Всі стомилися від героїзму
До кожного з нас, хто пройшов уже досить довгий шлях в армії, пише про свій досвід, публікує думки та поки що вцілів, — негласно виставляється багато вимог.
Від нас несвідомо і свідомо вимагають ще більшого прикладу, ще більшої стійкості, ще більше результатів, не даючи нічого у відповідь. А також — успішної карʼєри в цивільній сфері в тих, хто демобілізувався, та зростання в посадах і званнях у тих, хто далі служить чи воює. А ще «наведення порядку», зміни політичної парадигми, «вривання в політику». Жінкам-військовим, які «засиділися у війську», часто нагадують про те, що «вже час народити цілу купу дітей» (мені таке писали, тож цитую дослівно) і зробити «нормальну карʼєру» на цивілці.
А ще — бути взірцем порядності («наші захисники мають бути «найвисокодуховнішими людьми»), не вимагати ні від кого хоч трохи зрівнятися з ними у платі за державу, не виділятися зі своїм досвідом надто сильно, бо то всіх стомлює, не демонструвати втому, розчарування, відчай, запит на справедливість, адже вам уже сто разів сказали «ви наші герої», нехай і регулярно забуваємо, що ви теж люди й маєте якісь негероїчні потреби.
Цікаво, чи виставиться колись вимога побути втомленими, вигорілими, та взяти собі стільки часу, скільки треба, для осмислення своєї передчасної старості?
І почутими.
Водночас… Багато корисних правозахисних ініціатив здаються марними на тлі того, що базова зарплата військового (і солдата, і сержанта, і офіцера) коливається в межах 20-27 тисяч грн і є нижчою, ніж у держслужбовців у тилу та охоронців у супермаркеті. Це за відсутності чітких строків служби.
І це нікого не хвилює. Політики на чужій праці військових штовхають брехливі сентенції про те, що «війна скоро закінчиться», і вимагають офіційної риторики про те, що «втрата кількох занедбаних населених пунктів не є загрозою для великих українських міст». Навіть не доганяючи, яка це шкідлива, велика, ганебна брехня — ці фрази й те інфантильне світосприйняття, яке змусило їх випустити в публічний простір.
Чимало людей неприховано дивляться на військових із жалістю (мені відверто так і казали раз: «тебе так шкода»), пасивною агресією і купою інших відчуттів, аби замаскувати власну вольову нездатність робити те саме, замінити нас у час, коли від цього залежить виживання всіх. Дедалі більше чую від волонтерів, як важко стало закривати збори. Дехто вже відверто каже, що раніше треба було демонструвати хоч якийсь патріотизм, аби видаватися порядним, а зараз — це вже необовʼязково, всі стомилися від героїзму (переважно чужого, щоправда).
Шлях для тих ветеранів, які зазнали серйозних поранень з ампутаціями, і не є відомими та медійними, — це шлях жахливого виживання і питання того, поталанить чи не поталанить. І суспільство з державою не віддають цьому належної уваги.
Є талановиті письменники й поети, що давно служать у війську на бойових, чиї твори вже мали б бути опубліковані (бажано за їхнього життя, поки вони живі), але більшість видавців на теперішній момент заради прибутку обирають блогерів з великою аудиторією (часом це військові, але ключове тут — аудиторія, а не шлях у війську). Одиниці серед видавців беруть невідомих широкому загалу талантів з війська, видають їх та дають їм повноцінну промоцію. А з ними — і справжній українській ціннісній літературі.
І мені здається це страшенно несправедливим.
Бо варто буде такому талановитому поету й письменнику загинути на бойових, як усі налетять, мов стервʼятники, на можливість видати його тексти. А поки він був живим, то йому відмовляли, не звертали уваги, не робили пропозицій.
Такі в мене думки про змішання ринкових цінностей, шкідливих ілюзій і жертовного обовʼязку, який несуть на собі втомлені люди, та нестачі відповідальності перед ними.
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.