«Гіпноз мирного життя дуже потужний». Ігор Луценко про втрату територій і пастку повзучого наступу, в яку втрапила Україна

Підтримати

Ми спимо, їмо, а росіяни наступають

Пане Ігорю, коли в тилу дивишся карту бойових дій на екрані смартфона, здається, що вона роками не змінюється, і лінія розмежування просто застигла. Але ж бойові дії продовжуються. Яка ситуація на фронті реально?

На фронті відбувається постійне просування ворога, його повзучий наступ. росіяни нам навʼязали такий тип війни. І ми потрапили в їхню пастку. росія використовує свою перевагу в людях, чисто бере нас масою. Ми поступово втрачаємо свої території. І я не виключаю, що через деякий час ми будемо мати зовсім інший інформаційний фон, приміром, щодо Покровська і Костянтинівки.

Військові оглядачі люблять говорити, що росії з її темпами просування знадобиться 89 років, аби завоювати всю територію України. Тобто якщо катастрофа і станеться, то дуже нескоро. У чому згубність таких розрахунків для нас?

У тому, що поступові кількісні зусилля ворога рано чи пізно переходять у якісно нову ситуацію. Коли роками по кілометру обходити Покровськ, через деякий час ми втратимо Покровськ — цілий населений пункт. Так само з Костянтинівкою й іншими містами — аж до Києва і Львова. І мій песимістичний прогноз: буде різке збільшення цих кілометрів, які ми втратимо.

Як пояснити українцям, що ні для кого в Україні немає насправді безпекової подушки у 89 років?

Думаю, що влада повинна про це говорити вже не словами, а своїми вчинками. Якщо високопосадовець піде у військо і скаже, що не може не піти, бо бачить, наскільки велика загроза для країни — це багатьом допоможе отямитися. Якщо президент відправить на фронт якогось свого міністра, бо ситуація така серйозна, що кожен має йти — це теж вплине на суспільство.

Чому влада, аналітики не акцентують на тому, що така повзуча російська агресія є дуже небезпечною? Ми більше говоримо, приміром, про небезпеку кліщів у весняному лісі, ніж про небезпеку постійної втрати територій малими порціями.

Знаєте, у нас ситуація зараз така, що якщо якась людина буде надто песимістичною, то її просто захейтять. Подивіться, як у нас сприймають, приміром, виступи волонтерки Марії Берлінської, коли вона застерігає, що скоро нам усім може бути хана. Проблема в тому, що у нас «запєвалами» пропаганди у військових питаннях є самі військові. І наша інформаційно-пропагандистська машинка (машиною її не можу назвати) працює на те, щоб замовчати той негатив у війську, який є.

Але проблема ширша за сам факт втрати чи здобуття якоїсь території.

Маєте на увазі виснаження ЗСУ, самої України в такій війні?

За такого типу війни бойові дії надзвичайно затягуються. А наша країна абсолютно не пристосовується до цієї ситуації — і це її ослаблює. Я маю на увазі правову систему, закони, роботу державних органів, роботу економіки. Оце все в нас не пристосоване до тривалої війни. Війна затягується, і надзвичайний стан, який за визначенням не може тривати довго, стає вже звичайним. І для нього треба звичайні закони. А їх нема. Наприклад, немає ротації на фронті. Відтак, кого схопили три роки тому, того там на війні й тримають. І людина куди йде через деякий час? У СЗЧ. І ми в такий спосіб втрачаємо бойові одиниці.

У нас війна зараз мінімум на 10 років здається, а як воювати — я не бачу. Немає жодного законодавства під це, немає жодного механізму відповідного в армії, і так далі, і так далі. Ось головна загроза від тої війни, яку нам навʼязала росія. Якщо це все буде ще дуже довго — ми програємо.

Стратегії перемоги нема

Ви, як людина військова, розумієте, які стратегічні завдання ставить сьогодні влада перед військовими? Розумієте, куди направлено вектор наших зусиль зі спротиву росіянам?

