«Не люблю надмірної уваги до себе». Син легендарного співака Василя Зінкевича про службу в Третій штурмовій, батька й пісні

Багато хто з українців узагалі дізнався про його існування тільки 20 серпня 2025 року з новин: на запрошення Офіс президента України.ОП він приїхав з війни в Київ, щоб приколоти на груди батькові, співакові Василеві Зінкевичу, президентську відзнаку Відзнака президента України «Національна легенда України» — державна нагорода України — відзнака Президента України, що встановлена для відзначення громадян за визначні особисті заслуги у становленні незалежної України, зміцненні її державності, захисті Вітчизни та служінні Українському народові, вагомий внесок у розвиток національної економіки, науки, освіти, культури, мистецтва, спорту, охорони здоров'я, а також за активну благодійну та громадську діяльність.«Національна легенда України». 

«І батько, і я — ми не любимо надмірної уваги до себе», — говорить Василь.

Чи міг народний артист України, знаменитий виконавець знаменитої «Червоної рути», відмазати сина від фронту? Теоретично — так. А практично — ні. Бо про свій намір іти на війну Василь сказав батькові, уже коли оформляв у ТЦК документи в Третю штурмову. Сказав телефоном, бо не мав часу приїхати в Луцьк до тата, щоб попрощатися.

Ми говоримо із Зіною про те, як він не виріс «мажором», як зумів вийти з орбіти батька, зберігши з ним тісний емоційний звʼязок. І про те, як вразливий хлопець, чиє дитинство минуло між фортепіано і художньою школою, дорослим чоловіком пішов не просто у військо, а в штурмовики.

«Я зрозумів, що не досягну батькових висот»

Василь-Зіна ще не став школярем, коли татові Звання народного артиста України співак Василь Зінкевич був удостоєний у січні 1986 року.надали звання народного артиста України. Можливо, батькові, колишньому Співак Зінкевич народився 1 травня 1945 року в селі Васьківці на Хмельниччині.сільському хлопчикові, хотілося, щоб його діти мали кращі, ніж він сам, стартові позиції в житті. Можливо, для нього, що в юності поєднував заняття музикою з навчанням у Василь Зінкевич вчився у Вижницькому художньому училищі прикладного мистецтва, що в Чернівецькій області.художньому училищі, було природно й синів своїх вести одразу кількома творчими дорогами. Але коли Василь підріс, то мав відвідувати одночасно аж три школи: загальноосвітню з поглибленим вивченням англійської мови, музичну й художню. (Його оминули хіба заняття хореографією — хоча мама була професійною танцівницею). Тобто в дитинстві «мажорити» хлопцеві не було часу.

Мама й тато частенько їздили на гастролі, Василем і його молодшим братом Богданом тоді переймалися родичі. А коли батьки розʼїхалися, хлопцями опікувався тато.

«Він був справжнім нашим наставником. Батько домагався, аби ми з братом завжди були завантажені навчанням і не мали часу відволікатися. Ми навіть на канікулах у Великій Британії займалися в літній мовній школі. Я не скажу, що був відмінником, так, середнячком — хорошистом. Батько був дуже наполегливим, ставлячи перед нами завдання, націлюючи на результат. 

Його головна настанова була — вчитися, бо як не будеш вчитися, то хіба що волам хвости крутитимеш. Він нам не читав нотацій. Навчання наше відбувалося якось само собою. Ми з братом просто дивились на нього й розуміли, що ця людина відповідальна й працелюбна. І певною мірою рівнялися на нього. Він для нас був і є великим авторитетом», — розповідає Василь.

Вищу освіту він поїхав здобувати в Академію мистецтва в Києві — вчитися на графічного дизайнера.

А що ж музика? Школярами Василь Зінкевич часто брав синів із собою на гастролі, але на сцену не виводив. Не запрограмовував їх у співаки.

У 1996-му п’ятнадцятирічний Василь разом із другом Сашком Положинським організували гурт «Тартак». Наступного року вони вже перемогли на фестивалі «Червона рута» в жанрі танцювальної музики й згодом поїхали в концертний тур Україною. Здавалося б, хороший старт.

