Потяг у нову любов. Побачення у прифронтових містах

Не уявляю себе без цих побачень

Субота. Єдиний потяг на Краматорськ прибуває в обід. Передостання зупинка «Інтерсіті» — у Слов'янську. Перон запруджений військовими: зустрічають. Через шибку спостерігаю, як мерехтять щасливі обличчя, сяють усмішки, жінки схиляються над розкішними букетами.

Вродлива, тоненька, як билиночка, 28-річна Анастасія Максимович цілує свого на рік старшого чоловіка Іллю Романова, він — у цивільному одязі. На хвилину обличчя обох маскують величезні рожеві лілії: троянд, хризантем і ромашок дружина не любить. Тож він купує для неї будь-які інші квіти.

«Чоловік служить близько року, а в Слов'янську базується з вересня. Стараюся до нього їздити що три-чотири тижні. Спершу дуже боялася, думки тривожні, але вже звикла. Та й у місті відносно спокійно. Робота дозволяє мені кілька днів на тиждень вирватися, кота лишаю мамі. Загалом-то Ілля винаймає квартиру з хлопцями, але коли приїжджаю я, то орендує для нас окрему», — розповідає молода жінка.

У Слов'янську та Краматорську на вихідні вільної квартири не знайти. Я телефонувала десятьом різним рієлторам. У всіх житло зайняте.

Анастасія привезла чоловіку смаколики: хамон, улюблені протеїнові батончики, шоколад Lindt — їх не знайти в місті.

«Ми любимо тинятися вуличками, заходити у “свої” кафе. Коли збираюся додому, подаровані квіти, хоч мені це й боляче, залишаю у квартирі. У потязі везти незручно, все-таки сім годин дороги», — ділиться дружина Іллі. Варіант переїхати жити до Слов’янська вона не розглядає:

«Треба наглядати за нашим житлом у столиці, у мене кіт, у мене батьки — й так щоразу трагедія, коли збираюся в поїздку. У мене — плани на кар’єру. До чоловіка ж готова їздити, навіть якщо його переведуть в інше місто».

Анастасія зізнається, що не уявляє, як би обходилася без таких побачень:

«Дуже сумуємо одне за одним, вже за три тижні після розлуки така туга накриває. Дуже радію, що в нас є ці зустрічі. Маю знайому родину, де чоловік-військовий не бачиться з дружиною, бо є діти й вона не може їх залишити. А коли він приїхав у відпустку, жінка зауважила, що партнер дуже змінився. Дійшло до того, що зараз вони — чужі люди. Родина розвалюється».

Перед зупинкою у Краматорську кілька жінок підфарбовуються, чути, як кажуть у слухавку, у якому вони вагоні. Тут на пероні ще більше військових, ще більше квітів (цілі оберемки). Пари обіймаються і швидко зникають з території вокзалу: у пам’яті — приліт майже трирічної давнини, коли російська «Точка-У» убила тут понад 60 людей і поранила більш як 120.

На привокзальній площі віддалік щось біле майорить у руках двох старших людей. То весільний рушник. Батьки дісталися з-під Покровська благословити на шлюб свою доньку Вікторію і її нареченого Володимира. Ті щойно приїхали з Києва і тим самим потягом вирушать за годину назад.

«На щастя, на кохання, на довгий сімейний шлях, найголовніше — на мир», — голос батька тремтить, але він опановує себе. Білий рушник із вишитими лебедями, квітами й  словами «На щастя, на долю» полоще вітер. Наречені кланяються, дякують. Цілують хліб. Мама й донька витирають сльози щастя.

«Хотілося повноцінного сватання, коли б приїхали батьки чоловіка до моїх… Але війна, тому наразі так, — зітхає Вікторія. — Я попросила маму взяти рушник, який я сама вишила в студентські роки і який чекав своєї пори».

Пара збирається поїхати ще до батьків Володимира в Полтаву, які благословлять їх  іконами. Усі надіються, що це вже відбудеться не на вокзалі.

Є люди, які тікають з Донеччини, а є люди, які обирають жити на Донеччині 

У Краматорську завжди зустрічалися пари, у яких чоловік-військовий не обов’язково служив у самому місті. Вони приїздили з Дружківки, Слов'янська, Костянтинівки, Красного Лиману, колись — із Бахмута і Покровська. Бахмут зруйнований і окупований, а в Покровську — гаряче.

Не можна сказати, що Краматорськ найбезпечніший. Може, колись і був, але зараз обстріли почастішали. Тут є промзона, куди щодня прилітає, так само часті прильоти й у центрі міста. Тому подорож сюди в будь-якому разі — ризик. І ті з цивільних, хто приїздить, свідомо на цей ризик зважуються.

Їх не так багато, як раніше: і через небезпеку, і через те, що самих військових стало менше: їх перекинули на інші напрямки. Однак є жінки, які зважуються перебратися до Краматорська, щоб бути біля своїх чоловіків, готувати їм, піклуватися.

