Якщо не можеш стати на власні ноги буквально, треба стати фінансово. Як ветеран з ампутаціями розбудовує осетрину ферму
Девʼятнадцятирічному бійцю 95 окрема десантно-штурмова Поліська бригада — військове з'єднання у складі Десантно-штурмових військ ЗСУ. Базується у м. Житомир.95 бригади Миколі Тарасенку після поранення ампутували обидві ноги. У віці, коли його цивільні ровесники тільки несміливо зазирали у свою дорослість, Микола відчував, що його життя закінчилося. Він молодша дитина в багатодітній родині, батько давно помер, мама важко хворіла. Доглядати Миколу взялася сімʼя старшої на 9 років сестри.
Це в місті — пандуси, ліфти, ванна кімната, каналізація, ветеранські клуби й медична допомога. А в Миколиному селі на Житомирщині — балія для купання, куди спочатку треба натягати води, а потім винести її з хати. І руки сестри, яка в ту балію посадить і з неї витягне. Ні лікарів, ні розваг, ні дружньої молодіжної компанії. Ні заробітків для колишнього газоелектрозварювальника з інвалідністю I групи.
Що мав зробити 19-літній хлопець, щоб не потонути в чорній депресії?
Ще на госпітальному ліжку, шаленіючи від фантомних болів, він вирішив зайнятися креветковим фермерством — на отримані за поранення гроші.
У лютому 2024 року hromadske приїздило до Миколи — він саме чекав, коли нагуляє вагу його перша партія креветок, вирощених із мікроскопічних мальків. І в побуті, і на фермі він тоді в усьому залежав від родини сестри. Бо якби не дозвіл Віки, якби вона і її чоловік не працювали на Миколину мрію, ніякого креветкового господарства і не було б. Тоді хлопець боявся заглядати в майбутнє і не знав, як впорається з труднощами, котрі постійно накидало йому життя.
На початку цього квітня ми зателефонували Миколі — запитати, як справи.
«Приїжджайте, у мене багато нового», — запросив нас хлопець.
Ах ти ж севрюга!
Через село проходить траса Житомир — Любар. Хата Миколиної сестри від неї — далеченько, чи не в кінці довгої розбитої вулиці. Як і минулого року, обпікає думка, що для Миколи, навіть у кріслі з електроприводом, ці ями та вибоїни — як кілок у серце.
Блимають червоним тюльпани на клумбі під хатою, у гнізді на стовпі біля воріт чомусь не видно лелек. Микола у кріслі колісному їде нас зустрічати. У грудні йому виповнилося 22 роки.
За час, що ми не бачилися, Микола дуже змінився. В очах уже немає затамованих сліз і торішньої дитячої розгубленості. З інтонацій пішла різкість.
«Миколо, ти став набагато впевненішим у собі», — зауважую йому.
«Я ж казав, що змінився», — задоволено відповідає він.
Миколі не терпиться показати ферму. Він перериває вітальну балачку і кличе за собою в заповітний будиночок.
Там облаштовано 4 басейни на 10 тонн води кожен. Три з них стоять порожні, а в одному замість химерних неповор, тких креветок — гостроносі стрімкі осетри й севрюги. Овва!
«Я креветок виростив, здав їх на фірму, яка забезпечила мене мальком — і вирішив займатися рибою. Це ще навесні минулого року. Креветки дуже довго набирають вагу, багато клопоту з температурним режимом для них — розводити їх складніше, ніж про те пише інтернет. А електрики для креветкової ферми треба стільки, що як заплатиш, то практично вийдеш у нуль», — розважливо пояснює мені Микола.
А от риба, за його словами, швидко набирає вагу — за місяць, коли тепло, може і на 60 грамів погладшати, менш вимоглива до температури води — їй холодно, то вона просто спить, і взагалі не примхлива.
Микола вже годував своїх осетрів і севрюг уранці, але для нашого задоволення сипле їм жменею гранульований корм — розштовхуючи одна одну довгими носами, риба азартно збирає його з дна басейну.
Щоб ще більше нас розважити, Микола ловить сачком осетра, той дзиґою вʼється у нього в руках.
«Спину, спину йому погладьте», — підказує хлопець.
Сторожко пильнуючи осетрову пащеку, я кінчиком пальців торкаюся його зубчастої спини — справжня пилка із рибʼячої плоті!
Осетру не подобається фотосесія, чи то від браку повітря він так судомно метушиться в Миколиних руках? Я полегшено видихаю, коли хлопець закидує рибину назад у басейн.