«Ми з Сашком трохи розбіглися в поглядах на те, якою має бути музика, як вона має звучати. Мені більше хотілося важкого року. Сашкові — танцювальної», — пояснює сьогодні Зіна.

У 1998 році він пішов з «Тартаку». Пізніше був ще один гурт, який  виконував важкий рок. Василь став його вокалістом, вони навіть спромоглися записати один альбом. (Зіна скинув мені його, я слухала ті композиції, заряджені молодою енергетикою. Дочка почула із сусідньої кімнати, вбігла й весело запитала: «О, що це в тебе таке цікаве?». Але сам Василь про диск сказав: «Як ви його слухатимете? Я там так кричу»).

Цей гурт теж розпався.

«Я вже не хотів більше нічого організовувати й не жалкую про це. І в батька допомоги не просив. Я з ним навіть про це не говорив. Я зрозумів, що не досягну батькових висот, і прийняв це. Як батько відреагував на те, що я не став музикантом і співаком? Ну він завжди нам із братом давав свободу вибору. До речі, брат теж організовував свій гурт, але в підсумку я став художником, а він — режисером кіно й телебачення. Тобто творча потуга, з її широким поглядом на світ, яку розвивав у нас батько, не пропала, вона просто проявилася не в музиці», — розповідає Василь.

Про можливу війну й думки не було

На радянському конкурсі «Пісня року-71» Василь Зінкевич разом із Назарієм Яремчуком і Володимиром Івасюком виконували на московській сцені «Червону руту». У радянські часи зробити успішну співацьку карʼєру значило виступати саме в Москві, на центральному телебаченні. І співати російською мовою. 

За словами Зіни, уже коли вони з братом були дорослими, батько їм розповів, як свого часу йому пропонували переїхати на роботу в Москву, але він відмовився. Бо позиціював себе саме як українського співака.

«Але водночас батько не вважав себе українським радикалом, націоналістичних поглядів якихось не сповідував. Для нього просто існувала Україна, українці, українська природа, культура, історія. Він намагався прищепити нам із братом любов до цієї землі, її краси», — згадує Василь.

Після закінчення Академії він, як і брат із мамою, жив у Києві. Батько залишався в Луцьку. За словами Василя, для Зінкевича-старшого столиця є дуже гамірним і дуже багатолюдним містом. Хіба у справах приїхати, але щоб жити — ні. 

Василь працював графічним дизайнером, оформляв сайти, розробляв логотипи тощо. І жодного разу не думав про те, щоб шукати себе в шоубізнесі. Так само не думав, щоб у пошуку великих грошей перебратися за кордон. З дитинства настільки був привʼязаний до України, що навіть і на думку не спадало їхати кудись на чужину.

Василь називає батька таким собі пацифістом — мовляв, той завжди научав синів, що всі люди рівні, що одне до одного треба ставитися з любовʼю і розумінням. І що батько, який волів триматися подалі від Москви, ніколи не говорив вороже про росіян. І навіть припустити не міг, що росіяни кидатимуть ракети на його Луцьк, а син битиметься проти них на фронті. Василь теж не міг такого припустити. Про можливу війну в родині ніколи не говорили. Тож чоловік не мав жодних військових навичок.

«Батько служив строкову в радянській армії. Думаю, що він там пережив певну психологічну травму, тому що ніколи не заохочував нас до строкової служби. Я ще в школі в Луцьку пройшов якусь медичну комісію, отримав приписне свідоцтво в місцевому військкоматі, але потім став студентом, строкова служба якось відтермінувалася й зрештою так і не відбулася», — ділиться Василь.

Батько сказав: «Я тобою пишаюся»

російська агресія у 2014 році пробудила в ньому загострене почуття справедливості. Його країна потерпала — отже, її треба захищати.

Дизайнер, який гарно грав на фортепіано, зрозумів, що мусить підготуватися до війська. Читав Статут ЗСУ, підтягував фізичну форму: бігав, відтискався. І нічого не говорив про свої наміри батькові. Навіть брату, з яким мешкав в одній квартирі:

«У брата був свій напрямок життя, стосунки, одруження, я свої плани на мобілізацію не афішував. А потім, як і в багатьох інших українчиків, емоція пішла на спад, не знаю, важко пояснити, але під час АТО я так і не пішов в армію».

