Зниклий безвісти Ісус зі штучним клапаном серця. Як вижити після боїв у Вугледарі й видертися на Тростян
«Сфотографуєте мене? Хочу похизуватися перед людьми, як військові відпочивають», — з дитячим захватом каже Богдан Пенек, уперше в житті розхитуючись на великій дерев’яній карпатській гойдалці.
Йому 26, але вже ветеран. Він сипле жартами й, здається, підстрибцем долає підйом на вершину Гірська вершина в межах Сколівського району Львівської області, на захід від селища Славсько. Висота гори — 1232 метри.Тростян, у підніжжі якої розкинулося Селище, розташоване серед Українських Карпат, у Стрийському районі Львівської області.Славсько.
«Не важко?» — запитую, коли, захекуючись, видираємося на один із крутих схилів.
«Ні, у мене ж мотор з-під “ферарі”», — сміється Богдан. Цей підйом на 1200-метрову вершину — його перша велика перемога після операції. А «мотор з-під “ферарі”» — це штучний клапан серця. Якщо наблизитись, можна почути, як він цокає, ніби годинник.
Лише пізніше я дізнаюсь, що кожен із дев’яти ветеранів, які потрапили на проєкт із відновлення, мав свою перемогу: хтось, кого паралізувало після коми, зміг тримати гітару; а хтось, хто був в апатії, відшукав у житті новий сенс.
Ісус, який відчув себе Франкенштейном
За розкладом — ранковий Стародавнє китайське бойове мистецтво; практика, що поєднує повільні рухи, контрольоване дихання та медитацію. Направлена на зміцнення здоров'я, життєвої енергії й гармонізацію тіла та розуму.циґун, терапевтичне коло з психологом, поетичний майстер-клас, прогулянка й музично-поетичний вечір. Підйом на вершину в програму не входив, але як сказав один військовий: «Та як, бути в горах і не піднятись?!».
«Хлопці ініціативні. І це чудово. У нашій програмі немає примусу, і вона легко коригується під запити», — каже співавторка і менеджерка проєкту для захисників «Віднова Спільнотою» — проєкт із психоемоційного відновлення ветеранів команди «Креативної резиденції МС6» за підтримки From Ohio with love, FrontlineKit і спільноти українських та іноземних благодійників.«Віднова Спільнотою» Дарина Пазенко.
«Знаєте, в чому у вас найбільший плюс? — запитує в неї Богдан і одразу ж відповідає: — Я коли сюди їхав, думав, що ще буду працювати. Узяв два телефони… А тут не те що працювати, навіть не хочеться брати телефон до рук».
Біля підніжжя гори група розділилася. Хто відчував сили — пішов коротшим, але крутим маршрутом; інша половина, включно зі мною й Богданом, — більш пологим.
«Квадроцикли для слабаків!» — крикнув він услід туристам на чотириколісниках, які здійняли пил. Що ближче до вершини, то більше пробирав до кісток вітер. Але за емоціями цього ніхто не помічав.
За пів року після операції це перше місце, куди Богдан потрапив на відновлення. Схожих ініціатив, каже, не бачив.
«Зазвичай військових закидають в санаторій, тримають тиждень-два — і вільний», — каже хлопець. У 24 він став добровольцем. За те, що вірянин і виживав там, де зазвичай не виживав ніхто, дістав позивний Ісус.
«Якщо нову групу треба було провести на самий нуль, усі морозились, бо знали, що це дорога в один бік. А потім такі: “Хто піде? О, точно, Ісус! Хто, як не ти? Давай, сьогодні ж неділя, святий день, тебе точно не грохнуть!”» — розповідає, ніби про звичайну дотепну пригоду, дорогою Богдан.
У січні 2023-го, коли його підстрелив у стегно ворожий снайпер, він два дні повз до своїх у напівоточеному місті. А вже за півтора місяця, хоч чоловік іще шкутильгав, його знову повернули під Вугледар.
Хоч у якій сраці я був, дійсно завжди виживав: де нас заходив натовп, а виходив я один. Якось хтось сказав: «О, дивися на іконку — це ж ти!».Богдан Пенек, ветеран, на позивний Ісус
Дивишся собі на нього, усміхненого, і не надивуєшся: місяць він вважався зниклим безвісти. Після чергової контузії серце ніби розривало зсередини, не було сил навіть одягти бронежилет. Згодом підтвердили Після вогнепального поранення інфекція з рани потрапила у кровотік, внаслідок чого відбулось зараження тканин на клапані серця — інфекційний ендокардит.зараження мітрального клапана. Без хірургічного втручання він би не вижив. Хоча ще кілька місяців його не відпускали з частини через тяганину з документами. Зрештою, операцію зробили в кінці осені в Італії коштом небайдужих.
«Тепер у мене замість клапана — механізм, грубо кажучи, як годинник. Спочатку було неприємно, люди часом казали: “А що це клацає, годинник чи що?”. А потім якось звик. Відчув себе унікальним Франкенштейном. Зате живий. Руки-ноги на місці — і от ми зараз у горах, і я показую хороші результати».
17 тисяч відтискань у полоні
Спуск дався важче, ніж підйом, через біль у колінах. І слабкою ланкою виявився не хтось після операції чи поранення, а здорова журналістка. Допоміг мені Віталій — зніс на дужих плечах, як малу дитину.
«Не переживайте, я підготовлений. Бо в полоні, щоб не зійти з розуму і трохи вивільнити голову, я відтискався від підлоги й трохи ставив рекорди», — розповідає чоловік, від історії якого мені, що тепер звісила ноги на його плечах, хотілось провалитися крізь землю.