Я  наголошував і наголошую, що жодної стратегії, як виграти війну, у нас немає. Зараз стратегічний сигнал, який дає влада військовим, це «тримайтесь». І все. Що це за стратегія? Перемога — це зусилля тилу і фронту. Головнокомандувач відповідає за фронт. Сирський намагався відійти від навʼязаної нам росією позиційної війни — провів Курську контрнаступальну операцію. Бо він, як і Залужний, розуміє небезпеку позиційної війни, у якій через кількісну перевагу росіяни будуть завжди перемагати. Але для того, щоб вийти за межі цієї тактики, яку нам навʼязали росіяни, нам треба не зусиллями лише головкома щось вирішувати, а зусиллями всієї країни. Поки що в нас так не виходить, і жодної стратегії перемоги в нас немає. Ми сподіваємося на диво: то росія от-от розвалиться, то Байден нам допоможе, то Трамп проблеми розв’яже.

То Макрон війська введе…

То Макрон уведе війська. Це взагалі було дуже смішно. Європейці  самі себе захистити не можуть — і вони війська до нас будуть уводити? Наша влада розраховує на те, що от-от трапиться якась подія N — і війна завдяки їй закінчиться. Інших варіантів перемоги в нас у публічному просторі не було озвучено. Тим часом після звільнення Херсона й Харківщини ми навіть ворога не можемо зупинити. Радіємо, коли трохи його пригальмовуємо.

Тобто на сьогодні наше стратегічне завдання — пригальмувати ворога?

Так, на найближчі 89 років (сміється). Тоді як у росіян стратегія — знищити нас, українців. Вони влаштували геноцид українців військовими засобами. Про це відверто говорять їхні пропагандисти, закликаючи «мочити хахлов». Дискусії в росії точаться тільки щодо того, якими методами це робить. А такі, як гіркін-стрєлков, кажуть, що путін ще й неефективний у геноциді українців, треба, мовляв, посилити удари.

Наш порятунок — технологічний прорив

І як же нам зараз активізуватися у спротиві? Як припинити цю повзучу російську агресію?

Насамперед я робив би ставку на технологічний прорив. У нас є величезний технологічний потенціал, є чудові українські й закордонні компанії, закордонні уряди, котрі спонсорують наших і своїх виробників зброї. Наша влада має поставити перед ними конкретні тактико-технічні задачі. Це все абсолютно реалістично й можливо. Приймається рішення, розробляються відповідні дрони, міни тощо, і все це робиться буквально за пів року. І росія мусить після цього зупинитися. Нам треба енергійно ставити перед собою такі завдання. І треба, щоб це робили не волонтери, не активісти-ентузіасти, а держава. Бо нам треба перемагати росію в технологічній війні. У росіян є величезна державна програма зі створення їхньої технологічної переваги. Це просто програма наступу росії на нас і далі, на інші країни. А в нас ніхто навіть не намагається складати таку програму хоч на папері. Хоч як орієнтира, я вже не кажу про реалізацію.

На відміну від нас, росія використала затяжний характер війни, щоб наростити свою технологічну перевагу над нами. Зокрема, росіяни збільшують обсяги виробництва «шахедів», у тому числі реактивних.

Що це означає для нас?

Завдаючи високоточних ударів за допомогою БпЛА, у певний момент росіяни зможуть знищувати цілі наші міста, робити їх непридатними для нормального життя. Ну тобто в них можна буде якось жити, як зараз у Херсоні, але Херсон — це ж безперспективне на сьогодні місце. А надалі росіяни зможуть робити цілі регіони непридатними для ведення економічної діяльності, а Україну непридатною для економічного розвитку — вибивати обʼєкти енергетики й логістики, вибивати виробництва, витісняти в інші регіони людей, які на них працювали тощо. І відтік наших людей за кордон буде тільки збільшуватися, якщо ми нічого не змінимо. 

