Батьки голосували за Трампа, а син загинув за Україну. Історія 21-річного американця, який захищав Авдіївку і рятував поранених у Кринках

Підтримати

Останній бій Ітана

Холодного зимового ранку Леслі подзвонили з незнайомого номера. Рівний жіночий голос сказав: «Ваш син зник безвісти під час боїв на Донбасі. Мені дуже шкода». Жодних деталей. Лише сухий факт.

Через кілька днів після дзвінка з Державного департаменту США Леслі вдалося зв’язатися з командиром Ітана. Він сказав, що бачив тіло її сина з дрона, але евакуювати його не було можливості: позицію захопили росіяни. Цілий рік Ітана вважали зниклим безвісти.

«Увесь цей рік його дівчина Вероніка повторювала: “Я не повірю в його смерть, доки не побачу тіло”. Іноді я думала: може, вона має рацію? Можливо, він іще живий? А може, це помилка чи він у полоні?» — каже Леслі. Її голос зривається. Незважаючи на сонячні окуляри, вона не може приховати сльози.

Не мати змоги поховати Ітана й попрощатися з ним по-людськи було тяжким випробуванням для родини. Примарні надії на те, що він живий, знесилювали ще більше. Однак усі ілюзії розвіялися, коли Леслі вдалося поговорити з побратимами Ітана. Вони розповіли, яким був його останній бій.

Ітан загинув 4 грудня 2023 року, боронячи Авдіївку в складі 59 окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка. Під час масованого російського наступу на місто з кількох напрямків Ітан прикривав відступ свого підрозділу з села Авдіївське. Разом з іншим американцем він опинився в напівоточенні. Вони пройшли всю війну пліч-о-пліч. Це був його найкращий друг.

«Удвох їм вдалося ліквідувати близько 12 росіян і виграти час для інших. Ітан дістався безпечного місця, але помітив, що його побратим відстав. Він вирішив повернутися по нього. Його друг зазнав кульового поранення й стікав кров’ю. Саме тоді, коли Ітан намагався витягнути побратима, ворожа куля прошила верхню частину його грудей, над бронежилетом. Попри це, він усе одно намагався врятувати друга. Ніхто з них не вийшов живим із того бою», — каже Леслі.

Паркур, морська піхота й Трамп

Ітан народився 17 липня 2002 року в Сімі-Веллі, невеличкому містечку на північ від Лос-Анджелеса, штат Каліфорнія. Тут він прожив більшу частину свого життя, допоки його родина не переїхала у Спрингфілд, штат Міссурі. Ітан завжди сумував за Каліфорнією, де не було морозів, а сонце сяяло весь рік.

«Як вам жилося в «Червоними штатами» в Америці називають ті, у яких більшість виборців зазвичай голосує за республіканців. У 2024 році в Міссурі переміг Дональд Трамп.“червоному” Міссурі після У «синіх штатах» більшість виборців голосує за демократів. У 2024 році в Каліфорнії перемогла Камала Гарріс.“синьої” Каліфорнії?» — запитую я в Леслі.

Вона ніяковіє й усміхається: «Мій чоловік і я голосували за Трампа». Коли я кажу, що їхній син, мабуть, голосував би інакше після того, як Трамп зупинив військову допомогу Україні, Леслі лише знизує плечима.

«Трамп хоче покласти край війні дипломатичним шляхом. І я сподіваюся, що йому це вдасться. Його попередник давав Україні зброю, але робив це занадто повільно», — говорить Леслі.

У Каліфорнії Леслі діагностували рак грудей, з яким вона боролася кілька років. Подолавши смертельну хворобу, вона з родиною вирішила змінити обстановку та переїхати.

Ітан був найстаршою дитиною в сім’ї. Брат Гебріел молодший за нього на три роки, а сестра Ханна — на шість. Його батько, Джон Гертвек, 20 років пропрацював вчителем алгебри в середній школі.

«Ітан ніколи не був сильним у математиці — пішов у свою маму. Він був надзвичайно впертим хлопчиною. Якщо задумував щось зробити, завжди йшов до кінця. Коли йому було 4 роки, Ітан вирішив навчитися зав’язувати шнурки. Сидів із цими шнурками годинами й не здавався, поки не вдалося. У цьому був весь Ітан», — згадує Джон.

У юному віці Ітан займався Паркур — це вид спорту, у якому люди долають перешкоди в міському або природному середовищі за допомогою бігу, стрибків, лазіння тощо.паркуром і любив стрибати зі скель у море. У 17 років пішов служити в морську піхоту.

«З раннього дитинства Ітан мав загострене почуття справедливості та завжди намагався заступатися за тих, хто не міг постояти за себе. Він був справжнім воїном. Тому я не здивувалася, коли Ітан обрав службу в морській піхоті. Мій батько й дід також були морпіхами. Він хотів бути схожим на них», — каже Леслі.

Ітан мріяв збудувати кар’єру в армії. Він старанно вчився та тренувався й був у трійці найкращих за всіма показниками з-поміж майже 400 хлопців. А ще був наймолодшим.