Віталій пережив два з половиною роки каторг російського полону. Його звільнили у вересні 2024-го. Зі 115 кг чоловіка міцної статури — лишилося 63.
«Кацапи хотіли морально знищити. Але найстрашнішою була невідомість», — додає Віталій.
Цілий день полонених у в’язниці змушували стояти на ногах. Присісти можна було лише під час прийому їжі. Та в так званих мертвих зонах, де він був невидимим для камер, Віталій відтискався від підлоги. Його рекордом стала цифра в 17 тисяч підходів за тиждень (до двох із половиною тисяч на день). Рекорд фіксував цвяхом на шматку мила.
«Я лягав спати, а перед очима літали якісь пиріжки, смаколики…» — згадує, усміхаючись, чоловік.
Ми встигаємо до вечері.
«Гірше вже не буде. Здійсніть мою мрію!»
Тепер усе, що раніше могло лише снитися, — наяву. Пиріжки, борщ із вишнею, полента з дорблю і в’яленими томатами, соленики з хумусом і паштетом. Головна на кухні пані Наталя — переселенка з Лисичанська.
Окрім терапії природою, програма для ветеранів тут включає тілесні практики, психологічну і юридичну підтримку, мистецькі майстер-класи, музичні вечори. Це вже шоста «Віднова» за півтора року існування проєкту.
«Таке враження, що вже не пам’ятаю нас без цієї програми. Бо коли робиш щось активне й важливе — ти вже з цим зріднюєшся. Тим паче коли бачиш, як учасники розкриваються, по-іншому реагують, створюють роботи й потім запитують: “А коли ви нам їх надішлете?”» — каже архітекторка і співзасновниця «Креативної Резиденції МС6» Ольга Суха.
«Особливу різницю бачиш на початку і в кінці, — додає ідейна натхненниця проєкту Дарина Пазенко. — Коли на першому колі одна військова казала: “Я не обіймаюсь, не підходьте до мене, я не така людина”. А по завершенню проєкту вона обіймала кожного».
Якось Андрій з протезом запросив мене на танець. Він мене підіймав, і я переживала про єдине: щоб йому не стало гірше. Але він сказав: «Дарино, гірше мені вже не буде. Здійсніть мою мрію, я так давно хотів танцювати!».Дарина Пазенко, менеджерка проєкту «Віднова Спільнотою» в «Креативній Резиденції МС6»
Групові, а за запитом індивідуальні психологічні консультації, часом змінюють учасників буквально на очах. Хоча до психологічної допомоги у військових досі є упереджене ставлення.
«Здебільшого це люди, які ще не змогли перейти в цивільний стан чи трохи розслабитись. Вони у великій напрузі, постійних спогадах про бойові дії, з відчуттям небезпеки навіть у безпечних місцях. Ми намагалися крок за кроком повертати сприйняття цивільного світу, зменшувати напругу, знаходити нові ролі й можливості в соціумі.
Не можу сказати, що за тиждень можна подолати наслідки війни повністю. Але частку цього шляху ми подолали. У декого сталися видимі позитивні зміни: з’явились усмішки на обличчі, збалансувався фізичний стан, віднайшлися нові сенси», — каже психологиня проєкту Інна Фалькова.
«Тіло повернулось, а я ні»
«Сказати чесно? Тіло з війни повернулось, а я ні», — розповідає Ігор про те, з якою зневірою сюди потрапив. Він прийшов з фронту ще два роки тому, та відчував апатію до життя, дружини, чотирьох дітей.
«Мене сюди запросив друг. Я взагалі не знав, що є якісь реабілітації. Думав: “Ну хто зараз буде цим займатися? Кому ми на*рін потрібні? А якась терапія… Ну де я і психологія?”» — каже чоловік.
Тепер він сміється, спілкується, танцює, одним словом — душа компанії. Організатори кажуть: його не впізнати.
— Можна я вас сфотографую? — запитую.
— Еее, ви що, у мене дуже ревнива дружина, — сміється. Але дозволяє.
«У мене постійно дуже сильно боліла голова, я сидів на таблетках. А тут після ранкової зарядки голова перестала боліти. З’явився настрій. Почав трошки інакше дивитись на все. Навіть сьогодні два вірші написав. Помічаю, що навколо. А то ж ніякої фантазії не було: усе чорне, сіре, буденне», — ділиться враженнями Ігор.
Дещо осторонь тримався Олексій. Завжди у військовій формі, з видимим шрамом на чолі, неговіркий. Як виявилось, після важкого поранення й коми в нього паралізувало праву частину тіла і він має труднощі з мовленням. Два роки тому не міг вимовити й слова. Кожне, навіть коротке, із зусиллям дається й зараз. Його очі помітно загоряються, лише коли він іде горами або слухає музику.
«На музичному вечорі був зворушливий момент. Олексій, виявляється, в минулому грав на гітарі. Йому дали в руки інструмент, а наша музикантка спільноти в прямому сенсі стала його правою рукою. Олексій підбирав акорди, Вікторка — бій. Це було дуже красиво… До сліз», — каже Дарина Пазенко.
«Мені подобається природа. Але люди, які тебе оточують, — це набагато цінніше. Бо кожна людина — це пазл. І коли ми разом, ми доповнюємо цю картину, з кожної людини можна взяти щось приємне», — каже наостанок Богдан.
«Наприклад, коли ми спускалися з гори, ти дивишся на Олексія — у нього параліч руки, він дуже погано розмовляє після коми, і нога не відійшла. Але ти дивишся на нього й бачиш, що навіть у слабкому, понівеченому, скаліченому тілі є сила волі й сильний дух. І він мотивує інших».
Наступний проєкт із психоемоційного відновлення для ветеранів «Віднова Спільнотою» організатори анонсують на 10-15 червня.