Форель прижилася
«Пішли, копанки для форелі покажу», — з гордістю запрошує Микола.
За будиночком для севрюги, просто неба вирито два величезні басейни, що хитромудро переходять один в інший. Кожен — на 75 тонн води. Але вони порожні — нещодавно Микола розпродав першу партію вирощеної форелі. Копали ями під басейни просто лопатами — дякувати Миколиному швагрові і одному знайомому.
«Я, щоб довідатися, як робити басейни, на ферму форелі аж у Васильків їздив. Тільки вони на ґрунті копанки робили, а я плівкою обтягнув. Вода он по трубі зі свердловини надходить. Має бути дзеркально чистою, бо форель тільки таку й любить», — пояснює Микола.
Він пускається пояснювати мені технічні секрети облаштування басейну. А я знову думаю про його теперішню самостійність. Коли хлопець затівав креветкову ферму, до нього приїздили знавці справи, щоб допомогти з облаштуванням. А заради риби Микола вже сам зміг поїхати за кілька сотень кілометрів, забувши про свою інвалідність!
Спочатку вирішив подивитися, що то воно за чудасія, купив трохи, буквально кілька сотень мальків форелі. Справа пішла добре, вдруге вже взяв тисячу мальків. Виростив, вигідно продав у ресторани, навіть у селі люди брали із задоволенням. От днями знову має прибути нова партія малька.
Микола розповідає про великі форелеві ферми, які мають десятки ставків і готелі для спортсменів-рибалок — і відчувається, що йому подобаються такі перспективи й для себе теж. Хлопець говорить про ціни на м'ясо білої та червоної форелі, (мати рідна, я й не знала, що вона така різноколірна — авт.), і що у свої басейни він може заселити до 4,5 тисяч рибин і мати дохід. От аби сонце влітку не смалило, бо форель любить прохолодну воду, а у спеку її так важко охолоджувати… Йому б для басейнів форелі купити потужний аератор, щоб накачував кисень у воду — риба розкошувала би в таких умовах…
«Я вирощуванню креветок учився в інтернеті — а там, ну, може відсотків 20 інформації є правдою. А з рибою я вже інакше: вчуся на власних набитих гулях», — сміється Микола.
Він уже отримав від держави всі належні йому за службу і поранення виплати. Наразі може сподіватися тільки на себе. Пенсія в нього — 20 тисяч гривень. З них — 11 тисяч іде на утримання ферми, ще 3 тисячі — на призначені неврологом ліки. Різницю на прожиття вирахуйте самостійно.
Литовські протези
Питання грошей для Миколи звично важке. Тільки зʼявляються якісь кошти, він старається вкласти їх у ферму. Якщо не можна стати на власні ноги буквально, то треба стати фінансово — заробить на рибі гроші, то і про повноцінні протези можна буде потурбуватися. Бо який сенс про них мріяти зараз, якщо грошей на здійснення мрії поки нема?
«Я не хочу валити всі проблеми в одну купу», — так говорить про це хлопець.
Минулого року київські нейрохірурги чаклували над його хребтом і з допомогою медикаментозної блокади значно приборкали його фантомні болі. Він замінив колінні чашечки й куксоприймачі у своїх гідравлічних протезах. Але користуватися ними легше не стало — вони перетискають йому пах, до крові натирають тіло і викликають біль. Не полегшення в житті, а катування. Тому Микола не витягає протези із хатнього закамарка, куди вже з пів року, як їх запхнув.
«Я на тих протезах можу ну метрів 300 пройти, не більше. Але до них мені треба ще й милиці й людина, яка буде мене підтримувати, — інакше я не можу ходити. І сісти самостійно не можу — бо ж дуже висока ампутація. То мені у кріслі моєму зараз простіше, легше пересуватися, ніж з тими протезами й милицями. Я хочу ходити самостійно, але справді самостійно, без милиць і сторонньоїх допомоги», — розповідає Микола.
Влітку під патронатом одного з благодійних фондів хлопець планує поїхати до реабілітологів у Литву — там йому обіцяли протези, що працюють на електродах. Якщо, звичайно, ферма відпустить…
Ми розмовляємо з ним про цю поїздку, і я розумію, що біда змусила Миколу стати дуже практичним — він не буде гнатися за журавлем у небі, якщо заради цього доведеться пожертвувати синицею в руці. Успіх ферми залежить від його власних зусиль, він може його спрогнозувати, домогтися — а на успіх інноваційного протезування хлопець вплинути не може, тому для нього він трохи примарний. Якщо ферма, на яку він покладає надії свого матеріального добробуту і незалежності, зашиється — чи втішать Миколу нові протези?
