Пошкоджена третина мозку і 21 день у комі. На що спроможна батькова любов, коли лікарі не дають жодних шансів

«Після такого поранення виживають лише одиниці — та й то без надії на відновлення руху, мовлення, здатності усвідомлювати», — говорить Надія Бєлоусова, лікарка Олексія у Львівському реабілітаційному центрі «Незламні».

Олексій вижив. Молодість, медики й батькова відданість сотворили чудо: він став на ноги й заговорив. Сьогодні ніхто з лікарів не дає чоловікові ніяких гарантій на подальше покращення. Але рік тому медики теж не давали ніяких гарантій — а он як Олексій їх здивував.

«Треба битися, а не журитися. Якщо я дозволю собі журитися, то кранти нам із сином будуть», — говорить Олексіїв батько. І хоч іноді його з Олексієм накриває зневіра, уже рік вони бʼються за життя.  

Три тижні в комі

У березні 2024-го Олексій сказав, що йде на завдання і 10 днів із ним не буде звʼязку. Але не зателефонував батькові й на одинадцятий день. Тоді пан Віктор набрав номер командира, знайомих волонтерів. Дізнався, що Олексія після поранення доправили до Миколаївського шпиталю. І що їхати до нього поки не варто — син у Кома — патологічний стан організму, який характеризується повною втратою свідомості, розладом життєво важливих функцій — кровообігу, дихання, обміну речовин, відсутністю рефлексів, реакції на подразники.комі.

За кілька днів після операції, коли з черепа Олексія витягнули великий уламок, чоловіка перевезли до Одеси. Батько помчав туди — йому дозволили подивитися на сина. Лікарі відводили очі, мовляв, якщо вийде з коми, то буде жити, але чи ж це можливо…

21 день Олексій був у потойбіччі. І таки вийшов з коми. Медики досить невпевнено сказали батькові, що син, здається, житиме, але це буде життя в ліжку. І мовчали на питання, чи коли-небудь він зможе усвідомити себе і людей навколо. 

Життя Олексія трималося на апаратних трубках. Його перевезли в Київ. Батько постійно говорив до нього, ставив запитання — і одного дня Олексій жестом пальців правої руки на якесь із них відповів. Віктора обдало жаром: син його розумів! А потім він сказав перше після поранення слово. 

«Олексію саме витягнули з горла дихальну трубку, я якраз готував йому напитися і запитав, не розраховуючи на відповідь, чи наливати. І він раптом відповів: “Наливай”. Хлопці в палаті дуже сміялися, що він сказав саме “наливай”», — пригадує пан Віктор.

Київські лікарі вже з більшою впевненістю, ніж одеські, сказали, що Олексій житиме. З цим син і батько в кінці травня минулого року поїхали на лікування й реабілітацію у Львів.

Запитай у мене про щось

З трикутників, квадратів і прямокутників Олексій мусить за схемою викласти умовне поле. Ерготерапія — це комплекс реабілітаційних заходів, спрямованих на виявлення проблем функціонування організму та їх відновлення для поліпшення повсякденної діяльності людини.Ерготерапевтка Марʼяна читає йому інструкцію: цвітна капуста росте ліворуч від входу. Олексій знаходить карточки із зображенням цвітної капусти й кладе їх на відповідний квадратик. Потім замість картинок треба по памʼяті покласти в належне місце картки з назвами овочів.

Так Олексій відпрацьовує поняття ліворуч-праворуч, тренує памʼять, ототожнює назву овочу з його зображенням…

«Як погода?» — запитує Марʼяна. 

«Мокро», — через довгу-довгу паузу говорить він.

«А ти сам хочеш мене про щось запитати?»

«Як справи?» — видушує з себе чоловік.

Цей вимучений діалог — як лезом по склу. Але це процедура, а не просто спілкування. Адже одне із завдань ерготерапевта — навчити Олексія комунікувати.

Для логопедині Люби це завдання — основне.

«Я з Олексієм займаюся з вересня минулого року. Спочатку він не міг концентрувати увагу, мовчав або відповідав одним словом на мої запитання. А зараз він уже доволі пристойно може говорити», — каже пані Люба.