Однак його мрія про армійську службу була зруйнована на злеті. Морським піхотинцем Ітан пробув лише 7 місяців. У тренувальному таборі в нього діагностували рідкісне генетичне захворювання крові Дефіцит G6PD — це спадкове захворювання, при якому не вистачає ферменту, що захищає червоні кров’яні клітини від ушкоджень окислювальними речовинами. У разі його дефіциту деякі ліки, харчові продукти чи інфекції можуть спричинити руйнування клітин, що веде до анемії.G6PD, симптоми якого проявилися під час фізичних навантажень. 

«Ітан намагався боротися, але його організм просто не міг впоратися з цим. Тож невдовзі його з почестями звільнили з морської піхоти. Він був спустошений», — згадує Леслі.

Хлопець покинув військову службу, відразу пішов працювати. Влаштувався в компанію, що виробляла й продавала стрілецьку зброю.

«путін — підлий негідник»

У день, коли росія почала повномасштабне вторгнення, Ітан був дуже злим. Він стежив за новинами й переживав через російські удари по цивільних об’єктах.

«Не можна так вчиняти. путін — підлий негідник», — казав Ітан.

На початку березня він вирішив поїхати в Україну й допомогти, чим міг. На польсько-українському кордоні панував хаос: тисячі людей, затори на дорогах і плач дітей. Ітан зголосився допомагати українським біженцям. Він познайомився з двома британцями й разом із ними в’їхав в Україну. Коли вони дізналися, що він хоче піти в армію, почали його відмовляти. Їм вдалося переконати Ітана повернутися додому, щоб краще підготуватися й бути більш корисним. Вони вважали, що він занадто молодий для війни.

Удома Ітан не знаходив собі місця. Постійно говорив про Україну й шукав контакти з іншими американцями, які планували їхати воювати.

«Він хотів повернутися. Ми зрозуміли, що це серйозно, коли на нашу адресу почали приходити коробки з різноманітним військовим спорядженням. Ітан багато чого купував. Для себе й для нових знайомих, які вже були в Україні та воювали», — розповідає Леслі. 

За кілька днів до вильоту Ітан повідомив про свої плани батькам.

«Ми сказали йому: “Ми тебе любимо. Ми молимося за тебе й завжди будемо підтримувати тебе”. Ми бачили, що він налаштований рішуче й прагне допомогти українцям», — пригадує Леслі.  

У березні 2023 року Ітан повернувся в Україну. Пройшов курс бойового медика й почав викладати тактичну медицину новобранцям української армії. 

«Йому було лише 20 років. Більшість його учнів були набагато старші за нього. Щоразу, коли вони закінчували навчання і йшли на фронт, Ітан плакав. Він добре розумів, що багато хто з них ніколи не повернеться. Рішення долучитися до війська самому та піти воювати не було спонтанним», — говорить Леслі. 

У червні Ітан приєднався до 131 окремого розвідувального батальйону «Відьмак» як бойовий медик. Його підрозділ дислокувався в Херсоні. Саме тут Ітан зустрів своє кохання.

Херсон і Вероніка

Ітан і Вероніка познайомилися в соцмережах. Вони майже ровесники. Він лише на рік старший за неї.

«Коли ми зустрілись, перші п’ятнадцять хвилин мені було важко. Я вчила англійську лише в школі. Довелося пригадувати чужу мову. Але з Ітаном було так спокійно і приємно, що я розслабилася і якось уже й з англійською трохи краще стало. І розмова в нас із ним пішла. Ми були дуже схожі та добре розуміли одне одного», — пригадує Вероніка.

Вероніка пройшла через російську окупацію Херсона, а коли українці звільнили її рідне місто й росіяни почали гатити по ньому з артилерії, вона твердо вирішила бути тут до кінця разом зі своїми батьками.

«Ітан постійно питав мене, чому я не хочу переїхати в безпечніше місце. Але це мій дім. Моє місце тут. Під час окупації ми майже не виходили на вулицю. Тільки по продукти. Нам постійно доводилося чистити телефони від листування з нашими друзями-військовими. Окупанти двічі приходили до нас додому з обшуками. А мого дядька вони викрали. Він досі перебуває в полоні. Як я можу поїхати й забути про це?» — каже Вероніка.

Ітан розповідав їй, що Херсонщина нагадує йому рідну Каліфорнію. Він хотів залишитися в Україні після війни. 

«Разом з Ітаном ми любили сидіти на лавці та розмовляти про все на світі, поки не темніло й не починався обстріл. Комендантська година й вибухи нагадували нам, як швидко летить час, коли добре разом. У нас навіть немає спільних фото, бо ми забували про телефони, коли зустрічалися», — згадує Вероніка.

У перервах між бойовими завданнями він готував Вероніці американські сендвічі з м'ясом, листям салату і яйцем. Вероніка познайомила його з мамою і запрошувала на вечерю до себе додому.

