«Дасть Бог, Краматорськ вистоїть і не припинить своє існування, як Бахмут чи Авдіївка». Життя за 16 км від фронту

«Дасть Бог, Краматорськ вистоїть» 

Під звуки сирени отець Олександр відчиняє двері невеликої церкви ПЦУ у центральній частині міста. Тривога тут не вщухає протягом дня. Найдовший відбій за тиждень нашого перебування триває зо дві години — весь інший час Краматорськ під загрозою обстрілів. 

Навколо забиті фанерою вікна та частково зруйновані будинки. Кілька днів тому росіяни вчергове вдарили у понівечений готель біля церкви. 

«Це вже вп’яте вони туди б’ють, що вони там знайшли, я не знаю, останній час там точно нікого не було. Вперше його обстріляли ще у 2022-му, — розповідає нам отець Олександр. — Цього разу в нас попадали й побилися ікони, в один із минулих разів — пробило дах церкви. Що вони там хочуть — невідомо». 

До церкви сходяться люди — до 10 осіб, серед них і військові. За кілька хвилин отець Олександр починає панахиду. За вікном чути гудіння дрона, та ніхто з присутніх не звертає уваги на це. Священник молиться за тих, хто загинув на війні. Поіменно називає всіх воїнів-краматорців, яких він відспівував протягом цих років. 

Наприкінці служби до нього підходить жінка. Вже 9 днів як вона поховала чоловіка. У 2023-му в неї на війні загинув син. З рідних залишилася донька.

— Таке важке це розставання, — плаче жінка.
— На жаль, так, — каже отець. — Немає іншого виходу. 

— Так, немає.
— Або ми будемо далі боротися, так, зазнавати втрат, або геноцид нам гарантований. 

— Це точно, — хитає головою жінка. 

«Дасть Бог, Краматорськ вистоїть і не припинить своє існування, як Бахмут, Авдіївка, Покровськ чи Костянтинівка, — каже нам отець Олександр. — Щоб ми побудували тут храмовий комплекс — проєкт є, дозвіл на початок будівельних робіт є. Обов’язково будуть сидячі місця. Ми намагаємося створити такі умови, щоб людям було комфортно. Відмовляємося від цієї московської традиції, що священник — це якийсь пуп землі». 

Отець Олександр збирається і їде на кладовище — сьогодні роковини смерті його знайомого, який загинув у битві за Лиман. 

Під загрозою повторної втечі 

Від лінії бойового зіткнення до Краматорська нині близько 16 кілометрів. У 2022-2023-му — це велика відстань за мірками війни. У 2025-му 10-15 кілометрів, а інколи навіть більше, — це Смуга між основними нашими силами й силами окупантів, яка проглядається дронами й прострілюється обома сторонами з обох боківкіл-зона, куди залітають російські FPV і дрони на оптоволокні. У сусідній Дружківці росіяни дронами вже полюють на цивільних та волонтерів, які допомагають місцевим евакуюватися. У Краматорську ж відкриваються нові заклади й кав’ярні, які переїхали з Покровська та Костянтинівки, куди дотягнувся фронт. 

«Коли вони (дрони росіян — ред.) вже будуть тут нормально почуватися, зможуть рівно літати, їм буде дозволяти це робити й радіогоризонт, і дистанція — це вже буде погано. А поки, щоб вдарити з великої висоти у заправку та дорогу, не треба надто сильно старатися», — каже нам Фокс, пресофіцер 28 бригади, яка стоїть на цьому напрямку з грудня 2022 року. 

З ним ми зустрічаємося біля кав’ярні, яка переїхала з Костянтинівки у Краматорськ влітку цього року. Олена, власниця кав’ярні, разом з сімʼєю покинула рідне місто після того, як біля її машини вдарив російський дрон. З кав’ярні повилітали двері і вікна. 

«Коли треба було на когось чекати або зустрітися з журналістами, ми постійно приходили в цю кав’ярню, — розповідає Фокс. — Констаха сама собою досить похмура, а ваша кав’ярня й “Окко” — острівці цивілізації, заходиш і ніби в іншому світі».
«Тут ми шукали таке приміщення, аби було схоже на нашу кав’ярню у Костянтинівці. Люди, які до нас приходять, кажуть, що їм дуже нагадує». 

Фокс ствердно хитає головою: «Наче вирізали з Констахи й сюди перевезли». 

Тепер Олена роздумує, куди далі переїжджати, якщо ситуація у Краматорську буде загострюватися. Далеко їхати не хоче, розглядає Харків.

«Знайомі кажуть, може ви вже переїдете так, аби більше не довелося виїжджати, наприклад в Ужгород, але тут люди свої, ближчі. Звісно, не хотілося б взагалі нікуди їхати. А втім, ми бачимо, що вони не зупиняються, їм потрібна вода у Донецьку, а вона йде звідси й зі Слов’янська. Поки немає ніяких хороших новин», — каже Олена.

— Пам’ятаю у 2022-му повертаєшся у Констаху з бойових — взагалі дуже розслаблено. 

— Як тут зараз, — підтримує Олена. 

