«Дивлюсь на кратер — і розумію, що це якраз те місце, де було ліжечко малого». 10 смертей однією ракетою: трагедія родини Воронових
Цей будинок був крайнім на вулиці. Сюди Артем і Олена Воронові зі своїми десятьма дітьми переїхали 2020-го. За хатою — вже пустка, трохи далі елеватор, а збоку через одну вулицю — рейки залізниці.
Нині на місці будинку — глибока вирва від ракети, яка рознесла все на друзки, геть до фундаменту. Довкола — лише груди уламків, серед яких волею-неволею погляд вихоплює рештки життя і чиїхось захоплень — ось припилений футляр з ракетками, журнал «Креативне рукоділля», запаковані рулони шпалер, підгузки, робочий зошит «Математика. Перший клас», буквар, дитячі малюнки, грамоти й, ніби загублена й така недоречна серед руїн, — дитяча святкова блакитна сукня з фатином і блискучими сніжинками. Мабуть, вона належала семирічній Емілії. А може — передавалася від старших до молодших у спадок, як часто буває в багатодітних сім’ях?
Уява реконструює звичний дитячий гамір, який донедавна наповнював це місце, де кожен займався чимось звичним і своїм: хтось робив домашку, хтось пік булочки, доки батьки на роботі, хтось дбав про качок і курей і давав їм імена, хтось малював, а потім брав участь у конкурсі й отримував за це грамоту: «Нагороджуються Воронов Захарій і Воронова Віоріка, вихованці гуртка “Майстерня творчості”».
Реальність повертає до гулу техніки, до цих, ніби вже нікому непотрібних, грамот серед розтрощеного бетону й десяти траурних портретів посеред стихійного меморіалу з квітів та іграшок, які зносять місцеві селища Радушне на Дніпропетровщині.
З фотографій у рамках дивляться 47-річний Артем, 41-річна Олена, 17-річний Марк, 16-річна Домініка, 14-річна Віоріка, 13-річний Захарій, 11-річний Азарій-Ілай, 9-річна Федеріка, 7-річна Емілія та півторарічний Артем Воронові. В одну мить їх усіх убила російська балістична ракета. Дивом вижив лише їхній пес Роккі.
«Під вікнами — братська могила»
Двоє жінок стоять осторонь, ніби боячись підходити до вирви, на місці якої колись був будинок родини. Та все ж потім сторожко підходять.
«Ми живемо на іншому боці села. Як же шкода… Дуже гарна родина була й хороші дітки. Я працюю в магазині, Олена (мама — ред.) кожного ранку заходила до мене, скуплялась», — печально згадує Наталя.
Час від часу місцеві йдуть з квітами й іграшками. Хтось мовчки, схиливши голову, віддає шану. Хтось не приховує горювання й затуляє обличчя руками.
«Ми з дитинства їх знаємо, працювали з їхніми батьками. Вони (Артем і Олена — ред.) з дитинства покохали одне одного, і ще зі шкільного віку були разом. Створили сім'ю, народили стільки діток... Обоє з багатодітних родин. Їм важко, я так думаю, давалося це, але вони купили цей дім, його ремонтували, дбали», — говорить Людмила, яка щойно поклала квіти. Її очі спершу мокріють, а тоді не витримують — і по щоках котяться сльози.
«Це така була щира українська родина вірян. Олена вдягала дітей в гарні вишиванки завжди… Вона така творча була, світла, любила все гарне, багато квітів любила. Вибачте…» — більше не витримує говорити жінка.
«Не перепрошуйте», — кажу подумки.
Два будинки поруч теж рознесені вщент. В одному не жив ніхто, а в іншому — з-під завалів урятували двох дітей. На вулиці по сусідству — знесені дахи, вибиті вікна й потріскані стіни.
«Якщо так вилізти й подивитись, ви отак побачите всю округу — у всіх дахи знесені вибуховою хвилею. Це був такий удар, що, я думав, у мене хата почала падати. Там, де лягла та ракета, вона під собою всіх поклала. Якби ж вона пролетіла буквально трохи далі… Там же пустка, нема нічого», — говорить сусід Віталій, який допомагав відкопувати завали.
«Я закричала. Дах піднявся й опустився. Будинком пронеслось полум’я. Ми з сином вибиралися з вікна, бо двері заклинило. Це було дуже страшно. Я бачила, як виносили вцілілі тіла. Вони були повністю чорними», — згадує ніч проти 30 липня Тетяна. Її будинок майже навпроти будинку Воронових.
«Це були дуже хороші люди хоча б з тієї причини, що в них золоті діти. Я все згадую їхню дівчинку, таку високу, з розкішним густим волоссям. Якось здебільшого я бачила її. І я їй так і казала: “Ти така гарна, як лялечка”. Господи помилуй…» — опускає очі жінка.
«У них в будинку завжди кипіло життя… А тепер під вікнами у нас братська могила», — додає сусідка Людмила.
