«Татова принцеска», або Як бути донькою командира на війні

Батько хотів хлопчика, тому з дитинства Катя ходила з ним на полювання, вміла стріляти. Її тягло до коней, вісім років віддала кінній школі: скакун долав все вищі й вищі перешкоди, а юна вершниця тішилася відчуттям польоту.

Пішла вчитися на юристку, але на другому курсі сказала батьку — кадровому військовому, — який воював з 2016-го: хочу в армію. Захищатиму країну.

Той — вольовий чоловік, звик командувати й спершу не підтримав. Але донька впиралася: «Однак піду». І він зголосився: «Якщо вже так, йди до мене, будеш під наглядом. Вчишся на правознавицю, переводься на заочне і служитимеш у юридичній службі нашої 59 бригади».

Але сталося інакше.

Я бачила, як палав Херсон

На службу Катя заступила за місяць до повномасштабного вторгнення. Вона й гадки не мала, що воно почнеться. Ніхто її не попереджав, розмов таких не чула. 

Стояли під Олешками — містом на лівому березі Дніпра. Зокрема й через нього вороги заходили з Криму 24 лютого, окуповуючи Херсонщину.

Дівчина прокинулася у своєму наметі від крику Радіостанції«радійки»: «Вторгнення, війна!». Посестра поряд пробурмотіла спросоння: «Це навчальна тривога. Нічого страшного».

Але Катя схопилася, швидко одяглася. Вискочила на вулицю: хтось кричав, над головою прогудів винищувач. Дівчата-військові попадали на землю, інтуїтивно закриваючи вуха. Катя помчала до батька: «Що це?». Він просканував її поглядом: «Чому не в броніку і не в касці?».

Вона з усіх ніг кинулася по спорядження й згадала: свій автомат, як і решта бійців, здала на зберігання, ще й розрядили Магазиниріжки.

«Я розумію, що мій автомат захований, біжу до ящиків зі зброєю, а людини, яка має ключ від замка, немає. Тато командує: “Зривайте замки й видавайте хлопцям автомати”».

росіяни просувалися швидко, українські військові відступали. Батько Каті наполягав, щоб вона одягла цивільне й вибиралася через блокпости (росіяни стрімко заходили вглиб Херсонщини, встановлюючи блокпости на ключових напрямках, — ред.) як цивільна. Донька тремтячим голосом відмовила: «Ні, я буду у формі».

Відходили групками. Вона, подруга і ще два хлопці ховалися в лісі від вертольотів окупантів, бо ті по квадратах обстрілювали територію.

Відступили кілометрів на десять.У точці збору дівчата набивали магазини набоями й віддавали побратимам.

«Ми були в сосновому лісі, з пагорба я бачила, як палав Херсон», — згадує той страшний ранок дівчина.

Згодом знову довелося відступати. На заправках паливо для військових машин заливали безоплатно.

«А потім полетіли винищувачі, один за одним. І ми побігли під єдине дерево в полі. Там зібралося душ двадцять — всі ті, хто виходив з окупації  (росіяни окуповували населені пункти в перші години вторгнення. Олешки зайняли 24 лютого — ред.) Добре, що нас не обстріляли», — розповідає військова.

За її словами, вороги навіть зайняли територію попереду них, але українським танкам вдалося пробити оборону й розчистити шлях  для відходу колони наших військ.

«Я не боялася. Мене брала злість: дайте вила, дайте граблі, хочу нищити окупантів! Тільки за кілька днів я усвідомила, що пережила», — ділиться Катя.

Катю, тільки виживи!

А пережила вона таке: зустрілася з батьком, який до цього часу командував військами. Він теж відступав і наздогнав доньку посеред дороги. Вибиралися в легковику: він, його побратим, донька і її посестра та батькова собака — спаніелька Асоль, яка його скрізь супроводжувала.

«Не знаю, як так сталося, але на якійсь із доріг, а всюди хаос, все впереміш, я побачила, як назустріч їдуть бойові машини. А на них — не наші люди, не українські обличчя. Придивилася: а на бортах — “зетки” білим. І тут до мене доходить, що це окупанти, і вони за три метри. Ми готові були зняти броніки й затуляти вікна, щоб нас просто не застрелили. І от тоді тато сказав: “Катю, тільки виживи!”», — видихає дівчина.

Вона міркує, що окупанти обійшли їх збоку і мали стримати наших військових біля Олешок, щоб вони не прорвалися на Херсон.

«Вони самі не зрозуміли, що розминулися з українськими військовими», — підсумовує Катя.

Їй з батьком і пасажирами вдалося вирватися. Через Херсон на Миколаївщину, у Снігурівку. 120 кілометрів долали пів дня. Дівчині здалося, що тиждень.

У Снігурівці батько залишив доньку в якомусь гуртожитку, де вже приймали людей з окупації. А сам повернувся до своїх офіцерів — тримати Антонівський міст, щоб дати іншим хлопцям з бригади вийти.

Повернувся посеред ночі. «Як ти?» — спитала донька. «Як я можу бути?» — і обличчя таке, що все зрозуміло без слів. Обличчя людини у війні. Ліг ночувати в машині, бо в гуртожитку — і яблуку ніде впасти.

