«Віддайте йому здорову ногу — і він піде воювати». Чому діловод ТЦК мріє звільнитися
З військовослужбовцем Юрієм Брелем зустрічаємося в суботу рано-вранці на пляжі біля його рідного міста Червоноград, що на Львівщині. У його планах — поплавати, а ще показати нам, як це — грати у волейбол сидячи.
Юрій на двох милицях. Поруч із ним по піску шкутильгає ще один військовий на протезі. Вони прямують у бік пляжного волейбольного поля, де місцева молодь чекає на них для спільної гри.
Юрій роздягається до плавок, знімає годинник із руки та обручку з пальця, щоб не заважали відбивати м’яч і не травмували. За його ж командою всі сідають на пісок, спершись руками назад і простягнувши зігнуті ноги вперед.
Починається гра. Вже перші хвилини дуже емоційні.
«Я так не можу!» — реагують дівчата, коли не вдається подати м'яч, і він падає поруч, або ж коли не виходить його відбити. Адже в положенні сидячи мобільність у рази менша, ніж під час бігання по полю.
«Волейбол сидячи — це коли треба на сідницях постійно їздити. Тому п’ята точка болить. Але за кілька днів можна звикнути», — пояснює Юрій.
Ця гра для тих, хто має проблеми з опорно-руховим апаратом, не може довго стояти без підтримки або тим паче бігати.
Додаткова проблема для волейболу сидячи — брак місць для гри. Не всюди є пляж із піском, та й у холодну пору на ньому довго не посидиш. Для цього мають бути спортзали з ідеально рівною підлогою. Інакше легко буде травмуватися.
У червоноградському палаці спорту є просторий відремонтований спортзал, але для гри сидячи підлога потребує заміни.
Непроста ситуація тут і з басейном. Від часу свого створення у 70-х роках минулого століття він працює лише в опалювальний період. Альтернативного обладнання, щоб підігрівати воду в теплий сезон, немає.
Тож плавати в цей час доводиться лише на озері за містом. Для Юрія великий особистий біль, що в його місті такі обмежені можливості займатися спортом для ветеранів.
«Спорт допомагає адаптуватися в цивільному житті. Бо важливо себе чимось зайняти, а тут два варіанти: або спорт, або літрбол, тобто алкоголь», — категорично заявляє Юрій.
Мовляв, виснажуючи себе фізичним навантаженням, уже не матимеш часу і сил на випивку. А ризик зловживання алкоголем великий — хтось повертається з фронту із психологічними травмами, комусь просто важко знайти своє місце в тилу і зрозуміти, чим себе зайняти чи розважити.
«Я завжди наводжу приклад запорізьких козаків. Там не було психологів. Та поставили тобі три літри самогону, випили, погуляли. Але це не про здоров’я. А спорт допомагає виснажитися з користю для свого здоров'я», — додає Юрій, який уже двічі брав участь у спортивних змаганнях для ветеранів з фізичними травмами.
Кожен ранок удома він починає зі спеціальних вправ. У маленькій квартирі на місці, де планувався письмовий стіл для його сина-школяра, зараз — шведська стінка зі снарядами для спортивних вправ. Сину ж доводиться робити уроки за кухонним столом.
Пристрасть до спорту в чоловіка була завжди. Крім волейболу, до 2014 року він займався боксом. Поставити свої хобі на паузу довелося, коли після Революції гідності поїхав добровольцем від «Правого сектору» на фронт.
Після паузи, під час якої Юрій організовував у Червонограді військові вишколи, у 2022 році знову поїхав воювати — тепер у 24 бригаду. Проте ненадовго. На бігу спускаючись у бліндаж під час обстрілів, зачепився ногою. Її досі не вдається відновити.
Крім браку спортивної інфраструктури, відновлювати своє здоров'я і травмовану на фронті ногу Юрію заважає служба. Його перевели працювати діловодом у Червоноградський ТЦК. Робочий графік — сім днів на тиждень.
Юрію не дали групу інвалідності, тож звільнитися із ЗСУ за власним бажанням він не може.
«Якщо є здоров’я, то життя триває, а без здоров'я — кому ти потрібен. Мені треба час, щоб займатися спортом і відновленням. Але я не можу в ТЦК сказати: все, я сьогодні не прийду працювати, бо пішов займатися», — пояснює Юрій.
Він каже, що покладені на нього обов'язки — ведення електронного обліку даних, приймання і надсилання листів — не дуже захоплюють, бо звик до більш активного способу життя, а не до сидіння в кабінеті цілими днями.
Водночас його дружина Тетяна дуже втішилась, коли почула, що Юрія переводять у рідне місто на службу в ТЦК. Не лише тому, що хотіла бачити його вдома щодня поруч із сином.
«У казармах немає умов для людей з травмами. Йому там було важко», — розповідає жінка про чоловікову службу в тилу після травмування на фронті.
У тиловій частині в польових умовах не було навіть унітаза.
«Мені важко присісти. Тому для того, щоб сходити в туалет, я на своїй машині щоразу виїжджав на найближчу заправку», — додає Юрій.
Проблемною була й евакуація з розташування під час повітряної тривоги, коли доводилось іти пішки по ґрунту на милицях.
А втім, Тетяна розуміла, що з новим місцем служби в ТЦК ставлення людей до її чоловіка може змінитися.
«Мене ухилянти не бісять. Якщо боїшся — хай буде, але мовчи. Мене бісить увесь цей негатив щодо ТЦК у соцмережах, що вони такі-сякі, людей забирають, або коли кажуть, що хай військові з ТЦК самі йдуть на фронт. Я вже відповідала в коментарях: віддайте моєму чоловіку здорову ногу — і він піде воювати. Чи заберіть собі чийсь протез і поділіться цілою ногою — і вони підуть. Але вони там уже були!» — емоційно реагує Тетяна.
Часто у відповідь жінка читає про себе: «А ти чому не воюєш!?». Вона переконана, що навіть якби всі жінки воювали, такі люди все одно знайшли б крайнього, аби самим не захищати Батьківщину.
Цей матеріал створено за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
