«Х*й їм, а не Київ»
Вночі над нашим будинком по вулиці Антоновича, що в центрі Києва, пролітає крилата ракета. Цей звук — таке специфічне шелестіння — ні з чим не сплутаєш. У ці кілька секунд ти думаєш, що це вже кінець, але потім згадуєш, що свою ракету ти не почуєш. Якщо почув — значить, уже пролетіла повз.
Ще за кілька секунд лунає такий гучний вибух, що ти знову думаєш: напевне, це кінець. Чутно, як у сусідніх будинках сиплеться скло. Виють сигналізації припаркованих автомобілів.
Ще немає сьомої ранку, і все ще триває тривога через загрозу «шахедів», а люди вже виходять на вулицю. Щоб дізнатися, чи не потрібна комусь допомога, щоб почати прибирати розбите скло, яким всіяні тротуари цілого кварталу, щоб готувати каву тим, хто постраждав, і тим, хто рятує й допомагає.
Це диво, це диво, що я вижила
Я теж виходжу з дому. Через кілька будинків від нашого дорога вже всіяна битим склом. Зауважую мимохідь, що це шлях, яким я вожу свою дитину до школи. Весь — у битому склі. Це так символічно, думаю я. Скло виблискує на сонці, як якісь коштовності, і від того все довкола здається нереальним.
За кілька хвилин ходу повертаю на вулицю Жилянську, це десь тут в один із дворів поцілила, ймовірно, ракета. Люди в тиші спостерігають за роботою рятувальників і пожежників. Хтось у піжамі, хтось закутаний у плед, хтось встиг схопити сумку з речами, домашніх улюбленців. Хтось прийшов допомагати, хтось — проходив повз.
Поліціянти натягують поперек дороги стрічку. З вікон, в яких уже немає скла, звисають штори. Під одним із будинків у купі скла лежить прапор України — його винесло вибуховою хвилею з чийогось дому. Підіймаю його.
На тротуарі навпроти п’ятиповерхівки, де від ракетного удару завалився дах, частково впали перекриття і повилітали всі вікна, нерухомо стоїть жінка. Вона — у смузі світла, і її світле волосся, припорошене скляною крихтою, виблискує на сонці.
— Он там моя квартира, на останньому, п’ятому, поверсі, — говорить вона. — Там, де немає даху і стелі. Це диво, це диво, що я вижила.
Її звати Олена. Розповідає, що перед самим ударом ракети вона вийшла в коридор, бо хотіла ще кілька годин поспати у спокої. Це її й врятувало.
— У кімнатах вилетіли вікна, впала стеля, попадали шафи. Весь кришталь у тих шафах розбився, — каже, а потім змахує рукою. — Ну його, той кришталь!
Її засипало уламками, вона лежала обличчям вниз і дихала крізь джинсову курточку, яка від вибуху впала на неї з вішака. Олену знайшли й дістали рятувальники. Неушкоджену, не рахуючи кількох порізів.
— Я чула, як страшно кричала сусідка, її теж привалило. У неї сильно постраждала нога, але головне, що жива. Здається, у нашому домі ніхто не загинув — і це справжнє диво.
Олена каже, що не встигла нічого зрозуміти, говорить, що навіть вибуху не почула — настільки він був гучним.
Я запитую Олену, чи їй є, де переночувати, або хоча б перевести подих, бо раптом що — запрошую до нас. Вона усміхається у відповідь:
— Дякую, але все добре. Усе добре.
Усе. Добре.
Слава богу, що протез цілий
Недалеко від Олени на бордюрі сидить чоловік, вкритий сірим пилом. На шиї в нього військовий жетон, поряд — милиці. За два кроки від нього до ліхтарного стовпа прихилений протез: у чоловіка немає лівої ноги — втратив у бою, каже. Його права нога, взута у шльопанець із зображенням Тризуба, посічена склом. Стопа червона від крові. Права рука теж порізана.
— Слава богу, що протез цілий, — говорить він, затягуючись сигаретою. — Де б я ще такий вдруге отримав.
Розповідає, що реабілітація була довгою — у різних містах України та за кордоном.
— Я вже своє відвоював, — говорить він і дивиться на будинок. — Я щасливчик, моя квартира на третьому поверсі, принаймні стеля на голову не впала.
До нас підходить ще одна жінка і схвильовано так само пропонує людям піти до неї перепочити.
— Я ось тут живу, у трьох хвилинах звідси, — говорить вона. — Цю ніч я була в метро, але навіть там ми чули ці жахливі вибухи, не уявляю, як було вам.
Сьогодні кава без сиропу?
По іншу сторону вулиці — кав’ярня. У її назві є слово «magic» — магія. Усі вікна вилетіли — простір перед закладом і всередині нього вкритий битим склом. Перед входом чоловік замітає скло, він говорить англійською. Кивком голови показує, що кав’ярня працює.
На годиннику початок восьмої ранку. Усередині дві жінки готують каву людям, які вже утворили невелику чергу. Усі спокійні й ввічливі. Вся підлога липка — вибуховою хвилею знесло поличку, на якій стояли пляшки з різними сиропами.
— То що, сьогодні кава без сиропу? — жартує хтось із черги.
— Чого це? — сміється бариста. — У нас не всі пляшки попадали. Он ще скільки є. Карамельний підійде?
Жінка готує каву, тим часом хлопець із черги пропонує допомогти зірвати шмат стіни, що навис над її головою. Поки вони вдвох намагаються збити цю брилу, інша бариста бажає всім гарного дня. Час від часу вони дякують хлопцям, які замітають скло перед входом до кав’ярні. Пояснюють: це просто люди, які живуть у цьому районі, просто прийшли й замітають, не чекаючи, що хтось попросить їх про це.
На прилавку стоїть баночка для чайових, підписана «На гарний настрій». Складно туди щось не покласти в такий ранок.
Ближче до восьмої ранку скло на вулицях уже переважно зметено в акуратні купки. Кав’ярні, крамниці, «Нова пошта» — усе відчиняється за розкладом. Люди виходять із пошкодженого ЖК Chicago, у якому вибуховою хвилею де-не-де повибивало вікна, і сідають за вуличні столики у кав’ярні на першому поверсі. Повз мчать «швидкі» й пожежні авто.
Собачники вигулюють у сквері поряд своїх улюбленців. Люди поспішають на роботу, на ходу читаючи новини. У повітрі пахне гаром. Під ногами, як перший сніг, хрустить скляна крихта. Щось потрапляє мені в босоніжку — це малесенький шматочок ракети. На дорозі то тут то там лежать інші дрібні фрагменти, ймовірно, ракети. Навіть найменший може миттєво вбити людину. Смерть тепер так близько.
— Х*й їм, а не Київ, — говорить дівчина у смартфон в черзі за кавою. — Ми їх не боїмося.
Київ розбирає завали, гасить пожежі. Київ оплакує своїх загиблих. Київ радіє своїм живим. Після чергової страшної ночі місто розпочинає свій новий день.
Авторка: Марія Семенченко