Для занять з Олексієм у неї сто й одне завдання: детально описати, що роблять люди на картинках, домогтися, аби він зміг написати їй повідомлення у Viber, виконав на планшеті спеціальні вправи для розвитку памʼяті. Люба пропонує йому самостійно набрати на телефоні номер лікарки Надії Михайлівни й поставити їй якесь запитання.

«Про що ти в неї запитаєш?» — уточнює пані Люба.

Єдиний раз за все заняття Олексій справді пожвавився і відповів неочікувано довгим складнопідрядним реченням: «Хочу дізнатися, коли ви будете вільними, щоб поговорити з вами».

Я бачу хвилювання пані Люби. Таки доклала вона зусиль, аби замість примітивних «так» чи «ні» почути від нього цю складну фразу! А за день до нашої зустрічі вона з Олексієм їздила в магазин, і він там самостійно вибирав товар, оплачував його на касі.

«Треба, щоб Олексій вільно міг спілкуватися з лікарем, продавцем, касиром, перукарем, тобто почувався самостійним у звичайних життєвих ситуаціях», — говорить логопединя.

Мозок має перелаштуватися

Ерготерапевтка Ярина теж придумує для Олексія завдання підвищеної складності. Минулого року він був одним із найважчих її пацієнтів. Скаже йому Ярина: «Візьми ручку», а він не знає, як це зробити. Навіть на 2-3 секунди не міг затримати погляд на якомусь предметі.

«Ми працюємо, щоб та частина мозку, яка в Олексія не постраждала від поранення, узяла на себе функції уражених ділянок. Він уже може самостійно почистити зуби, скористатися туалетом. А ще треба самостійно одягнутися і поголитися, навести лад у кімнаті, приготувати їжу», — розповідає про найближчі плани занять Ярина.

Олексій сказав їй, що дуже любить деруни — і ерготерапевтка навчила його їх готувати.

«Я попросила свого тата зробити спеціальну кухонну дошку. Там 9 цвяхів, на які населяють картоплини, до неї прикріплена тертка. Олексій зміг почистити картоплю, натерти її, зробити розчин для дерунів, перевертати їх на пательні — ви б бачили, який він був задоволений!»

Після поранення ліва частина його тіла не функціонувала — і досі ліва рука неробоча, тож кухонну дошку від тата Ярини Олексій мусив приборкувати тільки правою рукою. Зміг.

«Коли Олексія до нас привезли, він був, як новонароджена дитина: міг лише лежати на спині. Ми перевертали його з боку на бік, потім підіймали, вчили сидіти та стояти, робити перші кроки. Спочатку він міг пересуватися тільки з допомогою Підвісна система Guldmann. Використовується для вертикалізаціЇ та відновлення навичок ходьби.підвісної системи, яка фіксувала його вертикальне положення і не дозволяла впасти.Тепер він самостійно може встати з ліжка, самостійно ходити», — каже фізіотерапевт Ростислав.

На заняттях з ерготерапевткою і логопединею Олексій трохи засидівся. І перш ніж іти до Ростислава, попросився пройтися. Помаленьку йде коридором. Хоч би його ніхто не штовхнув… Але люди, які йдуть назустріч, дають дорогу. Та пішоходи на тротуарах так не робитимуть…

Мені здається, що Олексій ходить прекрасно. Але Ростислав пояснює: треба, щоб він ходив, виставляючи вперед поперемінно праву і ліву ногу, особливо, коли спускається сходами. А Олексій поки що погано відчуває положення лівої ноги. От він пішов на сходи: спустився, тримаючись за поручні, із 7 поверху на 3-й, піднявся з 3 на 4-й. І попросився до ліфта — дуже втомився. А Ростислав ставить завдання ходити сходами, не тримаючись за поручні…

«У нього уражена права півкуля мозку, зокрема, Мозочок — відділ головного мозку, що відповідає за координацію рухів, регуляцію рівноваги і м'язового тонусу.мозочок, що відповідає за координацію рухів. Тому Олексій так важко опановує ходьбу. Але він відновився більше, ніж можна було передбачити. А ми думали, що він зможе хіба що встати й постояти — максимум», — говорить Ростислав.

