«Командири розуміють, що ми все одно прийдемо». Військова омбудсманка про перші місяці роботи — виступ на RIGHTS NOW! 2025

Обов’язок командира — захищати права військових

Армія — це дуже ієрархічна структура, де від дисципліни і виконання наказу залежить все: і життя військовослужбовця, і життя цивільних, і успіх на полі бою. Але разом з тим, при цих обмеженнях мають бути інструменти захисту своїх прав. Найперша людина, відповідальна за права людини в армії, — це безпосередній командир кожного військовослужбовця.

Знайти баланс між дотриманням прав і виконанням завдання — це надзвичайно складно. І знайти командирів з такими якостями, які можуть осягнути глибину цієї задачі та її виконати, дотриматись цього балансу — дуже важко. Але ми поступово виховуємо це розуміння.

Наша задача — щоб це у командирів на підкірці сиділо. Коли ми тільки почали працювати, було відчуття, що для командирів це норма: «Ну, подумаєш, вони пішли в один кінець». У них настільки за понад три роки жорстокої війни атрофувалося відчуття норми, що їм треба нагадувати про цю норму і повертати. Саме тому має бути така інституція, в тому числі з цивільних людей, які їм кажуть: «Альо! Це ненормально! Так не можна робити».

Насильство в армії

Безкарність командира за застосування насильства — це злочин. І якщо він не покараний, це тягне за собою розвиток культури насильства в підрозділі. Якщо командир це собі дозволяє, значить, заступники командира дозволяють, значить інші дозволяють, значить між собою можна так поводитися.

Застосування насильства [до військових із залежностями] починається: «Та що там, я „аватара“ побив». А потім — просто за якесь невиконання чи неякісне виконання наказу: «Ну, то він теж провинився». А потім просто: «Він мені не подобається, він подав рапорт на переведення».  У нас є розслідування, я сподіваюся, найближчим часом буде оголошена підозра вже командиру батальйону, який так вчинив. Тобто починав з того, що він бив «аватарів».

Якщо ми удамо, що це норма, то ця норма розростеться на інші випадки й деморалізує армію зовсім. Тому ні, це не можна спускати. Бити не можна. Нікого. Для цього є законні методи, і їх потрібно використовувати. Ми всім цим і відрізняємося від армії ворога.

Один з моїх планів — це розробити державну програму по боротьбі з залежностями в армії. Почнемо, мабуть, з ігроманії, і далі, я сподіваюся, будемо з цим працювати.

Найбільш наболілі проблеми

Може складатися враження, що насильницьких злочинів в армії дуже багато. Насправді це не масова історія, просто це окремі випадки. Але є маленькі, невеличкі історії, які формують відчуття несправедливості в армії. Це, наприклад, питання переведень. Це така глобальна проблема, тому що держава ніби дозволила переведення в інший підрозділ і люди знають, що в них є такі інструменти, таке право. А по факту виходить, що вони можуть перевестися тільки з дозволу командира. А у командира немає людей.

Друге — це питання здоров’я, ненаправлення на ВЛК. Воно все упирається дуже часто в одне — нестачу людей. І люди, які там вже третій рік, а то хто й набагато більше, точно не здорові. Але направити їх на лікування — теж ціла проблема для командира. І він каже: «Ви ж розумієте, що він йде на ВЛК не для того, щоб повернутися до мене в бліндаж».

Медійні бригади та «улюбленці Сирського»

З підрозділами, [яких називають «улюбленцями головкома Сирського»] я працюю найбільше, і в обох була — в одному вже двічі. Вони не просто так «улюбленці»: вони виконують найскладніші завдання. І це факт.

З одного боку, я розумію, за що він їх цінує. З іншого боку, це їм дає певний карт-бланш і вони вважають, що їм усе зійде з рук. Я приїхала до обох командирів, дала зрозуміти, що їм нічого з рук не зійде — все зафіксовано, розслідування ведуться.

Медійність [підрозділів] грає злий жарт з тими, хто йде служити в ці бригади. Не хочеться підривати їхній імідж, вони дуже довго працювали над цією репутацією. Хотілося б, щоб вона залишалась, тому що це, як правило, ефективні підрозділи. Але є проблема: вони, прикриваючись своєю медійністю, теж розвивають культуру насильства всередині. Наприклад, відловити свого Самовільне залишення частиниСЗЧшника, і переламати йому ноги — це нормальна історія. Ми працюємо з цим.