Оксана з таких. Вона просить не називати прізвища. Жінка покинула свого чоловіка, щоб бути з коханим Юрієм. Вони зналися давно, але роман спалахнув три роки тому.  Оксана розлучилася і їздила до Юрія у всі міста, куди його кидало фронтове життя: Харків, Черкаси, Тернопіль, а останнім часом і Краматорськ.

«Коли ти їдеш на побачення до військового, маєш бути готова, що він вирветься не на два дні, а на день, на годину, що може взагалі не приїхати. А якщо й приїде, весь час на зв'язку зі своїм підрозділом. Я називаю телефон ще одним членом родини. Я себе завжди налаштовувала так: це має бути пригода. Якось я неочікувано для Юрчика приїхала машиною до нього на Новий рік. Встигла за дві години до свята. Він зустрів мене, схопив, закружляв, почав цілувати. Олів'є я не їм, тож єдина страва, яка в нас була, — хліб із сиром “Філадельфія”, намазаний ікрою. Це був найкращий Новий рік у моєму житті!» — натхненно розповідає жінка.

Оксана насолоджується Краматорськом, його вуличками, гарними парками, ясно-синім небом, прапором на щоглі, кавою в улюблених кафешках. Хоч тут часто й обстріли, вважає його містом для життя:

«Тут є все. Після вторгнення на Донеччину у 2014-му Краматорськ став культурним центром, куди попереїжджало багато професорів із хорошим медичним обладнанням, повідкривалося багато кав'ярень, ресторанів. Є вулиця, де багато закладів, вони завжди переповнені. Ще багато чого з'явилося, коли тут додалося військових. Скажімо, барбершопи, є послуги виїзних кухонь. Я вже навчилася вираховувати пари, де видно, що подруга приїхала до чоловіка: вони гуляють містом. Краматорськ хоч і за 20 кілометрів від фронту, але це місто, де військові можуть відпочити від надскладних завдань, покупатися в річці, пограти у волейбол, познайомитися з дівчатами — побути не на війні».

Жінка тішиться своїм коханням. Записує на аудіо вірші й надсилає Юрію, пише листи від руки, відправляє улюблені книги. 

«Я відкриваю себе заново з цим чоловіком. Я надихаюся сама собою. Він теж змінюється, стає відкритішим, ніжнішим. Ми розвиваємося в наших стосунках. І недавно я зважилася переїхати: діти в мене дорослі, бізнес можна вести на відстані.  Я усвідомлюю, що три роки триває війна, чоловіки змінюються. Вони втомлюються, виснажуються. Знаю, що є багато розлучень і буде ще більше. Але я налаштована на позитив. Ми двоє дорослих людей, які обрали кохання. Я готова ділиться ресурсом і підтримувати. Військовим треба любов. Їм — найбільше», — Оксана впевнена в почуттях і своїй готовності бути з коханим. 

Закрию над нею небо

Марина та Андрій Плещеєви познайомилися в Харкові півтора року тому на волонтерському забігу завдовжки 10 кілометрів. Списалися й зійшлися «патріотичними поглядами та ставленням до військових».

Балакаємо у віддаленому від центру кафе Краматорська. Обоє — у пікселі.

Їй — 27. Йому — 34. Молоді, гарні, веселі. Дуже свідомі й мудрі. Їхньому шлюбу майже рік. З перших днів вирішили: не будуть розлучатися взагалі. 

Чоловік на той момент уже служив у 93 бригаді, і жінка приїжджала до нього. Спершу на кілька днів, тоді на тиждень.

«Бачила, що їсть один раз на день на заправці. Хотіла створювати йому затишок», — ділиться Марина.

Чоловік мешкав з побратимами в Костянтинівці, але для дружини винаймав квартиру в Краматорську, подалі від фронту. Коли вона також вирішила долучитися до війська, знайшов будинок у приватному секторі. Господарі якраз шукали серед квартирантів пару, а не гурт військових: так, сказали, буде чистіше, охайніше.

«Я давно хотіла служити, ще до знайомства з Андрієм. Але не складалося. А тут все збіглося: він тут, у мене немає роботи, я шукаю себе. І тато, він військовий, казав: “Що ти тоді без діла там сидиш, іди вже служи”. Рішення мобілізуватися дозріло», — розповідає Марина.

«Не сумнівався, що вона прийде до війська, але не тиснув, не наполягав, — продовжує чоловік. — А коли вона вже познайомилася з нашим головним сержантом, то завоювала його серце і він сказав: “Слухай, ну от Марина така класна, патріотично налаштована людина, яка постійно з тобою. Ну що вона туди-сюди катається? Давай я їй запропоную відповідати за такі-то напрями”. Не встиг їй цю розмову переповісти, як вона: “Давай, поїхали”».

