — за ними ж стояли військові кораблі, літаки. росіяни висадилися на пірсі. Ми не вступали з ними в бій — команди ніхто не давав. Наш старший сказав, що поки чекаємо. А потім наші командири вирішили, що будемо здаватися — у нас не було важкого озброєння, щоб протистояти військовим кораблям. Командир нам життя врятував, бо я думав, що так і залишуся на тому острові. Я там зробив усе, що від мене залежало.

росіяни сказали, щоб ми залишали зброю і спускалися на пірс. Ми просто кидали автомати — вони потім бігали по острову їх збирали. Ми спустилися, і нас поклали мордою в пірс. росіяни нікого не чіпали, повелися, як адекватні військові.

Коли ото оголосили, що на Зміїному всі загинули, ми ще на острові були. Мої батьки пʼять днів були переконані, що я мертвий. У них був великий стрес. Мама дуже важко це перенесла. Я дуже хочу знати, чому захисників Зміїного тоді оголосили мертвими.

Про те, що наші потопили «Москву», я дізнався в полоні. До нас у камеру залетіли специ й почали гамселити. І сказали, що ми вас бʼємо, бо «Москва» затонула. Мені було дуже боляче від того побиття, але я був задоволений, що того крейсера більше немає.

Сергій

У лютому 2022 року — військовослужбовець 88 окремого батальйону морської піхоти, наразі — військовослужбовець іншого підрозділу. Після захоплення росіянами Зміїного пробув у полоні майже 2,5 роки 

На острові розслабону не було. Бо ми військові й у кожного свої конкретні обов’язки. От я сапер, у мене міни на складі, все в ящиках, усе підписано, скрізь порядок. І ще серед моїх обов’язків було обслуговування генераторів, подача світла. Тричі на день у нас шикування, а ще наряди, патрулювання острова по периметру — це не курорт, ніхто просто так по острову «у гості» не бігав. Я з багатьма хлопцями з острова тільки в полоні познайомився.

Я мав тротил, гранати, міни. Мінував пляж, він Дамським називався, розтяжки ставив, щоб як будуть висаджуватися росіяни, то щоб непросто їм було.

Швидко прийшло розуміння, що ми всі можемо тут загинути. У людей навіть погляд, вираз обличчя змінився. Не можна було нічого передбачити. Ситуація дуже швидко змінювалася. День пролетів — я навіть не помітив, як. І обіцяна допомога до нас не прийшла.

Спочатку ніхто з хлопців точно не хотів здаватися. Ми домовилися, що стоїмо, скільки зможемо. А увечері вже було зрозуміло, що більше не можемо, нас до вечора нормально так вже… І тоді командир ухвалив рішення. Підняв там ганчірку якусь на палиці.

Лежиш на цьому пірсі й розумієш, що ти не можеш контролювати ситуації, не здогадуєшся навіть, що буде далі. Відчувалося, що росіяни самі були шоковані всім, що сталося. Запитували, скільки у нас убитих, не вірили, що ніхто не постраждав — адже на нас стільки ракет і бомб прилетіло.

росіяни дозволяли з пірса в туалет відійти. Ми йшли, але у багатьох нічого не виходило — через нерви й холод.

У росіян там іще група зачистки працювала. Вони начальника маяка вивели та ще одного цивільного, які з іншими цивільними не евакуювалися чомусь з острова.

Вони потім запитали, хто ставив розтяжки, а я відповів, що це був я. Мене примусили їх познімати. Коли вже мене після цього знову на пірс заводили, там один росіянин вистрілив. Не знаю, чого. Найімовірніше, випадково. А я вже думав, що… Стою такий, думаю, що здається, дірок у мені немає.

Уранці 25 лютого вони напхали нас усіх в один із наших будиночків — у кімнату, де до того жили 12 бійців. Кинули кілька палок ковбаси, кілька булок хліба. Казали, що через день-два ми будемо вдома. Говорили, що це ж типу їхня робота, що вони військові, як і ми. 

Виводили нас із будиночка по двоє, ми з пірса стрибали до них у човен, і вони човном доправляли нас на корабель — не на «Москву» і не на «Василий Быков» — патрульний корабель військово-морського флоту рф, належить до Чорноморського флоту.«Быкова», там третій підійшов. Назбирають на палубі десь вісім людей, зав’яжуть очі, скрутять руки — і вниз у каюти спускають. Командирів першими вантажили.

