Мені страшно писати цей текст, бо він не про війну

Увесь січень мій ранок починався з перевірки погоди в Києві та Одесі (я родом з Одеси) — коли там уже ті кляті морози спадуть? — і сториз друзів: чи цілі їхні вікна, чи живі.

Ранкова планірка з подружкою з Києва: «Може, приїдеш з малою в Берлін погрітися?». Вечірня планірка в чатику з подружками, які тепер живуть в Англії: на порядку денному — англійська мова витісняє рідну й те, які традиційні українські страви можна принести на шкільний ярмарок в англійській глибинці. Спонтанний зідзвон з іншою київською подружкою — і ось я слухаю захопливу історію, як вони з чоловіком рубають старі дерева біля дому, щоб опалити дім. Їм пощастило: у них є камін.

Увечері Zoom-кол з українками зі всього світу, щоб просто погрітися одна об одну. Іноді вночі я дивлюся на карту і фантазую, до якої подружки мені швидше й дешевше приїхати: Прага, Барселона, Париж, Копенгаген, Швейцарія, Румунія, Україна — щоб просто посидіти на її кухні.

Іноді я фантазую, біля яких друзів буду жити, коли повернусь у Київ, у яку класну школу буде ходити Віра, як я зможу інтелігентно поспілкуватися з учителем, лікарем, будь-яким бізнесом, новим роботодавцем.

А потім черговий приліт. Блекаут.

***

Листування з українською подружкою в Берліні: «Ти бачила? Ввели нові правила, треба заповнити отой і отой бланк», «Приходь на млинці та борщ», «То що, права треба буде міняти чи вже точно приймуть українські?», «Виручай, поживеш із малою три дні? Мені на знімання треба поїхати».

Робота в кіно рятує. На знімальному майданчику правила кіновиробництва схожі на українські й добре мені знайомі. Тут я чітко ідентифікую себе не як мама-біженка з України, а як професійна акторка. Тут я знаю, хто я, що я маю робити та які в мене права, які правила. Дуже хороше відчуття, забуте.

Щоб зніматися німецькою, мені потрібно просто більше часу — разів у десять більше, щоб засвоїти матеріал. Це моя можливість хоч якось говорити з німецькою аудиторією. Майже кожен проєкт, який я зробила за ці чотири роки, я доповнила уточненнями, назвавши росію агресоркою — про це забували написати в сценарії, — змінила мову героїв із російської на українську.

***

Моєї німецької достатньо, щоб зніматися в кіно, організувати дитячий день народження, записатися до лікаря в крайньому разі. Але ось днями була зустріч із новим учителем у німецькій школі.

Я, Віра й учитель. Учитель, на жаль, не знає англійської, тож доводиться комунікувати німецькою. Моєї німецької недостатньо, щоб спитати, що коїться в цій німецькій системі навчання, як я можу підтримати свою дитину та як змотивувати її робити домашні завдання, якщо ніхто з неї їх не вимагає та не ставить оцінок. Віра допомагала складати слова в речення. Але час вийшов. Ауфідерзейн.

У суботній українській школі дуже привітні та інтелігентні вчителі. Коли я вдруге привела доньку до школи, до мене підійшли й сказали, що впізнали — загуглили — та щиро пишаються, що діти таких батьків навчаються в їхній школі. К — контраст самоідентифікації збиває з ніг. Н — неочікувано.

***

Хлопчик у німецькій школі назвав мою дочку ідіоткою, бо вона не знала, як буде німецькою «лісоруб». Зате тепер Віра вміє дипломатично поставити на місце будь-кого, хто вважає, що її німецька недостатня.

«Du musst Deutsch lernen» («Ти повинна вчити німецьку»), — колись сказав мені п’ятдесятирічний консультант в ІКЕА, коли я шукала свічки. Тепер я також дипломатично й не дуже можу відповісти будь-кому, навіть німецькою.

«Вибач, — кажу я гримерці, — можливо, ми могли б розмовляти англійською?». — «Так, щоправда, я не впевнена у своїй англійській. А чому ти не хочеш вивчити німецьку?» — питає вона у відповідь.

Я звичним монологом, на автоматі, говорю про те, що ніколи не мріяла про еміграцію, особливо в Німеччину, та що вивчення німецької мови ніколи не було в моїх планах. Так склалося.

Через кілька днів ми з гримеркою розмовляли про людей, які вертаються в Україну. Кажу: звісно, у багатьох в Україні свої будинки, родини, своє старе життя, свій статус. Ніхто вдома не скаже: «Ти маєш учити польську». І ось моя гримерка починає просити вибачення, каже, що вона нічого не розуміла про українських біженців до знайомства зі мною і що її питання про вивчення німецької мови було дурним, бездумним.

Вона перепросила, а в мене чомусь потекли градом сльози по свіжо загримованому обличчю.

***

Але Берлін класний! Особливо в теплий період року. Схожий на Київ.

Мої нові німецькі друзі, ну як нові — вже чотири роки як дружимо, запрошують нас із Вірою на свята та дні народження, допомагають із бюрократією, з роботою. Забігають на каву, як заведуть дітей у школу. Допомагають із переїздом, ремонтом, дають контакти надійних юристів та знайомлять з європейською кіноспільнотою. Дарують іграшки нашому хомʼяку та пропонують допомогу з Вірою.

Після уроків та на вихідних іноді ми їздимо в музеї, на дитячі виставки, воркшопи та просто годинами тусимо в бібліотеці й на дитячих майданчиках. Катаємося на велосипедах та робимо пікніки. Під домом, у найкрасивішому парку на районі, щонеділі концерти. Ну і, звісно, морозиво двоколірне: мангове — жовте, а також блакитне — зі смаком жувальної гумки.

***

«Мамо, я хочу в Україну, додому».

«Мамо, чому росія напала на Україну?» — стомільйонний раз питає мене вже дев’ятирічна дитина.

«Мамо, мені сказали, що буде Третя світова війна. Мені дуже страшно, я не хочу війни».

«Не бійся, — кажу я, начепивши найвпевненіший вираз обличчя. — Я один раз тебе вивезла від війни, вдруге щось знову придумаю. Зі мною не пропадеш».

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.