Листи без відповіді. Як 10-річний Дмитро втратив маму та мріє, щоб тато повернувся з полону
Відповідно до Третьої Женевської конвенції, усі військовополонені мають право підтримувати зв’язок зі своїми родинами, зокрема через листування. Це є однією з базових гарантій поводження з ними.
Однак росія систематично порушує цю норму, і родини українських військовополонених хоч якусь інформацію найчастіше отримують від інших полонених, які повертаються до України після обмінів.
10-річний Дмитро Терентьєв живе разом із бабусею Марією Деревянко в Чернігові. Його батько Роман з 2023 року перебуває в полоні, Дмитро написав йому вже кілька листів, але від батька не отримав жодної звістки.
Тетяна, мама хлопчика, загинула на початку повномасштабної війни, тож ним зараз опікується бабуся. Дмитро дуже хоче дізнатися бодай щось про батька, бо не знає ані де саме зараз він, ані що з ним, чи взагалі живий. І найбільше мріє, щоб тато повернувся додому.
«Усі попадали, але Таня не піднялася»
Марія Деревянко не схожа на стереотипну бабусю. Молоде обличчя, різкий і впевнений голос — який, утім, миттєво починає дрижати, щойно заходить мова про Тетяну й Дмитра.
«Вона була настільки оптимісткою, що бачила тільки світло. Настільки вміла радіти життю, що навіть от з'їсть маленький мандарин, і потім долоньки так притулить, і скаже: “А мої долоньки пахнуть сонечком”. З нею неможливо було посваритися», — згадує Марія доньку.
Коли почалася повномасштабна війна, Марія вмовляла Тетяну виїхати з Чернігова. Але та не наважилася: занадто багато було новин про цивільні автомобілі, які розстрілювали або які підривалися на мінах під час евакуації. Вона вірила, що щоденні обстріли обложеного міста швидко закінчаться.
Марія жила в гуртожитку, а Тетяна із Дмитром — в орендованій квартирі неподалік. У березні 2022-го в місті вже не було звʼязку, і, щоб менше хвилюватися одне за одного, вирішили, що мама з онуком переїдуть до бабусі. Разом під одним дахом вони прожили тільки одну ніч.
Електрики, води й газу в Чернігові не було. Припасені макарони й крупи готувати можна було хіба що на багатті просто неба, ризикуючи потрапити під один із постійних обстрілів.
16 березня магазини ще працювали, і Тетяна вирушила пошукати якусь більш-менш готову їжу. Ходила містом, чи не вперше від початку повномасштабного вторгнення вийшовши на тривалий час зі сховища. Принесла фруктів, молока, пластівців, а потім вирішила ще забігти до квартири, щоб забрати залишки продуктів.
«Через годину-півтори після того, як вона пішла, почався обстріл нашого району. Таня додому ночувати так і не прийшла», — зітхає Марія.
Ту ніч бабуся та онук провели в підвалі гуртожитку, гріючись від буржуйки. На ранок привезли питну воду. Марію з відром у руках перестрів незнайомий чоловік, показав сумку Тетяни й сказав, що її більше немає.
Коли почався новий обстріл, Тетяна вже поверталася з квартири додому. Разом з іншими людьми встигла сховатися в підвалі. Але коли вони виходили зі сховку, думаючи, що все закінчилося, стався новий приліт.
«Усі відразу попадали, але тільки Таня не піднялася», — переказує Марія слова незнайомця.
Жінка поїхала до моргу на упізнання, але поховати доньку за тих обставин, що склалися в місті, було неможливо. Наступного дня волонтери вже вивозили Марію та Дмитра полями на захід України.
За даними голови Чернігівської ОДА Вʼячеслава Чауса, 16 березня 2022 року в місті загинули 53 людини — найбільше за весь час облоги міста.
Про загибель мами Марія розповіла онукові, уже коли вони дісталися до безпечних територій.
«Мамо, я боюся. Приїдь, забери мене звідси»
Майже три місяці бабуся й онук провели на Львівщині. Марія бачила, як Дмитрик, якому на той момент було лише сім з половиною років, поступово почав усвідомлювати, що сталося щось непоправне. Одного разу вона взяла його телефон і почула голосові повідомлення, які він надсилав Тетяні у Viber:
«Мамо, а чого тебе нема?».
«Мамо, коли ти приїдеш?».
«Мамо, мені кажуть, що ти померла».
«Мамо, мені страшно».
«Мамо, я боюсь. Мамо, приїдь, забери мене звідси».
У червні 2022 року вони повернулися до Чернігова. Перше, що зробила Марія, — знайшла місце поховання доньки. І оформила опіку над Дмитром на себе.
«Не хвилюйтеся, ваш зять живий»
Тетяна почала зустрічатися з Романом Терентьєвим ще в 11 класі, невдовзі в них народився Дмитро. Але пара мала проблеми, і на початку повномасштабної війни Роман жив окремо.
У лютому 2023 року чоловік пішов до лав ЗСУ, служив у 32 окремій механізованій бригаді на Харківщині, Куп'янський напрямок.
Востаннє Марія спілкувалася із зятем 12 червня, вітала з днем народження. Незадовго перед тим він надіслав Дмитру свою фотографію у формі, написавши, що дуже його любить. Попросив вибачення за те, що, можливо, приділяв йому недостатньо уваги.
На початку липня 2023 року Роман Терентьєв зник безвісти. Про це Марії повідомила його мама, яка живе у Франції. Марія почала шукати зятя самотужки. Про те, що батько зник безвісти, вона Дмитрові вирішила не розповідати.