І от на кораблі закінчилася їхня лояльність. Там один хлопець наш крутнув головою — вони йому біля вуха зразу двічі з пістолета вистрілили, щоб не рухався без дозволу. Так усе по-дорослому, пояснили, що не жартують.

Ярослав Крикливий

Наразі командир 501 окремого батальйону морської піхоти. Після захоплення росіянами Зміїного пробув у полоні 2 місяці 

Море і спокій, скелі такі красиві. Рибу ловили, мідії, креветки, рапан. З дому військовослужбовці можуть алкоголь якийсь привезти. Ти можеш приєднатися до компанії і вживати. Але на острові зброя, вибухівка — не дай боже з бійцем напідпитку щось станеться. Викликати «швидку» неможливо, тільки гелікоптер якийсь з Одеси. Але це дуже недешева штука та тільки для екстрених випадків. Ось тому робиться інший вибір: максимально зайняти бійців військовою справою. Інакше почнеться хаос. Ми довбали укриття у скелях, проводили навчальні бойові тривоги, обладнували позиції, тренувалися евакуйовувати поранених, влаштовували стрільби — отак накидаєш у море пластикових пляшок і бʼєш по них. Ми з прикордонниками проводили бойове злагодження. Про війну якби ніхто не говорив. Але ми готувалися до оборони. Тільки у тих навчаннях ми мали стримати першу хвилю наступу і до нас повинне було підійти підкріплення на гелікоптерах. А війна — не навчання. 

24 лютого під ранок зателефонував мій товариш. Він ще в Криму був морпіхом у 2014 році. Каже: «Ярославе, почалося, вони бомблять наші міста». І ще сказав отаку фразу: «Тепер Коли у 2014 росіяни зайшли в Крим, українські війська отримали команду не відкривати вогонь по «зелених чоловічках», щоб не спровокувати військових дій..офіційно ми можемо їх убивати».

Я звʼязався з командуванням — мовляв, такі справи, які наші дії? Командування відповіло: готуйтеся до оборони й очікуйте на підсилення. Я знак «плюс» поставив, що зрозумів. І підняв за тривогою хлопців. Наказав займати позиції і — чекати на допомогу.

Найстаршим за званням на Зміїному був командир прикордонників — капітан. Прикордонники базувалися у верхній частині острова. Військовослужбовці ЗСУ — у нижній частині й мали свої завдання. Мені в мирний час на острові підпорядковувалися хлопці з 88 батальйону, з 35 бригади, бійці із зенітно-ракетного підрозділу. Вважалося, що в мирний час за оборону й охорону острова відповідає капітан, а у воєнний час командування переходить вже до мене. Але скажу так: як потім з’ясувалося, прикордонники й морпіхи ставили перед собою трохи різні завдання на острові. Тому у відносинах виникли нюанси. Перед ранком 24 лютого капітан прибіг до мене — мовляв, що нам робити? Кажу, що підіймай людей, будемо оборонятися. Було нас усіх понад 80, якщо не помиляюся. З озброєння, крім автоматів, мали ми дві зенітні установки, кулемет, «Ігла» — радянський переносний зенітно-ракетний комплекс, призначений для ураження вертольотів і літаків на низьких висотах. «іглу» з двома ракетами до неї, один «Фагот» — радянський переносний протитанковий ракетний комплекс. Здатен уражати цілі на дальностях до 4 км. На озброєнні Збройних сил СРСР із 1970 року.«фагот». Теоретично ним можна було стріляти по кораблях, гелікоптерах — з мінімальною ефективністю.

Ми зібралися — командири підрозділів. Планували, прикидали. Думали, що, найімовірніше, на материку почнеться щось жорстке, а про нас забудуть, усім буде не до нас. Думали, на скільки вистачить запасу їжі, води. Медик наш, Дмитро, тоді сказав, що типу Донецький аеропорт 242 дні протримався, і ми протримаємося. А десь після 04:00 ми побачили, що до нас іде військовий корабель.

