Свобода за українською перепусткою: шлях з окупованої на підконтрольну
Усі, хто хотів, поїхали. Багато хто в це вірить. А чи вірите ви в те, що всі доїхали?
Дорога з окупації не буває легкою. В інтернеті достатньо інформації про фільтрацію, кілометри небезпеки та принижень. І ви, певно, про них знаєте, а дехто, ймовірно, вважає їх гідним тестом на патріотизм і право приналежності до України. А втім, цей допис не про це. Йтиметься про інше: що ж саме у вирішальний момент не дає перетнути український кордон, коли вже всі випробування минулися.
Почнімо з того, що з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну більше не можна виїхати прямо з окупованої території на підконтрольну через пропускний пункт між ними. Не можна не тому, що хтось забороняє. А тому, що пропускних пунктів там немає. Їх нуль. Там тривають бої. А щоб виїхати з окупації, шлях пролягає через територію іноземних країн, зокрема держави-агресора.
Якщо вже їхати, то найближче буде через Білорусь. Там є гуманітарний коридор в один бік, який з’єднує Берестейську область з Волинською. Згадка «гуманітарний коридор» призводить до хибного враження, що для проходу ним буде достатньо до нього доїхати. Але це не так. Для виїзду з Білорусі треба документ, який посвідчує особу. І він має бути українським.
Через російську окупацію місцеві жителі вже можуть і не мати таких документів. Десь їх забрали окупанти, десь загубили, десь ще щось. І тому треба йти в українське консульство (у Мінську воно є) і отримувати «білий паспорт». Офіційна його назва — «посвідчення особи на повернення в Україну».
Щоб отримати його, у консульстві мають ідентифікувати, хто ж саме до них звернувся. Для цього здійснюється пошук в українських реєстрах. Щоправда, даних про людей з окупації може в них і не бути. Це тому, що архіви не вивезли до настання окупації, або вони знищені внаслідок бойових дій, або росіяни їх викрали перед деокупацією. Держава пропонує рішення — звернутися в український (!) суд і там ідентифікуватися.
То виходить таке: людина перебуває без документів за кордоном, і їй треба звернутися в український суд, щоб потім отримати в консульстві «перепустку» і пройти гуманітарним коридором. Та нюанс в тому, що адвокати не беруться подавати в суд документи й представляти людей без паспорта і цифрового ключа (КЕП). Бо також не можуть ідентифікувати людину, укласти з нею договір і ризикують втратити право на заняття адвокатською діяльністю.
На мить відступлю від теми й нагадаю, що, наприклад, коли людину не можуть ідентифікувати за реєстрами для оформлення паспорта, тоді достатньо двом друзям чи родичам прийти й сказати, що ця людина — це ця людина. Тож зрештою маємо таку парадоксальну ситуацію: для оформлення паспорта треба свідки, а для оформлення «квитка» з окупації треба суд. Суд, який стає недосяжним через відсутність документів і КЕП.
Як наслідок, українські сім’ї, діти, молодь застрягають у третіх країнах на місяці та роки; а якщо немає ресурсів для проживання там, вимушені повертатися назад в окупацію. Так і виходить, що люди не доїжджають на підконтрольну Україні територію. А чи могли б ви уявити себе в ситуації, коли ви за кордоном без українських документів, але повернутися додому не можете, бо Україна вас не ідентифікує? А якщо не за кордоном, а, не дай боже, в окупації? Лячно, правда?
Серед людей, які звертаються до нашої громадської організації вже чимало мають це відчуття. Наприклад, Євген (імʼя змінене з метою безпеки). Юнак народився на території, яку пізніше було окуповано. Він дуже чекав свого повноліття, щоб виїхати. І він виїхав, але на підконтрольну територію не доїхав. Сьогодні він уже три роки чекає на свій «білий паспорт» в одній із країн і не знає, чи взагалі колись його отримає. Він звертався не лише до громадських організацій, а й до державних інституцій. Але результат — як і в інших, через причини — як і в інших: немає документів, немає даних, немає суду, немає рішення, немає в’їзду.
Серед таких, як Євген, мати, яка всіма правдами й неправдами вивезла своїх дітей з окупації й тепер вже більш як пів року не може вʼїхати в Україну; дівчина, яка виїздила з мрією навчатися у Львівському університеті й уже два роки не може отримати посвідчення на повернення, тому чекає в одній із країн ЄС; дідусь, який місяць не може доїхати до своїх дітей та онуків… І багато інших, різних за віком, маршрутами й часом очікування посвідчення на повернення.
Так склалося, що за роки повномасштабної війни держава не переглядала механізму оформлення «білого паспорта» й ідентифікації для нього. Не те щоб держава не знала про проблему — правозахисники (і я серед них) неодноразово комунікували. Та ми не знаємо, коли та яким буде рішення для людей, яким уже треба посвідчення особи на повернення в Україну.
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.