Після таких перипетій Катін командир (не батько) під чесне слово дав кілька днів, щоб передихнула, і вона рвонула  додому.

Коли рідня побачила, що вона ціла-здорова, хоч трохи й у синцях, ридали всі. Мама, яка приїхала з Польщі побачити доньку, вмовляла її не їхати назад.

«В мене і в думках не було кинути армію. Крім того, я була б дезертиром, СЗЧшником. Я мала чіткий намір повернутися», — каже військова.

Якби уламок пролетів нижче, ми б не розмовляли

І вона повернулася, щоправда, «юридичні обов'язки» довелося відкласти, дівчина потрапила у взвод ППО, де служить і досі. На чергуваннях через екран комп'ютера слідкує за небом і повідомляє нашим вогневим групам, де що летить, аби ті збивали.

Спершу пункт постійної дислокації був у Гайсині на Вінниччині, там дівчина провела рік, поки вмовила батька перевести її до нього — на Донеччину, під Покровськ.

Якось Селидове інтенсивно обстрілювали з Керована авіаційна бомбаКАБів. Катя з батьком були на нараді в підвалі будинку. Коли підійнялися — раптом свист.

«Я ще почула, як тріскається вікно. І жух — щось над головою. А то уламок здоровенний, як пів моєї руки. Якби трохи нижче… ми б з вами не розмовляли», — усміхається в слухавку дівчина.

Зараз вона в Краматорську, і ми говоримо через одну з соцмереж.

За ці роки вона була й оперативною черговою на ППО, і водійкою у медиків, і стрільчинею у вогневих групах.

Керувати авто навчилася там же, на Донеччині. І вчив її хто? Правильно — батько. Він вирішив, що хай краще дитина щось вмітиме на війні, ніж не вмітиме.

«Якось гукнув: “Сідай, поїхали”. І ми майнули по позиціях. Десь FPV літають, а ми катаємося, — Катя сміється. — Так і навчилася. А потім пішла в автошколу і швидко склала іспити. Я вдячна татові, бо машина на війні дійсно рятує життя».

Запитую, чому ще батько навчив? Дівчина хвалиться:

«Дуже наполягав, прямо змушував вчити такмед. Навчив спілкуватися з людьми, бо я дуже закрита, а він: “Поїдь туди, дізнайся про те, домовся про се”. Тато — військовий до мозку кісток, в нього позиція така: якщо щось страшно чи не виходить — йди в це. Якщо боїшся голосних звуків — увімкни музику гучніше.

Тато — не мій безпосередній командир, бо це порушення закону. В мене є свої командири, як і свої поставлені задачі, але, однак, його прохання я теж мусила виконувати. І так потроху-потроху навчилася виходити з зони комфорту й домовлятися з людьми різних посад».

Війна як точка росту

Катя подорослішала на війні. Вона впевнена, що після її закінчення буде готовою до цивільного життя і «відчинятиме всі двері ногою», бо:

«Я стала впевненіша, сміливіша, вмію казати “ні”, відстоювати психологічно і фізично свої кордони — у відпустці захистила подругу від п’яного, який до неї чіплявся. Війна змінює всіх людей і мене теж, але я намагаюся зберегти свою щирість, не скам'яніти. Я навчилася розбиратися в людях: хто є хто. На війні це відразу видно».

Найбільше їй не вистачає спілкування з жінками її віку, бо хоч і чоловіки можуть бути класними друзями, але з ними не все обговориш.

Наприклад: зачіски, манікюр та й просто похіхікати. Вона може дозволити собі це лише у відпустці, так само як і міняти сукенки щодня, бо сумує за дівчачим одягом. Але навіть там Катя не може розслабитися повністю, наприклад, випити алкоголь, бо вона військова.

«Звісно, я жива людина, хочеться відволіктися, то читаю любовні романи», — зізнається вона.

Найважче дівчині втрачати побратимів і невідомість щодо закінчення війни:

«Підписувала контракт на три роки, вже п'ятий пішов. Не переживаю, що зістарюся, чи не вийду заміж, хлопців тут багато. Просто втомлюють навіть думки про війну. Дуже».

Щодо кавалерів. Батько  за цим наглядає, тому й чула Катя за спиною, як хлопці казали один одному: «Підбери щелепу, вона тобі не по зубах».

«Якщо відверто, то татова посада і звання підполковника мене оберігають від тих, хто хотів би образити чи зачепити, чи від надмірної уваги залицяльників», — зізнається 23-річна дівчина.

Про смішні епізоди із юнаками вона розповідає батькові, про серйозні — мовчить до останнього, бо знає, що той дізнається про кавалера все і може не схвалити.

«Утім, тато дуже справедливий. Якщо пара гарна — він теж скаже», — пишається військова.

Насамкінець запитую, як воно — бути донькою командира?

«Добре, приємно. Ніхто не образить. Але є також гіперопіка з його боку і відповідальність з мого, бо розумію: маю бути гідною донькою», — усміхається дівчина. 

В її голосі стільки любові.

Цей матеріал створений за підтримки Фонду місцевого співробітництва Посольства Фінляндії в Україні.