Пам’ятаю, що я зв’язався з командуванням, уточнив, чи, бува, це не наш Фрегат «Гетьман Сагайдачний» — багатоцільовий корабель ВМС України, флагман ВМС України до березня 2022 року. Був закладений у 1990 році, спущений на воду 1992 року, включений у бойовий склад ВМС України 2 квітня 1993 року. Під час російського вторгнення в Україну 2022 року фрегат перебував на ремонті в порту Миколаєва і 3 березня 2022 року був частково затоплений для уникнення захоплення.«Сагайдачний» іде нам на підтримку, бо у вранішній імлі ми не могли розгледіти бортовий номер судна. Командування відповіло, що наразі в наших водах «Сагайдачного» немає. А як корабель підійшов ближче, ми таки побачили бортовий номер, загуглили — проти нас ішов крейсер «Москва». Він почав постійно надсилати нам повідомлення: «Острів Зміїний, я російський корабель, здавайтеся». Повідомлення йшли по 16-му міжнародному каналу звʼязку, який використовують судна, що потрапили в халепу й просять про допомогу. Я заборонив своїм людям користуватися цим каналом, щоб унеможливити психологічний тиск з боку росіян. Бо люди могли подумати, що от здамося — і все буде добре. А перед тим хтось із наших відповів «Москві» відомою тепер усім фразою. 

російські кораблі — «Москва» та «Василий Быков» — не знали, скільки у нас на Зміїному людей і яке озброєння. Тому вони спочатку не підходили близько. Ми повинні були просигналізувати про готовність здатися спуском українського прапора. Типу добровільна здача в полон. Я доповів командуванню про російські кораблі і їхні вимоги. Мені відповіли, щоб очікував. Ну ми прапор України трохи приспустили, щоб вчепити й підняти ще прапор морської піхоти — мовляв, морпіхи не здаються. росіяни побачили — і почався обстріл острова. 

На нас пішла група катерів із десантом. Коли вони підійшли ближче, ми відкрили вогонь зі стрілецької зброї. Місця, де росіяни могли висадитися, ми затягнули колючим дротом, понатикали сигнальні ракети й повісили табличку, що заміновано. І це спрацювало — росіяни повірили, не стали там висаджуватися. І тоді крейсер «Москва» відкрив по нас вогонь із бортових кулеметів. Потім знову літаки. Почався хаос. Коли по тобі одночасно бʼють літаки й кораблі, то зайвий раз не сунешся. 

Хлопці поводилися по-різному. Були такі, що замкнулися в собі, сіли під скелею, кинули автомат і вже чекали на свою долю. Були хлопці, які, грубо кажучи, готувалися до своєї останньої битви. Коли прийшли катери евакуйовувати цивільних (не памʼятаю, це були катери прикордонників чи якоїсь охорони берегової), я повідомив командуванню, що весь особовий склад теж може сісти в ці катери й вийти. росіяни дозволили нам вийти. Командування відповіло, що острів не покидати й тримати оборону. Я сказав хлопцям, що хто хоче, може застрибнути в ці катери, хоча я не знаю, чи росіяни не будуть їх обстрілювати. Але хлопці на катери не сіли — ні мої, ні прикордонники. Ми вирішили, що будемо тримати оборону на Зміїному.

У нас не загинув ніхто. Були контузії, уламки. Медик у мене був хороший, Дмитро. Просто скажений — обстріли, а він бігає по острову, хлопців витягує, тільки по рації передадуть, що є поранений — він уже там, не чекав, коли йому пораненого принесуть. Красунчик.

росіяни почали обстрілювати острів десь о 04:00 і стріляли годин дванадцять чи й більше. А ми — перебіжками від одного укриття до іншого. Намагалися щось робити, але в тій ситуації щось зробити було неможливо. Коли росіяни спалили нижню частину Зміїного, у нас лишився мінімальний боєзапас — те, що ми із собою нагору забрали. Якби був щільний бій, вистачило б на годину часу Потім я себе ще дуже довго відчував м’ясом, бо шансів вижити було нуль.

Коли починається такий кіпіш, коли ти почуваєшся мишкою у клітці, це на психіку дуже сильно грає. От хлопець веде бій в окопі — він розуміє, що за ним свої, і якщо його дуже притисне, він вискочить з окопу і побіжить до своїх. А там нікуди було бігти. З одного боку російський корабель метрів 100 завдовжки, і з іншого боку острова — корабель. Таке собі відчуття. Мене вчили в академії, як виводити особовий склад з оточення, і в статутах ЗСУ про це написано. Але ти на острові. Тут така річ, що якби й хотів утекти, то не втечеш і не вийдеш.