Згодом, у 2022-му, серед інших своїх паперів Василь знайде Статут ЗСУ і знову за нього візьметься.

«Напередодні повномасштабки, коли багато говорили вже про можливість війни, я розпитував у своїх друзів, які цікавилися політикою, про наші перспективи. Я сам не дуже розумів, що відбувається. А друзі не вірили, що може щось таке початися. Хіба що відновиться гаряча фаза на Донбасі, на лінії розмежування. Але далі російська активність не піде. І я погоджувався з ними», — говорить про тодішні свої настрої Василь.

Чесно зізнається: коли 24 лютого почалися обстріли Києва, він, людина цивільна, трохи розгубився й навіть перелякався. У військкомат не кинувся. І в наступні дні теж. Старанно стежив за новинами, старанно спускався в метро чи паркінг, шукаючи укриття.

«Я намагався вберегти себе і не робити якихось різких рухів, знайти підхожий момент. Коли ми з братом захотіли записатися в підрозділи київської тероборони й узяти зброю, зʼясувалося, що вже запізно: усе сформовано, зброя роздана», — говорить Василь.

Але згодом, за його словами, прийшло розуміння, що раз ворог пре, то треба приборкувати свою розгубленість і знову готуватися до мобілізації.

Він став волонтерити: фарбував хлопцям автівки на фронт. Знову зайнявся фізичною підготовкою, почав цікавитися різноманітними військовими курсами.

«Як чоловік, далекий від армії, який узагалі не має спеціальних навичок, я вирішив почати з нуля. Став їздити на вишколи з володіння зброєю, з такмеду, читав армійський Статут. Намагався покроково втягуватися у військову справу. Бо я розумів: якщо я зараз побіжу у військкомат і, умовно, за місяць уже буду в полі, від мене толку там буде мало. Тому я хотів спочатку навчитися, а вже потім мобілізовуватися», — розказує свою методику підготовки до війни Василь.  

Як і у 2014 році, він нічого не говорив батькові про свої плани. І батько не вів із ним жодних розмов про те, що от, мовляв, війна, треба йти на фронт:

«Я думаю, що йому не хотілося про це говорити. А я сам мовчав — з огляду на його вік, щоб не нашкодити батьковому здоровʼю. Я дуже переживав, як він сприйме мою мобілізацію по факту. А він сказав: “Я тобою пишаюся”».

Шукав безпосереднього контакту з ворогом

У рекрутинговий центр Третьої штурмової Василь звернувся у 2024 році. Тепер жартує, що «купився на рекламу». А без жартів додає:

«Тут рівень підготовки високий, тут дбають про своїх бійців. Мені подобалось, що в цій бригаді гарантовано буде безпосередній контакт із ворогом, бо не хотів відсиджуватися десь на тилових позиціях.  А ще в бригаді націоналістична ідеологія є складником бойової підготовки. З початку війни через маніпуляції російської пропаганди  це дуже гостре питання. До речі, після початку повномасштабки я сам ідеологічно радикалізувався, тому що бачив рівень загрози від російських ІПСО».

У 3 ОШБр графічного дизайнера послали на так званий тестовий тиждень — вишкіл, який дасть претендентам у вояки змогу зрозуміти, чи здатні вони стати штурмовиками. Фізпідготовка, поводження зі зброєю, топографія, домедична допомога, заняття з історії українського спротиву.

«Мені було важко, але я зрозумів, що служити можу. Отримав сертифікат про закінчення вишколу. Потім у рекрутинговому центрі бригади отримав відношення в ТЦК на мобілізацію саме в Третю штурмову», — розповідає Василь.

У ТЦК він із подивом дізнався, що давно мав оновити облікові дані. «Я поняття не мав, що це треба, усі ці питання взагалі поза моєю увагою існували», — зізнається чоловік.

Потім був навчальний центр в Десні. Потім ще навчання — уже на базі бригади. У Третій штурмовій справді готують бійців ретельно — на бойову позицію гранатометник Василь Зінкевич потрапив лише на початку 2025 року.

Щоправда, безпосереднього контакту з ворогом, про який мріяв, не має: боєць прикриває своїм вогнем піхотинців, коли росіяни йдуть на штурм.