«Мама дуже любила Ітана. Він був скромним і ввічливим хлопцем. Його улюбленою стравою став український борщ. Тільки той, який готувала моя мама. Після вечері він завжди першим вставав з-за столу та мив посуд. І його неможливо було зупинити», — говорить Вероніка, сміючись.

Коли Ітан йшов на бойове завдання, вимикав телефон і від нього не було жодних звісток. Але Вероніка не переживала. 

«Ітан завжди був дуже спокійним, і я теж намагалася тримати себе в руках. Здавалося, що в нього все під контролем і з ним ніколи не станеться нічого поганого. Він був дуже щирим і добрим. Завжди прагнув допомагати іншим. Коли він дивився на мене, у його очах була дитяча невинність. Але водночас я почувалася з ним у безпеці», — розповідає Вероніка.

Ітан неодноразово перепливав Дніпро на надувному човні. Він брав участь у боях в Кринках та евакуював поранених з інших районів лівого берега Херсонщини, окупованого росіянами.

«Одного разу він повернувся назад із контузією. Після цього бувало так, що я говорила до нього, а він ніби не чув мене й думав про щось інше. Коли я спитала, чи все гаразд, він відповів, що днями на його руках помер побратим. Він намагався його врятувати, але не зміг. Ітан дуже переживав, коли був безсилий допомогти іншим. Я намагалася підтримувати його й відволікати від тяжких думок. А він називав мене маленьким солдатом через те, що я сиділа під обстрілами й нікуди не їхала», — згадує Вероніка.

Літо пролетіло швидко. Восени 2023-го Ітан перевівся до 59 бригади. Його попередній підрозділ почав більше займатися війною дронів, а Ітан хотів продовжувати бути бойовим медиком і рятувати поранених. 

«Їх перевели на Донбас. Він дуже не хотів полишати Херсон. Він любив це місто. Коли їхав, то обіцяв повернутися. І виконав свою обіцянку. У листопаді в нього була коротка відпустка. Він одразу приїхав у Херсон і зустрівся зі мною», — зітхаючи, говорить Вероніка.

Перед поверненням на фронт Ітан подарував Вероніці свій армійський жетон і патч у вигляді американського прапора. Він знову пообіцяв повернутися.

«Ітан постійно говорив, що забере мене з Херсона і разом ми переїдемо жити до Одеси. Він хотів жити біля моря, як у дитинстві. Але це була наша остання зустріч. Коли він загинув, я цього не відчула. Тому до останнього відмовлялася вірити, що його більше немає», — зізнається Вероніка.

Перше й останнє татуювання

Востаннє Ітан виходив на зв’язок 3 грудня 2023 року, коли повідомив мамі, що йде на своє останнє бойове завдання й більше не планує продовжувати контракт. Він пообіцяв батькам повернутися додому на Різдво.

«Він був дуже виснажений і хотів кілька місяців побути вдома, перш ніж знову поїхати до України. Під час відеодзвінка він показав мені татуювання на руці, яке зробив в Україні. Три великі літери й одна цифра: IGY6 — це абревіатура від англійського вислову I Got Your Six, що означає «Я прикриваю тебе». У військовій термінології «шістка» позначає зону, що розміщена позаду, тому ця фраза символізує готовність захищати товариша.IGY6. Це було єдине татуювання на його тілі. Саме за цим татуюванням я і впізнала його, коли Андрій, його побратим, надіслав мені фото його тіла, зняте з дрона», — каже Леслі.

У грудні 2024 року росіяни та українці провели обмін тілами солдатів, загиблих на полі бою. А в лютому 2025-го сім’ю Гертвеків повідомили про те, що серед загиблих, ймовірно, є рештки тіла Ітана. Довелося провести ДНК-тест, щоб підтвердити це.

«Це був Ітан. Минув цілий рік. Тепер ми могли поховати його. Похорон коштував близько тридцяти тисяч доларів. На жаль, у нас не було таких грошей»,  — розповідає Леслі.

Леслі звернулася по допомогу до ветеранів морської піхоти, які знали Ітана. І вони зібрали необхідну суму лише за два дні. Сім’я Гертвеків приїхала до України в повному складі — Джон, Леслі, Гебріел і Ханна. Прощання з Ітаном відбувалося на майдані Незалежності в Києві. Перед поверненням до Америки вся родина зробила собі татуювання на руці. Таке саме, як було в Ітана, — IGY6.

Ітана Гантера Гертвека поховали з почестями в Каліфорнії. На похорон прийшло багато людей, включно з представниками української громади. Вони принесли з собою українські прапори.

«На жаль, ми не змогли поховати Ітана на військовому кладовищі. Право на місце там мають лише ті, хто служив у Збройних силах США понад два роки. Але ми поховали сина достойно. Ітан поклав життя за Україну, яку полюбив усім серцем. Він бився за свободу. І я вважаю його справжнім героєм», — не стримуючи сліз, каже Леслі.

Ітан Гертвек часто повторював: «Зло перемагає тоді, коли добрі люди нічого не роблять». Він жив і помер, роблячи все можливе, щоб не дати злу тріумфувати.