Зараз вони не просто в одній бригаді, вони працюють над одними завданнями. Андрій їздить на передову, проводить там добу-дві і як професійний відеограф знімає мініфільми про певні підрозділи. Відео набирають сотні тисяч переглядів. У кожному є звернення бійців про збори. Гроші надходять у фонд бригади, за них Марина робить закупівлі. Чоловік обожнює, як вона торгується. На одному чеку може зекономити 30 тисяч і купити за них дрон-другий.

Марина згадує, що спершу їй було страшно жити у Крамі:

«Почувалася дуже незатишно, бо вибухи часто. По промзоні, заводах — б’ють щодня. У моєму рідному Харкові теж, але я звикла, думаю: ага, це приліт у тому районі, від мене далеко. Я знала, що є метро, у яке можна забігти. Тут боялася виходити на вулицю. Але поступово Андрій привчив мене: є бетонні укриття по місту. Ми мешкаємо в будинку: у приватний сектор не прилітає. Крім того, він дуже комфортний, але головне — має підвал. Він великий і опалюється: власники хотіли зробити кінотеатр і дискотеку. Ми постійно туди спускаємося, а іноді й ночуємо».

«Я залежний від її уваги, любові, від нашого часу вдвох, — Андрій відповідає на моє запитання, чи не занадто ризикований вибір для жінки — жити в прифронтовому місті, ще й служити? Як він до цього ставиться? — Я вірю в те, що вона мені довіряє. І я роблю все, щоб закрити над нею небо, щоб вона була в безпеці. Будинок із житловим підвалом, служба її — у штабі, який теж розташований під землею. У нас завжди з собою броня, каска, ми знаємо, як діяти в разі поранення. Ми уникаємо скупчень людей».

Батько Марини був механіком цієї самої 93 бригади. Служив у Лозовій Харківської області, бо недалеко дім, дружина. Через два місяці після того, як приєднався до армії, прилетіла ракета в місце, де було багато техніки та людей. Хтось здав цю точку. Батько дівчини загинув. Це був перший її день на службі, і вона саме зібралася йому дзвонити й повідомити, що в них один командир. І хоча за законом після такої трагедії в родині вона могла б звільнитися, не стала цього робити. Але вони з чоловіком дуже обережні. Не купують їжі на центральному ринку, не ходять у кафе — замовляють суші додому.

Не хочу жити без тебе

Цікавлюся, у чому плюси служити удвох?

Їхні відповіді доповнюють одна одну.

«Ми весь час разом, — усміхається жінка. — Це зменшує ступінь переживань. Недавно був вибух, коли ми спали. Андрій підсвідомо намагався повністю мене накрити своїм тілом, а я йому кажу: “Не роби так, не хочу жити без тебе”».

«Ми навчаємося разом на пілотів, ми їздимо на полігон стріляти. Я категорично не розділяю військовослужбовців і військовослужбовиць. Жінки в багатьох ситуаціях поводяться набагато зібраніше, відповідальніше і жорстокіше, ніж чоловіки, що важливо на війні. У своїй дружині я не сумніваюся: з її обсягом знань і досвідом я спокійно можу йти й знати, що вона мене прикриє, а у важкій ситуації не кине. І ще важливо, що обоє дуже віримо в нашу армію, в наше військо. Знаємо: якщо ми зараз не зупинимо цю навалу, зупинятимуть наші діти. І оце тверезе відчуття важливості — бути зараз усім причетними до цього», — серйозно каже Андрій.

Марина додає: «Ще такий момент: ми варимося в одному й тому самому. Якби я жила в Харкові, а він мені розказував, що в нього тут сталося, я б цього просто не зрозуміла».

Андрій підсувається ближче й обіймає її за плечі:

«Разом нам набагато простіше переживати будь-які стресові ситуації. Кохана — не лише дружина, а й посестра, подруга, психологиня в одній особі. Вона знає, коли мене пожаліти і як. Це як на фронті, коли поруч приліт. У тебе страшенний стрес, ти в ступорі, ти не можеш рухатися. Одна думка: врятуйте мене, будь ласка. І там має прозвучати голосний наказ, який приведе до тями. Так і в нас: коли я в поганій ситуації, Марина каже: “Іди вмийся холодною водою”».

Закохані планують дитину. Не після війни, а зараз.

«Ми не чекатимемо кінця війни. Москалі й так забагато забрали в нас, і давати їм робити це далі — дуже велика помилка. Жити треба сьогодні, в цей момент, в цю секунду. І якщо ми хочемо продовжувати розширювати нашу родину (це вже було проговорено і з моїми синами від першого шлюбу, які підтримали нас), саме зараз час», — голос Андрія твердий.

«Він дуже хороший тато, так любить дітей, що народив би сам, якби міг, — Марина осяює чоловіка ніжним поглядом. — Будемо старатися, щоб під час моєї вагітності ще більше бути разом».