— У 2023-му почався КАБовий двіж, у 2024-му стволка вже по місту працювала. 

— У 2023-му наш будинок згорів через КАБ, я плакала місяць, не могла заспокоїтися. Але потім наші військові погнали їх з Серебрянського лісу, ми сподівалися на контрнаступ. Купили будинок у Костянтинівці, лишилися там, а тепер вони знову туди полізли. 

— У другій половині 2024-го вже почалися масові FPV. Зіпсували нам війну.

«Вони бачать наші напрацювання і масштабують їх, — продовжує Фокс. — росія стала на військові рейки, а ми це робити не хочемо. Ми не хочемо говорити про мобілізацію, тому що це непопулярна тема серед виборців. Чим довше ми будемо у це гратися, тим більше міст будуть ставати наступною Констахою». 

 Завмерле місто  

Попри те, що у Краматорську працюють заклади харчування, магазини та базари, культурні заходи в місті не проходять. Великі масові зібрання заборонені, а навчання в школах лише дистанційне. 

«Місто завмерло і перебуває в очікуванні… перемоги», — каже місцева художниця Вікторія, яку ми зустрічаємо у культурному просторі «Без меж». Це ледь не єдине місце, де збираються краматорці. Тут проходять сесії з психологом та арттерапія. Цього разу роблять невеликого іграшкового собаку. Ми також долучаємося до створення іграшки. 

«Це дуже цінно, що можемо зараз збиратися. І ми завжди починаємо наші зустрічі з того, хто і як пережив цей тиждень чи ніч. Якщо на початку вторгнення були люди, які казали, що їм не страшно, то тепер всі кажуть: “Так, було дуже страшно”. Я думала, що люди почнуть виїжджати, але зараз ще такого немає. Навпаки, я бачу на наших заходах все більше і більше людей», — розповідає Олена, керівниця проєкту. 

Я питаю Олену та її колегу, фотографку Владиславу, чи вже час виїжджати з міста, на їхню думку. 

«Якби у мене були діти, — каже Владислава, — я б їх давно вивезла, бо за себе я не переживаю. Почули, що прилетіло: “О, не в мене”». 

Хоча Вадим Філашкін (голова Донецької ОВА — ред.), каже Владислава, постійно закликає евакуйовуватися, люди лишаються у місті, здебільшого — це самотні старенькі, яким немає куди податися. Станом на липень 2025-го у Краматорську мешкає близько 53 тисяч людей. 

Серед тих, хто прийшов сьогодні на арттерапію, — поетка Олена Котова. Днями у неї має відбутися презентація збірки віршів краматорських поетів «Координати ніжності». Це вже третя збірка, яку випускають у клубі «Краматорськ поетичний», до якого входить Олена. 

Сьогодні рівно три місяці, як у квартиру Олени прилетів КАБ. Вони з донькою саме вийшли у коридор, як за кілька хвилин стався вибух. За дверима, за якими вони стояли, — прірва. 

«Ми ніколи з донькою не виходили у коридор. Того вечора бахкало, як завжди. Я кажу доньці: вийдімо у коридор. Пишуть: “Летить!”. Дві-три хвилини — і воно прилетіло у нас. Звісно, все посипалося на нас, але коридор нас врятував», — розповідає поетка. 

Олена проводить нас до своєї зруйнованої квартири. Документи, ноутбук з новою збіркою віршів, над якою Олена саме працювала того вечора, та інші книжки — єдине, що вдалося врятувати. 

«Он моя шуба досі висить на дереві, — усміхаючись, показує Олена на гілки дерева біля четвертого поверху. — Її винесло вибуховою хвилею». 

У п’ятиповерховому будинку у під’їзді Олени вижили лише вона з донькою та чоловік, який зайшов сховатися у ванну. Всі інші сусіди — загинули. 

«Тут на третьому поверсі загинула вся родина. Вони були переселенцями з Сіверська», — каже Олена. 

Нині поетеса з донькою винаймають квартиру за кілька будинків звідси. Щодня Олена проходить повз свій зруйнований дім: «Все, що нажили за 30 років життя у Краматорську, все залишилося там». А втім, навіть попри пережитий обстріл і зруйновану квартиру, Олена поки не планує виїжджати: «Це моє місто, мій дім».  

Риби Амазонки у центрі Краматорська

З будинків на вулиці, що поблизу площі Миру, добре чути як хтось підмітає скло. У ніч проти 15 вересня росіяни скинули на місто чотири авіабомби «ФАБ-250», пошкодивши щонайменше 35 будинків. У центрі Краматорська розбиті магазини, кафе та офіси у багатоквартирних будинках. 

«У нас тут все було у пилюці. Минулого тижня щодня літали “шахеди”, знову влучили у зруйнований готель», — розповідає Ірина. Вони з чоловіком Романом — власники краматорського океанаріума «Дивовижні рибки». 

Океанаріум був мрією Романа. Подружжя відкрило його 2020-го, але спочатку стався ковід, а потім — вторгнення. В перші пів року великої війни океанаріум закрили, але згодом він відновив свою роботу. 