Першу інформацію жінка знайшла на одному з російських інформаційних ресурсів, побачивши там фото Романа і його статус — «військовополонений». Офіційне підтвердження цього статусу від Міжнародного комітету Червоного Хреста отримали тільки в грудні 2023 року:
«Так, це було боляче, але вже можна було дитині сказати, що тато живий».
Жодних конкретних відомостей про перебування Романа в полоні ані від МКЧХ, ані від Національного інформаційного бюро Марія не отримала. Де утримували зятя станом на 2024 рік, вона дізналася від одного зі звільнених полонених. Йшлося про СІЗО № 1 у Курську. За свідченнями звільнених військовополонених, це одне із найжорстокіших місць утримання.
«Я потім почала писати в коментарях, намагалася зв'язатися з адміністраторами пошукових груп і у Facebook, і в Telegram-каналах. І в одній групі адмін мені відписався. Узяв мої дані й просто написав мені в особисті: “Не хвилюйтеся, усе добре, ваш зять живий”», — чую надію в голосі Марії.
Вона так і продовжує буквально по крихтах вишукувати бодай якісь новини про Романа з неофіційних джерел, тому що російська влада не надає ані інформації про військовополонених, ані можливості листуватися з більшістю.
«Дорогий мій любий татусю! Як ти там?»
Підтвердження Червоним Хрестом статусу військовополоненого у грудні 2023 року дало родичам право писати листи Романові. Дмитро відразу скористався можливістю.
Хлопець коротко написав російською мовою: «Тату, я тебе дуже сильно люблю, я тебе чекаю». Використання іншої мови, а також якась конкретна детальна інформація в листі майже напевно означали б, що лист не дістанеться адресата. Лист Марія відправила, але не знає, чи дійшов він до Романа, тому що жодної відповіді від нього вони так і не отримали.
Другий лист від Дмитра до тата був таким:
«Дорогий мій любий татусю! Як ти там? Я за тобою дуже сильно сумую. У мене все добре. Я вчуся в 5 класі. А ще вчуся в музичній школі грати на піаніно. Я тебе сильно люблю і чекаю. Твій син Діма».
Тетяна Терентьєва в дитинстві вчилася в музичній школі за класом скрипки. Завжди мріяла грати на фортепіано, але злякалася мрії, усвідомивши, що ані придбати, ані поставити музичний інструмент у тісному житлі вони не зможуть. У результаті через чотири роки покинула музичну школу.
Дмитро вирішив не повторювати помилку мами й пішов до музичної школи за класом фортепіано. Тепер мріє стати викладачем музики. А ще у квартирі, яку вони зараз винаймають у Чернігові, стоїть піаніно, і хлопець залюбки грає перші вивчені мелодії.
Відмова в листуванні — спроба зламати волю полонених і родичів
Під час підготовки звіту «Оглушлива тиша. Насильницькі зникнення, утримання інкомунікадо та катування українських полонених росією» Amnesty International Ukraine опитали 43 підтверджених військовополонених або їхні родини, і лише пʼятеро з них мали можливість надіслати лист чи зателефонувати близьким. В окремих випадках українським військовополоненим дозволяли спілкуватися з родинами після того, як їхній статус змінився на підозрюваних у вчиненні злочину, обвинувачених чи засуджених.
Видається, що відмова військовополоненим у праві на листування є навмисною тактикою. Її мета — зламати волю полонених, змусити їх відчувати себе недооціненими та забутими або примусити до виконання незаконних вимог, зокрема участі в записаних інтерв’ю для російських державних ЗМІ. Для їхніх близьких відсутність будь-якої інформації сама собою є формою психологічного увʼязнення, зазначається у звіті Amnesty International Ukraine.
Тривога в повітрі
Щойно лунає сирена повітряної тривоги, Дмитро завжди й за будь-яких обставин біжить ховатися до будинку і не виходить звідти, бо назавжди запамʼятав, що його мама загинула саме на вулиці, коли виходила зі сховища.
Уночі, коли лунають сирени, вони з бабусею перебазовуються в коридор. Там немає вікон, і вони додатково вкриваються ковдрами: і тепліше, і нібито трохи менший ризик зазнати поранення від дрібних уламків.
Найспокійніше Марії, коли Дмитро у школі, тому що там хороше бомбосховище і вчителі стежать за безпекою. Для жінки очевидно, що така пильність у питаннях безпеки — наслідок психологічної травми. Краще боятися повітряних тривог, ніж втратити ще когось із найближчих людей.
Ще до початку повномасштабної війни хлопчик часто говорив мамі, що дуже хоче братика чи сестричку:
«Діма говорив мені: “Мама мені обіцяла народити братика або сестричку. Я дуже сумую, я назавжди залишився сам, бо навіть мами нема”. Він хоче комусь зателефонувати, а, по суті, майже нема кому. Тільки мені».
Разом із бабусею він часто бере участь в акціях родичів військовополонених. На одному із заготовлених плакатів на простому коробковому картоні маркером написано «Безвісти зниклий — не значить загиблий», а наступний плакат ніби відповідає попередньому: «Полон вбиває».
Дмитро багато разів повторює, що його головна мрія — аби тато повернувся живим. Усе інше — дрібниці.
Матеріал опублікований в межах кампанії Amnesty International Ukraine «Оглушлива тиша», спрямованої на те, щоб привернути увагу міжнародної спільноти до порушень прав військовополонених, яких утримують на території росії.