Вести бій із російськими кораблями було нереально. Це якби наші зенітні установки не були знищені, якби в нас були якісь FGM-148 «Джавелін» (англ. FGM-148 Javelin — «дротик») — американський переносний протитанковий ракетний комплекс. Призначений для ураження бронетехніки, укріплень на землі, а також літальних апаратів, що переміщуються на низькій висоті й швидкості — гелікоптерів або БпЛА. Цей ПТРК США розробляли з 1986 року, а прийняли на озброєння в 1996 році. На озброєнні в Україні з'явився у 2018 році.«джавеліни» — тоді теоретично можна було б. А так бій із кораблями — це як зі списом проти танка.

База 35 бригади, 88 батальйону — Одещина. Ми знали з інтернету, що Одеса під загрозою, але жива. І у нас було таке піднесення — от ми зараз тут на острові росіян покоцаємо, скільки зможемо, і що довше ми їх тут триматимемо, то більше шансів у наших родин евакуюватися. росіяни боялись іти десантом на Одесу, поки в них у тилу був Зміїний — вони не знали, які на острові сили та чи ми не вдаримо їм у спину. Ми їх трохи притримали — Одеса принаймні змогла трохи оговтатися.

Коли росіяни спалили нашу нижню частину острова, ми з прикордонниками перерозподілили оборону. Послали вниз групу, яка мала вогнем зустріти десант. Але ця група, м’яко кажучи, виявилася неефективною. Наступна теж. Якби ми згори відкрили вогонь по російському десанту, під нього потрапили б і свої.

Наказу про здачу в полон я не давав. Ситуація була важка. І не завжди на неї можна було вплинути. Заганяти хлопців на позиції? Багато їх після Зміїного вірно служать, виконують бойові завдання, багато хто з них зазнав поранень, а ще є ті, хто вже й загинув. Якщо сьогодні говорити, що я вважаю тодішніми своїми помилками — те, що не наказав особовому складу сідати у катери, які прийшли по цивільних. Бо йшлося, вважайте, про роту готових бійців, які могли б зразу стати у стрій на березі. А так ці бійці потрапили в полон. росіяни захопили Зміїний — але ми їх потім розбили на острові, бо вони на цій відкритій місцевості так само не могли захищатися, як і ми. Нам сказали максимально протриматися — ми протрималися. Я виконав наказ.

Настав момент, коли вибору вже не було. Зателефонував жінці, попрощався — вона в крик. Потім зателефонував командирові батальйону і сказав, що ми вже все. Оборонятися нічим, але ми будемо триматися. Він не міг зрозуміти, що значить «все». Я сказав, що мав за честь із ним служити…

Я не знав, що буде далі. У хлопців деяких був уже настрій такий, що йдемо врукопаш. Можна було дати команду йти врукопаш — але це означало приректи хлопців на смерть. Я розумів, що росіяни злі на нас — ми ж відкрили по них вогонь, вірогідно, що когось поранили чи вбили. Ми точно пробили один їхній катер. Мене тієї миті цікавило тільки життя особового складу. 88 батальйон базувався у Болграді, усі сім'ї, батьки, матері одне одного знали. Я собі просто не уявляв, як я зʼявлюся в Болграді, якщо через моє неправильне рішення всі хлопці загинуть.

Я памʼятаю, коли вже була повна здача — я подивився на телефон, перш ніж викинути його в море. Було 19:27. Ми не здалися в полон на світанку 24 лютого, як пропонував російський корабель. Ми трималися цілий день, до самого вечора.

Був момент, коли командир російський сказав своїм десантникам, що, мовляв, полонених дофіга, давайте, може, пристрелимо кількох. Типу скажемо, що загинули. Командирів росіяни спочатку теж поклали обличчям у пірс, потім підняли. Отак усю ніч ми простояли, а хлопці пролежали під вітром, на металевому пірсі. 

Нас зі Зміїного доправили у Севастополь. Прийшов якийсь російський полковник і сказав, що нас уже вдома поховали. росіяни знущалися: от, Герой України в нас у полоні. Коли мене у 2022 році обміняли, то друзі теж говорили, що, мовляв, ти ж Герой, бо ж Зеленський казав. Але наказу відповідного не було, і за кілька днів зʼясувалося, що ми всі живі.

 ***

Вадим, Сергій і Ярослав і нині служать у Морській піхоті. Сергій, що нині перебуває на лікуванні, планує після закінчення реабілітації звільнитися із ЗСУ, як колишній військовополонений.