Намагаюся працювати таким чином, щоби це не викликало конфліктної історії. Спочатку говоримо по-хорошому, приїжджаємо, пропрацьовуємо з командиром. Командири, як правило, якщо бачать реальну проблему всередині, то визнають її та готові самі розбиратися.

Омбудсмен — не каральний орган

Я не хочу, щоб у нас було сприйняття, що майбутня інституція військового омбудсмана — це каральний орган. В жодному разі. Тому ми вибудовуємо роботу фактично на комунікаціях: коли телефонуєш, переконуєш, пояснюєш, приїжджаєш. Вже є результат. Командири, командувачі розуміють, що ми все одно прийдемо.

На жаль, у нас вже теж були проколи. Військовослужбовець скаржиться до нас, ми, наприклад, на командування Сухопутних військ передаємо цю скаргу, щоб вони розібралися, а вони — назад спускають на бригаду. Хоча згідно із законом про звернення громадян, вони не мають права цього робити.

Ми уже писали до них лист з претензіями, роз’яснювали їм, що так робити не можна. Але мені недавно прийшов лист від військовослужбовця, типу: «Дякую, помогли». Ми намагаємося це проконтролювати. У багатьох військовослужбовців є мій номер, і знайти його — не проблема.

Людина від президента

До 2022 року я адвокатувала за створення інституції військового омбудсмана як парламентський нагляд. Зараз я зрозуміла, що це не працює. І от 5 місяців моєї роботи довели, що все-таки вертикаль армійська — це та структура, яка не сприйме зовнішній нагляд таким чином. Якщо ми хочемо конкретно розв’язати точкову проблему, то це має бути управлінська вертикаль і Верховного Головнокомандуючого. Не Міноборони, не МВС, а хтось над — суб’єкт сектору безпеки та оборони, який над цим процесом.

Іноді я бачу в очах [військових] якийсь скепсис або якісь фразочки звучать, але все одно вони дослухаються. Вони не можуть не відреагувати, не пустити мене кудись, тому поки що це працює. Навіть коли трапляються конфліктні ситуації з деякими командирами, все одно це вже не рівень дискусії, типу: «Іди вари борщ».

Мені дуже цікаво: коли буде військовий омбудсман, як вони будуть це сприймати. Тому що, хоч це і буде структура у вертикалі президента, але це буде одно як окрема інституція. Чи зміниться щось — будемо бачити.

Норма — це постійно мобілізоване суспільство

Треба визнати, що велика частина суспільства просто самоусунулась від захисту своєї держави. Йдеться не тільки про «ухилянтів», а й бізнес, який готовий був віддати все, що є, в березні-квітні 2022 року. А зараз, коли до них звертаються по ті самі донати, чи на підтримку ветеранів, чи ще щось: «Ой, ми платимо військовий збір, відчепіться від нас».

Це і органи місцевого самоврядування — це ж виборні посади. Люди думають про вибори і не виконують свої функції згідно з законом про мобілізацію, наприклад. Вони самоусунулись. Або, наприклад, ми починаємо працювати над питанням посилення статусу родини військовослужбовця в громаді. Тому що зараз виглядає так, що ця родина — це якісь лохи, які не змогли відкупитися від мобілізації. Замість того, щоб це була привілейована родина,

У нас просто абсолютно викривлена система координат, так не має бути. Коли суспільство приходить до нас і вимагає чіткі терміни служби, воно повинно дати собі відповідь на питання: а що ми зробили, щоб звільнити тих людей, які вже стільки років на межі своїх можливостей воюють за нас?

Ти хочеш, щоб умовний Олег Сєнцов повернувся і знімав фільми? Ну, геніальний же режисер. Так, може, хтось конкретний прийде і скаже: «Я іду, можу вивчитися на командира взводу і я готовий поміняти конкретного Олега Сєнцова». Або: «Я хочу, щоб мій брат побачив, як росте його донька. Він її не бачив вже три роки. І я йду і міняю свого конкретного брата чи сусіда». Суспільство до цього готове? Я не впевнена.

Так, держава шукає опції, як дозволити хоча б поступово людям демобілізовуватися. Але зусиль просто держави, просто чиновників тут недостатньо.

hromadske — інформаційний партнер RIGHTS NOW! , правозахисної програми Docudays UA.