«Хочу жити самостійно»
У будинку сестри вже закінчується ремонт — Микола може користуватися ванною, іншими «міськими» зручностями. Це робить його більш самостійним у побуті. На фермі він теж уже призвичаївся самостійно вправлятися зі шлангами й фільтрами. Навіть одразу і не згадав, у чому потребує сторонньої допомоги. Хіба що басейни зсередини миє сестра.
«Я вже самостійно навіть потроху можу плавати. Ото я вам колись розповідав, що не виходило в мене втримати рівновагу, тулуб перевертався. А минулого літа з сестрою на карʼєрі плавав потихеньку — хвилин 5 погребу руками, відпочину, тримаючись за сестру, і знову поплив. Уже виходить», — розповідає про свої перемоги Микола.
Нещодавно він купив собі вживаний Volkswagen — щоб їздити у справах не на сестриній машині. Правда, за шофера в нього поки сестра Віка — автівку треба переобладнати під його інвалідність, поставити ручне керування, отримати водійські права. Останнє завдання для Миколи дуже складне.
«Найближча до мене автошкола для людей з інвалідністю — у Житомирі. Це всього за 60 км, але треба, щоб сестра чи хто інший мене туди возив. Мабуть, що цього року я не буду займатися правами й ручним керуванням — оці всі зміни на фермі мене трохи втомили та грошей багато забрали. Машина — це вже завдання на майбутній рік», — Микола знову розважливо оцінює ситуацію.
Ставати в чергу на спецтранспорт в органах соцзахисту Микола теж не спішить — бо не сподівається хоч колись там щось вистояти. Йому було простіше трохи піднатужитися з грошима і купити власне авто. Бо за медикаментами, у магазини, до сімейного лікаря треба їздити вже зараз, а найближча аптека, приміром, аж за 8 км.
Єдиний позитив, який за рік зʼявився в інфраструктурі села, — відділення Нової пошти. Курʼєрського доставлення відділення не має, і Микола самотужки забирає свої замовлення. Але це ж не в сусіднє містечко їхати!
Зате документи на отримання житла Микола вже подав. Хоче будинок, так, щоб було близько до Житомира і до сестри, бо ферма ж на сестриному обійсті. А може, збудує собі хату поруч із сестриною, своє власне житло. І я знову фіксую собі: хлопець, який ще минулого року, як реп'яшок, чіплявся за родичів, тепер має силу говорити про окреме проживання.
«Так, є моменти, коли я не можу обійтися без сторонньої допомоги, але зараз я більш упевнено почуваюся і багато в чому обходжуся самотужки. За мною тепер вже не треба аж такого догляду: і прати можу, і замітати, і у ванну залізти, і їжу зварити собі. Хочу жити самостійно», — говорить Микола, і в його голосі не лишилося й сліду торішньої безпомічності.
І в спілкуванні хлопець став відкритішим. Він так само оминає ветеранські осередки, але тримає звʼязок із хлопцями з ампутаціями. Вже не так гостро реагує, як хтось з односельців відвертає голову, коли забачить його на вулиці. Розповідає про друзів, які з'явилися за минулий рік — молодші за віком хлопці, бійці ЗСУ, які бувають у селі у відпустці. Вже є люди, які приходять до нього в гості й до яких він може заїхати. Є з ким виїхати човнами на риболовлю. Світ поволі стає більш доброзичливим до Миколи, а він сам — до світу.
«По правді, депресія, буває, ще накочує, особливо, коли проблеми на фермі, з грошима. Навіть це не депресія, а якась просто пригніченість. Але це вже не така чорнота, як раніше», — ділиться інтимним Микола.
Уже прощаючись, заговорюємо про плани на цей рік. І Микола знову говорить про свою ферму, про якісний фільтр для басейнів із фореллю. Каже про те, що він точно може контролювати у своєму житті. Але з кожним днем він розширює свій власний простір. Шоста дитина в родині з високою ампутацією на кріслі колісному за багато кілометрів від зручного життя.
P.S. Якщо ви хочете підтримати Миколу в його прагненні бути самостійним і впевненим у житті — ось номер його картки в ПриватБанку: 5168 7456 8641 1569