Вулицею надії

Від реабілітаційного центру ми спускаємося до так званого Соціальне житло відкрили у лютому 2025 року. Воно розраховане на одночасне тимчасове проживання 60 осіб – пацієнти і їхні рідні. Це 6-поверхова будівля на 24 квартири. Спорудження профінансоване Євросоюзом.соціального житла, котре у Львові збудували для пацієнтів «Незламних». Вуличка стрімко збігає з пагорба вниз — схил доволі крутий, як на мене, градусів 40. А Олексій встає з крісла колісного і, тримаючись за його ручку, долає цей схил пішки. Уранці він теж самостійно підіймався вгору.

Раптом впадає в очі табличка з назвою вулиці: «Віри, Надії, Любові». Мені перехоплює подих…

«У палаті хлопці з різними пораненнями лежали — стогони, іноді крики, запахи ці різні. Знаєте, як воно буває… І там потім один хлопець помер, Олексія після того така туга накрила… Хлопці хороші, але Олексій на рівних із ними не міг говорити, його це в депресію заганяло. Нам у соціальному житлі краще — ті палати дуже гнітили вже. А тут поки вулицею до центру доїдеш, поки назад — Олексій людей, машини побачить, он дерева починають розпускатися, нові враження. Це ж теж реабілітація», — розмірковує Віктор.

Але і в соціальному житлі вони обоє добряче вже зниділи. Недарма, коли ерготерапевтка Ярина попросила Олексія запитати щось у батька, він поцікавився, чи скоро вони вже поїдуть додому…

«Йому треба змінити обстановку. У нього в лікувальних закладах навіть така собі зона комфорту склалася. А Олексію потрібні нові виклики, бо в зоні комфорту його відновлення пригальмовується», — говорить Ярина.

На думку пана Віктора, найкращий варіант для них — їхати у своє село на Кіровоградщині.

«Для кожної справи треба мати ентузіазм. Я спостерігаю за Олексієм — ентузіазму до реабілітації й лікування в нього все менше. Він стає байдужим. І в мене тоді теж пропадає ентузіазм. А це неприпустимо, я повинен витягувати сина», — каже Віктор.

Але чи зможе він витягнути Олексія в далекому селі, без допомоги фахівців? Та пересвідчуюся, що Віктор уже сам став досвідченим реабілітологом. Треба Олексію розробляти певні мʼязи ніг — батько підібрав на вулиці відповідної конфігурації тротуарну плитку. Чим не тренажер? Олексій ставить пальці ніг на підвищення плитки й відриває пʼятки від підлоги. Уламок міни так перебив мʼязи обличчя, що Олексій не може розплющити праве око — батько постійно виконує з сином спеціальні тренувальні вправи, щоб той таки зміг дивитися на світ обома очима.

«Я дуже поезію люблю, і Олексій любить. Я йому декламую вірші, а він їх з мого голосу запамʼятовує і повторює. Лікарка наша, Надія Михайлівна, аж розгубилася, як почула від сина вірші», — розповідає Віктор.

Я прошу Олексія прочитати мені якийсь вірш — той відмовно хитає головою.

«Є людина, з якою б ти зараз хотів говорити?» — запитую в нього.

«Остап, син», — відповідає він. І вперше за день спілкування я бачу усмішку на його обличчі.

Надійний і самостійний

Коли Олексій довго мовчить у відповідь, це не значить, що він не хоче говорити. Він просто ретельно підбирає слова. Як от тепер, розповідаючи про себе.

Він памʼятає момент поранення, і як побачив обличчя батька над собою в шпиталі. Учора в магазині дуже швидко зорієнтувався. Купив оселедець і картоплю. А зі смаколиків найбільше любить халву і згущене молоко. Він хоче повернутися додому й закінчити ремонт будинку — має цікавий план його реконструкції. 

На правій руці Олексія тату англійською мовою: «Я такий, який є».

«Який ти є?», — запитую в нього.

«Надійний», — відповідає він.

«Яким ти хочеш стати?» — допитуюся.

«Самостійним», — говорить Олексій.

За словами батька, він дуже тужить саме через свою залежність від інших людей. Навіть у дрібницях: от пробує скласти серветки — як упаде яка на підлогу, уже настрій почорнів.

«До поранення син іншим разом був аж занадто самостійний у житті», — сміється  батько.

Під час реабілітації Олексію багато разів пропонували відвідати різні розважальні заходи, але Віктор сина туди не возив.