«Я, коли збирався мобілізовуватися, відчував відповідальність і розумів, що треба жертвувати собою, захищати. Розумів, що буде кров, піт, бруд, важка чоловіча робота. Були моменти, коли я докоряв собі, що не прийшов у армію раніше, бо хлопцям так важко, а я займався бозна-чим», — відверто говорить Василь.

Вища ціль і розмови по телевізору

На моє запитання, чи важко витримувати фізичні навантаження, він так само відверто зізнається, що так.

«Я вже не такий мобільний, як молоді, не такий швидкий, але якась вища ціль тримає і в потрібний момент дає потрібну силу. Ніхто не народжений для війни, навіть кадрові військові. Але поставлене завдання — понад усе, воно тебе спрямовує. Поки побратими поруч, поки є ворог перед нами, думок, щоб припинити боротьбу, немає. Це речі, які ти або приймаєш, або ламаєшся і втрачаєш себе», — каже Василь.

Він уважає, що з будь-якої людини, навіть дуже далекої від армії, можна підготувати відповідального бійця, якщо людина мотивована й розуміє, яка в країні склалася надскладна ситуація.

«Тоді вона мобілізує в собі дух спротиву і зможе взяти на себе тягар солдатської роботи. Але я вважаю, що це все дуже індивідуально. Такій людині, як мені, наприклад, треба покроково входити у військову справу. Ніхто ж не каже, що треба зразу мобілізовуватися. Зараз для цивільних є багато вишколів — на них треба обовʼязково йти, щоб хоча б розуміти, що таке війна, що на ній відбувається.  Ми ж не знаємо, де завтра ворог прорветься, ніщо ж росіянам не заважає зробити, наприклад, прорив через білоруський кордон. Та і в тилу зараз обізнані люди потрібні, он скільки обстрілів, той самий такмед допоможе вижити і в мирному житті», — розмірковує Зіна.

І говорить про дуже відчутну прірву між військовими й цивільними в питанні війни: цивільні не те що не розуміють, а навіть і не зацікавлені зрозуміти, а що ж відбувається на фронті.

Він не вірить у перспективу мирних перемовин, а самі перемовини називає «розмовами по телевізору». Хоча і вважає, що якась пауза для хлопців потрібна, особливо тих, що воює з 2022 року. 

Більше слухав «Скрябіна», ніж батькові пісні

На фронті він дуже скучає за простими радощами з цивільного життя: за морем, яке розслабляє, за горами, які умиротворюють. Відчуває, що війна змінила його емоційно. Як саме? На це питання Василь відповів не зразу. Аж через добу після того, як я запитала. Обдумував його.

«В армії просто нема часу на звичні в мирному житті емоції. Я став черствішим і водночас став більше цінувати життя, навіть якісь дрібниці, на які раніше не зважав. Емоції на фронті підступні, бо іноді перешкоджають змобілізуватися для виконання завдання», — поділився чоловік.

Він старається постійно бути на звʼязку з батьком. Просто щоб почути один одного, переконатися, що все добре й зайве батька не розхвилювати: «Батько не любить говорити про війну, тому ми не розтрачуємося на якісь глибокі емоції, довгі розмови. Навіть як зустрілися в Києві 20 серпня, то про війну не говорили».

Каже, що отак відразу йому важко пригадати назву улюбленої пісні з батькового репертуару. У дитинстві любив, як батько співав «Шлях до Тараса». А згодом більше слухав «Скрябіна» чи «Братів Гадюкіних» — що було на слуху, те й слухав. На війні, буває, мугиче якісь пісні — іноді батькові, але Володимира Івасюка частіше.

«Для мене Івасюк — це глиба. З-під його пера, скажімо так, і батько вийшов», — каже Василь. І знову додає, що на фронті не має часу на слухання музики — хіба в автівці. І не факт, що це будуть батькові записи.

«Для мене ближче Василь Зінкевич-тато, аніж співак», — пояснює Василь.

Він і пішов на війну захищати тата з мамою, брата і його родину. З власною родиною у Василя поки що не склалося. Може, після війни. А коли настане це «після»? Василь говорить, що буде в армії, поки армія потребуватиме його. Бо така в країні зараз ситуація…