Хлопці тікають з окупації до Києва, рятуючись від повісток. Інакше росія покарає їх як «ухилянтів»

З 1 січня росія скасувала весняний і осінній призови на строкову службу. Тепер вони відбуватимуться весь рік, зокрема, на окупованих територіях, хоч це є воєнним злочином згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду. 

Василь з Криму, а Імʼя змінене з міркувань безпекиБогдан — з окупованої частини Запорізької області. Хлопці покинули рідні домівки, щоб не потрапити до російської армії. У грудні 2025-го вони перетнули білорусько-український кордон та приїхали до Києва. І ось, що вони розповіли.

Василь

Окупація почалася, коли мені було дев’ять років. У мене родичі, на жаль, проросійські. Я тоді вже був під впливом пропаганди й очікував, що все закінчиться «референдумом». У дев’ять років, думаю, можна повірити в що завгодно. Мені просто хотілося, щоб це все закінчилося. А як саме — про це я тоді не думав.

Школа дуже швидко змінилася. Про Україну взагалі нічого не говорили. Ця тема стала табу. Дуже швидко змінили прапори, навчальні матеріали, підручники. Також повісили портрети путіна — він був у кожному кабінеті. Були періоди, коли щоранку в школі грав гімн росії.

Я закінчив дев’ять класів і пішов у Романовський коледж індустрії гостинності в Сімферополі. Там було дуже проросійське керівництво. Ще до повномасштабної війни був випадок, коли відрахували когось за пости про Україну.

Я почав дивитися українських ютуберів, стрімерів, щось більш молодіжне. Українські Telegram-канали теж читав. 

Першу повістку я отримав, коли мені виповнилося 18 років, на роботі. Я працював у кафе. Після цього зрозумів, що не можу там залишатися. Будуть проблеми, мене шукатимуть.

Я поїхав до росії, щоб мене не змогли швидко знайти. Уже потім я дізнався, що наступного дня у військкоматі виписали мені ще одну повістку.

Спочатку всім родичам казав різну інформацію, навіть що поїхав в інше місто, не туди, де я був насправді. Якщо раптом прийдуть з військкомату, щоб вони не знали, де я.

Реакція родичів була проста: «Піди, відслужи, всього рік». Але коли я говорив, що я українець і не хочу служити в армії рф, починався скандал. Будь-яка розмова про Україну закінчувалася скандалом. Якоїсь підтримки не було. Говорили тільки про те, що якщо не піду служити, то не візьмуть на роботу і нікуди не влаштуєшся.

Я планував до 18 років поїхати до Херсона й отримати український паспорт. Але почалася повномасштабна війна, мені було 16-17, і цей план довелося відкласти.

Я часто переїжджав у росії, працював дистанційно оператором підтримки у банку. У листопаді 2025-го я запитав у штучного інтелекту, чи можна якось потрапити до України без документів. Мені відповіли, що можна через ЄС або Молдову, але найкращий варіант — гуманітарний коридор з Білорусі.

Після цього я почав шукати інформацію в Telegram. Знайшов кілька чатів. Потім я зв’язався з хлопцем, який, як і я, кримець. Він дав контакти волонтерів, які детально пояснили, що і як робити.

Зараз я в Україні. Родичі про це не знають. Я сказав тільки сестрі. У нас із нею нормальні стосунки. Вона підтримує мене, попри те, що в неї проросійська позиція.

Оскільки в мене зараз немає документів і я не отримав паспорт до 18 років, мені потрібен свідок, який підтвердить, що я — це я. Це потрібно для оформлення документів.

Це підтвердження відбувається в Державній міграційній службі України. Його можна зробити дистанційно через відеозв’язок. І з усіх можливих кандидатів для свідка у мене тільки сестра, бо в мами, наприклад, зараз немає українського паспорта. Я не знаю, куди він подівся, але його немає. А у сестри український паспорт є. Вона зараз у Криму.

Богдан

На момент початку окупації мені було 14 років, закінчував 9 клас у Бердянську. Я пішов в училище. Не планував туди вступати — просто не було варіантів. Треба було кудись піти, щоб не було питань, чому я не вчуся, чому в мене немає документів.

У коледжі були окремі заняття, де розповідали, яка росія хороша. Казали, що українська армія зруйнувала Маріуполь, а російська — добра: допомагала людям, розбирала завали, возила гуманітарку. Такі заняття були щопонеділка і були обов’язкові. Ми мали виносити прапор росії та стояти під ним перед початком уроків.

Якщо просто не прийшов, то могли бути питання. Якщо це повторювалося, то могли викликати поліцію. Особисто зі мною такого не було, але були перевірки телефонів в однокласників.

Директора коледжу привезли з росії одразу після початку окупації. А між собою ми спілкувалися, фактично всі були за Україну, просто робили це приховано.

На другому курсі мене поставили на облік у військкоматі. Нас прямо з уроків забрали в лікарню — психіатричну. Там ми заповнили документи, після цього нас відпустили. Сказали, що до 2026 року я вільний, а далі мене заберуть в армію.

Батько був проти. Він казав, що можуть кудись забрати, на війну, підсунути контракт. А мама казала: «А що зробиш? Доводиться».

Думка виїжджати з’явилася давно. Коли мені було 16, мій друг виїхав і сказав, що це реально. Я теж хотів, але мені ще не було 18. Чекав. А коли виповнилося 18, то закрили кордони між Білоруссю і Польщею. Я думав, що все, варіантів немає. Але виявилося, що можна через пункт пропуску Мокрани — Доманове.

Батьки не планували виїжджати. У них там дім, квартира. Вони боялися, що якщо поїдуть, усе просто заберуть. Мама знає, що я у Києві зараз. Вона не проти. А тата вже нема, помер. Він теж хотів виїхати за мною, але не встиг.

Далі планую виїхати за кордон десь на два роки — пожити, попрацювати або повчитися, а потім повернутися в Україну.

«Пропаганда — це прихована форма примусу»

Експертка ГО «Регіональний центр прав людини», докторка філософії з міжнародного права Катерина Рашевська розповіла hromadske, що правозахисники фіксували на окупованих територіях таку схему: людину спершу призивають, а потім починають тиснути, щоб вона підписала контракт зі збройними силами росії.

«Маємо розуміти, що росія наполягає: у них нібито немає мобілізації, є лише контрактна служба. Це також впливає на загальний наратив», — каже Рашевська.

За даними української розвідки, протягом осені 2024 року росіяни під час першого призову на Херсонщині та Запоріжжі залучили до служби близько 300 чоловіків.

«Відповідно до російського законодавства, призовний вік — від 18 до 30 років. Ми говоримо про дуже велику групу людей. Частина з них на момент початку повномасштабного вторгнення була дітьми або підлітками. Тобто комусь могло бути 14 років», — наголошує Рашевська.

Примусова мобілізація і примусовий призов є воєнними злочинами відповідно до Римського статуту.

«Пропаганда — це прихована форма примусу. Коли вона починається ще зі школи, це свідчить на користь кваліфікації як воєнного злочину. Самі обставини окупації — страх, несвобода — створюють ефект примусу і також працюють на цю кваліфікацію», — пояснює Катерина Рашевська.

Зокрема, за «ухилення» від призову росіяни можуть покарати: від штрафу до 110 тисяч грн (200 тисяч рублів) до увʼязнення на 2 роки.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».