Скоро цілі області будуть непридатними для життя через те, що в росіян у масовій кількості з'являються такі дрони, які просто змусять нас тікати зі своєї території. Херсон зараз уже в оперативному оточенні fpv-дронами, вони вражають трасу, котра сполучає Херсон з Миколаєвом. Теоретично можна зараз якесь рішення придумати, щоб це змінити, але це буде тимчасовий ефект, якщо не буде фундаментальних рішень. 

І така ж доля очікує на Харків, Запоріжжя, Дніпро й так далі. Тобто крім повзучого наступу росіян, буде рости ще й сіра зона ураження їхніх дронів, де ЗСУ  буде дуже важко діяти.

А нам потрібно здійснити таку технологічну модернізацію, щоб створити сіру зону на території росії. Депопулювати ті ворожі території, з яких вони по нас стріляють ракетками й дронами.

Депопулювати — тобто цілеспрямовано знищувати їхнє цивільне населення?

Ні. Я кажу про те, що на тих російських територіях не повинно бути доріг, залізниць, нафтопроводів. Треба, щоб російські війська не мали жодної логістики, жодної підтримки в російському прикордонні. Щоб там взагалі не було когось живого, хто може запустити про нас щось небезпечне.

Ми не будемо ганятися за цивільними росіянами й витрачати на них fpv. Я в жодний спосіб не закликаю знищувати цивільне населення, розстрілювати житлові квартали. Хай собі живуть. Вони ж можуть бути без світла і підвозу харчів, на натуральному господарстві. Але вибачте. Якщо ви на нас напали, ніякої інфраструктури, яка дозволяє вам далі продовжувати агресію, у вас не повинно бути аж по Урал. Але спочатку треба створити сіру зону в російських прикордонних областях, щоб вони не були логістичними коридорами для російської армії.

Ви сказали, що в боротьбі з росіянами нам потрібні зусилля всієї країни. Як треба мобілізувати тил на спротив? Адже кожна армія сильна своїм тилом.

Наша влада постаралася ізолювати країну, тил від фронту. Так, немов фронт існує для якихось інших українців. А треба, щоб військовозобовʼязані в тилу знали, що під час війни в країні воює кожен, що фронт — це перспектива кожного. І нікому не вдасться уникнути мобілізації. Хіба що за віком чи через хворобу.

Служити мають усі, але по черзі. І треба, щоб влада починала з себе, щоб кожна людина у владі мала період армійської служби. Пішов, послужив, повернувся — ті ж парламентарі. І чим вище місце ти займаєш у соціальній ієрархії, тим більше ти маєш воювати. Адже народ прекрасно розуміє фейковість патріотизму так званої нашої еліти. Повторю: кожен громадянин має знати, що війна — це і його справа, а не когось іншого, навіть найнятого за гроші. І що закон один для всіх. І обовʼязки в усіх громадян однакові.

Одночасно треба розробити чіткий алгоритм ротацій, визначити чіткий термін перебування на фронті. Щоб люди з тилу знали, на який час ідуть в окопи. Нехай людина служить десь півтора року через півтора, умовно кажучи. Тобто хтось заходить, навчається, хтось воює, потім дембельнувся на півтора року, працює за своєю цивільною спеціальністю і потім знову заходить на позиції.

Ви пішли в армію з початком АТО, пішли й у 2022 році. На вашу думку, що зараз найбільше деморалізує ЗСУ?

Безкарність посадовців у війську. Це одна з причин, чому бійці йдуть у СЗЧ. Хлопці вважають, що командири несправедливо до них ставляться. Річ у тому, що з самого початку війни право в армії не працювало. Армія була таким утворенням, де нема поняття права, а є лише наказ командира. Сказав він ходити на головах — усі мають ходити. Оскаржити навіть незаконний наказ командира неможливо, відповідні механізми відсутні. Спочатку загинув, а потім оскаржуй, скільки влізе. 