«Він дуже емоційно реагує на такі речі. От на Різдво в реабілітаційному центрі всім пораненим подарували вишиванки, запросили за святковий стіл. А як заспівали колядок, Олексій заплакав від зворушення, йому стало зле. Я стараюся обмежити такі емоційні навантаження для нього. Навіть на заняття намагаюся привезти його після хвилини мовчання. Бо коли він в центрі чує її оголошення, то починає плакати — а це позначається на заняттях», — пояснює Віктор.

…Після школи Олексій подався вчитися на актора-режисера в училище культури. Потім працював діджеєм-звукооператором в будинку культури. Музика, усміхнені обличчя, гарний настрій людей…

Але коли Олексій вирішив одружитися, слідом за батьком вивчився на будівельника. Бо зарплата діджея — не для сімейної людини. Через кілька років з дружиною розлучився. Сину Остапу — 11 років. Він приїздив кілька разів до батька в київський шпиталь. Тепер вони переписуються. Обійняти сина, побути з ним поруч хочеться дуже-дуже…

«Я так хочу, щоб Олексій знайшов собі якусь жінку», — довіряє мені свої надії пан Віктор, як син пішов відпочивати у свою кімнату.

Після розлучення Олексій не одружився вдруге. На його карі очі з довжелезними густими віями не одна дівчина заглядалася. Була в нього подруга до війни, він до неї у відпустки з фронту приїздив. Вона до нього після поранення навідувалася.

«Як у розвідку, — розказує про ті приїзди батько, — кілька годин посиділа — і назад. Як ми вже у Львові, то говорила з Олексієм телефоном — питаннями засипає і докоряє, чого син мовчить. Не розуміє, що йому важко розмова дається. І я їй сказав, що як хоче допомогти йому, то хай приїздить сюди. Я буду все робити, буду його доглядати, а ти тільки посидь біля нього, підтримай його морально. Так вона сказала, що до такого не готова. Це ще у червні минулого року було. Якось Олексій просив у мене її номер — я не дав. Якби вона хотіла, то приїхала б», —  розповідає свій біль батько.

Мама Олексія померла 17 років тому. Тож Віктор нині — єдиний, хто опікується сином. 

«Усе буде на мої руки. Але я з цього трагедію не роблю. Приїдемо додому, будемо хазяйнувати. Сестра моя допоможе. Вона й зараз нашу хату глядить. Ремонт будинку зробимо, або з синових виплат купимо квартиру. Хоча з тими виплатами біда, бо мені хоч розірвись: і сина доглядай, і документи різні оформлюй. На все рук не вистачає», — пояснює Віктор.

Він людина чіткого планування й ретельного аналізу ситуації. Ще в Одесі завів щоденник, де ретельно занотовує всі зміни в синовому стані: що Олексію капали, які вправи він виконував тощо. От і львівський зошит уже майже списаний. «15 жовтня 2024 року. Уперше самостійно пішов», «18 жовтня 2024 року вперше самостійно почистив зуби». Учорашній день записаний, як дата першого після поранення візиту в магазин.

Якими подіями Віктор наповнить кіровоградський щоденник?

За словами фізіотерапевта Ростислава, після повернення додому відбудеться, найімовірніше, певний відкат в Олексієвих здобутках. Але потім знову можливий прогрес — якщо буде періодично приїздити на реабілітацію, виконуватиме вдома вказівки й поради лікарів.

«Олексій нічого не питає у мене про якісь події, про війну. Тільки про реабілітацію. Якщо взагалі питає. В основному я йому сам розповідаю про все, що може бути йому цікавим. Але думаю, що вдома він почне цікавитися життям. Він же в мене такий, що любить щось придумати, якусь ідею втілити. Удома це до нього повернеться», — каже на прощання пан Віктор.

Попереду в Олексія і його батька багато клопотів. Треба оформити медичні документи про непридатність до військової служби, потім документи на інвалідність.

… Я наостанок заглядаю в кімнату до Олексія. Він лежить і притискає до себе подарованого тіткою плюшевого ведмедика. Через мене сьогодні його день важчий, ніж зазвичай. Але я — нове враження, тобто реабілітаційний момент, за логікою пана Віктора…

«Треба битися, а не журитися», — не відпускає мене його фраза.надано hromadske