Коли у 2022-му росіяни влучили у готель поблизу, в океанаріумі повилітали вікна і двері, відтоді все забито фанерою. Наприкінці 2022-го у Краматорську почалися блекаути, риби гинули через відсутність світла і тепла. Згодом стався потоп — мешканці квартири над океанаріумом виїхали й у них прорвало труби. Кип’яток лився стінами. Була загроза обвалу стелі прямо в акваріуми.  

«У 2022-му люди масово виїжджали й приносили нам своїх рибок. Зараз почалася друга хвиля паніки, знову люди почали нести їх нам», — каже Ірина. 

Так, в акваріум до Ірини потрапив скат, а також аравана — хижа риба з річки Амазонка, та Френкі — невеличка рибка, яку Ірині передала жінка з Краматорська, що поїхала у Німеччину. 

«Нам принесли його у 2022 році. Власниця досі просить надсилати їй відео з Френкі. У людини зв’язок з домом є. Наш акваріум несе функцію, хоча б якоїсь, дуже умовної, стабільності. Люди заходять до нас і можуть хоча б трохи відволіктися, від того, що коїться навколо, а коїться страшне», — каже Ірина. 

«А звідси йдеш — і ніби подорожував десь. У мене є лайфгак: я притуляюсь чолом до скла морського акваріума (там живуть різні риби з солоних морських водойм, наприклад, анемована риба або риба-клоун, головний персонаж мультфільму “Немо” — ред.) і створюється відчуття, наче ти у масці пливеш в морі», — розповідає Ірина.  

Загалом в океанаріумі близько 300 різних видів риб, дві червоновухі черепахи, теж переселенки, і з десяток папужок. До повномасштабного вторгнення вхід був платний, нині власники зробили його вільним, аби люди могли прийти і відволіктися від війни. Ірина з чоловіком утримують його за власні кошти і донати від відвідувачів, які вирішили допомогти. 

«Ситуація суттєво погіршується, і ми думаємо, над планом “б”. Вивозити акваріум повністю — складно і технічно, і матеріально. Треба знати, куди їх вивозити, хто їх буде приймати. При транспортуванні у риб починається стрес, вони стають агресивні. Якщо почати виловлювати піраній — вони панікують, можуть вкусити і не доїхати взагалі до нового місця», — пояснює Ірина. 

«Ще навіть рік тому, ми думали: коли закінчиться війна, зробимо реабілітаційний психологічний центр, — продовжує говорити з надією Ірина. — В Японії та Китаї акваріумотерапію активно використовують».

Вирішили разом з чоловіком лишатися в Краматорську, поки працює вся інфраструктура: «Ми як острівець, якщо зараз зачинимося і почнемо вивозити все, це дасть поштовх до масових неспокоїв. Сподіваємося, якийсь час протриматися. Віримо в ЗСУ і чекаємо на хороші новини».    

Кладовище посеред гір

Рідкий смог простягається над будинками Краматорська. Чути як лягають КАБи десь за містом. Наприкінці вересня сонце ще добряче припікає в голову. Ми спостерігаємо за Краматорськом з кладовища, що розташоване на височині біля крейдяних гір. Отець Олександр підходить до могили свого знайомого. На священника чекає родина загиблого воїна. За підрахунками отця, з 2014 року на війні загинули 250 воїнів-краматорців. 20 отець відспівав сам. 

«Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!» — починає відмолювати літію за упокій отець Олександр. 

«Вкотре висловлюю вам щирі співчуття щодо втрати близької людини. Ви знаєте, я знав Володимира Івановича довго, ще до початку війни, знав його як порядну і добру людину. Христос сказав, що немає більшої любові за ту, коли людина кладе своє життя за братів і сестер, немає більше нічого сильнішого. Володимир Іванович, віддав найцінніше — своє життя», — каже отець Олександр. 

Володимиру Івановичу було 57 років. З 2014-го у Краматорську очолював «Правий сектор». Разом із другом пішли добровольцями з першого дня повномасштабного вторгнення у місцеву бригаду ТрО. Загинув Володимир Іванович у битві за Лиман, у перший рік повномасштабного вторгнення. 

— Він дуже любив річку Сіверський Донець, ці гори любив… — каже побратим загиблого. 

— Ми його тут і поховали, аби він міг дивитися на ці гори, — додає дружина. 

— Він тут жив і хотів жити, а ця погань його убила. Він не просто помер, а віддав своє життя за Україну, — каже побратим. 

Навколо нас — свіжі квіти, прапори, біле каміння і порожні, викопані ями… 

«Помолимось! — каже священник. — За звільнення України від російських окупантів. За звільнення України від влади олігархів, корупціонерів, хабарників. За ліквідацію і виявлення всіх московських агентів, колаборантів, зрадників. За припинення існування імперії зла, терористичної організації так званої російської федерації. За звільнення полонених, за зцілення поранених, за охорону кожного воїна від усякого зла, особливо від смертоносної рани, за наших воїнів, за наше військо, особливо за тих бійців, які зараз перебувають у тяжких боях…».  

Матеріал створено за підтримки «Медіамережі»