Зеки щодо оскарження рішень начальників мають більше прав, ніж військовослужбовці. Раніше з допомогою військової прокуратури можна було хоч частково розв'язувати питання, бо вона хоч якось слідкувала за дотриманням законів в армії. А зараз боєць хіба журналістам поскаржиться, щоб ті допомогли добитися справедливості. Це треба змінити. Правові механізми мають запрацювати в армії. Якщо ми хочемо мати армію, здатну перемагати.

Влада в затяжній війні

А навіщо, по-вашому, наша влада постаралась ізолювати тил від фронту? 

Бо має електоральні міркування. Ми ж граємося в так звану демократію, яка по суті є тиранією якоїсь абсолютно безвідповідальної більшості. І оскільки більшість виборців теперішньої влади не хоче воювати, не хоче брати участь у захисті батьківщини, то влада, яка на них орієнтується, теж демонструє безвідповідальність. По-іншому вона не вміє, бо вона сама така ж безвідповідальна.

Якщо ми подивимося на неофіційну позицію влади, я не кажу про Зеленського, бо не самотужки Зеленський керує нами, а про людей у владі, що групуються навколо президента. Це люди, котрі абсолютно відверто кажуть, що не створені для війни. Мовляв, ми не маємо воювати та й взагалі еліта в усіх країнах не воює. Я сам це чув, і в них це очевидно, що переважний настрій. Тобто якщо ці люди самі не воюють, то вони так і живуть, типу нехай інші воюють, а ми тут далі будемо рулить. Так не має бути.

Якщо ми вже заговорили про безвідповідальність влади, то поговорімо про таке. Затяжна війна — це і неможливість вплинути на владу через вибори. Останні вибори президента, парламентарів, місцевої влади в нас відбулися у 2019 році. На вашу думку, чим ця затяжна війна може обернутися в політичному аспекті для України?

Я думаю, що двома речами. Або програшем у війні із якоюсь паралельною спецоперацією зі зміни режиму в нас. Або військовим переворотом, коли військові будуть бачити, що політичне керівництво не справляється, не може вирішити ті завдання, котрі в тилу мусять бути вирішені. І тоді якась військова сила скаже: «А підемо но ми ва-банк». Якщо війна затягнеться ще на 5 років, то воно до того дійде.

Воєнний стан — це завжди концентрація влади в руках держави, а згодом, буває, що в руках однієї людини — її очільника. Чим більше затягується війна, тим більша ймовірність такої концентрації. Наразі в Україні існує загроза президентського авторитаризму?

Особливість нашого режиму нинішнього в тому, що він ніяк не схожий на авторитарний. Поясню. Він авторитарний за своїми якимись деклараціями. Але, по факту, люди, котрі визначають його політику, бояться затискати гайки. Подивіться, як вони дали задню в питаннях незалежності НАБУ після акцій протесту біля театру Франка в Києві. Або інше. Приміром, ой, усім заборонено ходити в СЗЧ. Але якщо ви проїдете від Павлограда до Києва, то вас ніхто взагалі не зупинить на трасі жодного разу. От ти вийшов з позиції, сів у автівку і приїхав у Київ, живеш там, відпочиваєш, і тебе ніхто навіть не розшукує. Тобто номінально, за якимись деклараціями, режим нібито жорсткий, але от насправді влада не має механізмів примусу. Від самого початку вона була настільки далека від того, як це працює, що так і не навчилася відповідних практик.

Що у ставленні українців до війни вас найбільше напружує?

Те, що вони часто не усвідомлюють війну, як найбільшу проблему. Гіпноз мирного життя дуже потужний. Але всі наші проблеми — з тою ж корупцією, приміром, — вони всі дрібні порівняно з тим, що на нас насувається з півночі та зі сходу. Я підтримую молодь в її акціях протесту проти наїзду влади на НАБУ, приміром. Але якщо у цій війні ми втратимо країну — то яка різниця вже, чи була в ній корупція.