«Ці виб*ядки знищили мою сім’ю»
«2020 рік. Ми робили фото на конкурс у вишиванках… Фотографувала нас наша матуся. Я — старша сестра, і відтепер — 7 моїх янголят», — написала Ауріка. Їй 25, вона найстарша в родині Воронових і живе в Німеччині. Лиш ось-ось, як мама в неї гостювала, навідуючи двох онуків. Додому повернулась за день до трагедії.
З багатодітної родини живими залишилася вона і двоє братів: 20-річний Матвій, який живе в Польщі, та 23-річний Данило Воронов, який нині служить у ЗСУ.
«Я теж чекав, що мама мені вишиє [вишиванку]. Вишиванки були у всіх, вона сама вишивала», — говорить Данило.
Після закінчення Одеської військової академії Данило Воронов пішов служити до ремполку (145 окремого ремонтно-відновлювального полку), що дислокується в Миколаєві. У ніч проти 30 липня йому подзвонила спершу сестра, а тоді добила бабуся, сказавши в істериці: «Все, від нашого будинку нічого немає».
«Я розумів, що всі були вдома. Єдина надія була, що, можливо, Марк у місті (Кривому Розі — ред.) з дівчиною. Я його набрав — у нього телефон поза зоною…» — розповідає Данило, додаючи: «Йому мало бути 18 через три тижні».
Тієї ночі він мчався з Миколаєва й під ранок уже був у Радушному. На той момент дістали тіла батьків, Марка та Емілії…
«Коли я підходив, щоб показати планування будинку, бо залишився один фундамент, дивлюсь на кратер — і розумію, що це якраз те місце, де було ліжечко малого…» — говорить Данило про свого півторарічного сина Артема, який гостював у батьків. Зробивши паузу, він додає приречено:
«Ці виб*ядки знищили мою сім’ю».
«Вони всі були досить дорослі на свій вік»
Артюха (так він називає свого сина) дуже любив мильні бульбашки. Хлопчик усміхається на всіх фото. Це син від колишньої цивільної дружини. 27 червня Данило одружився вдруге. Фото родини, опубліковане президентом, — якраз із весілля.
Данило з колишньою дружиною вирішили, що син залишиться з ним. Буквально кілька днів тому він уже домовився про садочок, щоб остаточно забрати Артема до себе в Миколаїв. А до того — привозив його батькам і забирав на вихідні.
«Якраз сьогодні (розмова відбувалась у п’ятницю, 31 липня, — ред.) я його мав забрати», — відсторонено каже Данило.
Він світлішає в обличчі, розповідаючи про сім’ю. Гортаючи сімейну групу в телеграмі під назвою «Бойові ворони 2.0». Там усі ділилися чимось буденним, висилали фото, меми.
«Он Захар шоколаду об’ївся», — сміється.
«Взагалі жартувати в сім’ї любили. І батько був із гумором — у нього почуття гумору було своєрідне, і я цим у нього пішов: когось підколоти — то святе», — все ще посміхаючись, згадує Данило.
Батько працював старшим майстром Криворізьких районних електромереж, або «попросту електриком» — додає Данило й згадує, як вони завжди грали з ним у шахи. Батько вчив його грати з дитинства, а малий тренувався з метою його обіграти. Мама ж, каже Данило, працювала економісткою у відділі місцевої амбулаторії.
«Зі старшою сестрою і братом ми, ясна річ, завжди могли більш серйозні теми обговорити. А з малими тільки, якщо вони розкажуть про якесь своє аніме — то підтримаєш, щось їм розкажеш», — сміючись, розповідає Данило про те, як усі десятеро підтримували зв’язок.
«Але з іншого боку — вони всі на свій вік були досить дорослі, самостійні. У кожного було своє хобі. Кожен чимось займався. І багато — по дому. Домініка і Віоріка, пам’ятаю, як не приїду — то вони щось спечуть: то якихось пиріжків, то сосисок у тісті.
Тепер ми в цій групі переписуємося вже з тими, хто лишився — з Матвієм і Марком… Ой, Матвієм і Аурікою», — обмовився Данило.
— Ще немає прийняття того, що сталось? — запитую.
— Саме усвідомлення є. Що все — їх немає. Їх не буде сьогодні. Їх не буде завтра. Зараз відчуття просто якоїсь пустоти, — відповідає Данило.
«Я тримаюсь. А що залишається? Крім як триматись, приймати реальність і розуміти, що в цей момент усе, що треба зробити — це провести гідні похорони».
Прощання в Радушному має відбутися 3 серпня. Ауріка та Матвій приїдуть в Україну хоронити батьків Артема й Олену, а також Марка, Азарія-Ілая та Емілію, тіла яких вціліли і яких вдалося впізнати. Інші — Домініка, Віоріка, Федеріка, Захарій та найменший Артем — офіційно вважаються зниклими безвісти.
За даними Криворізької райдержадміністрації, знайшли 17 фрагментів тіл, які потребують експертизи й подальшої ідентифікації.