«Руку назад не приклеїш. Хто дійсно воює, а не в штабі сидить, точно матиме травми» — репортаж із лікарні Мечникова

Дракони й Алмаз

До автівки з драконами підскакує міцно збитий чоловік, щось схвально вигукує водійці. З мене дивується, що його не знаю.

«Я Алмаз, як це ви про мене не чули? — сміється. — Та я лише цього року із Зеленським двічі зустрічався, він мене знає».

Опускаю очі — чоловік упевнено стоїть на протезах.

61-річний Алмас Хазієв — татарин, «холодноярівець». Позивний — Алмаз. Був лікарем, на другий день повномасштабки пішов добровольцем воювати.

«Вистачило мене на рік», — махає на ноги з ампутаціями нижче колін.

Зараз ветеран — військовий психолог, його пацієнти лише кілька днів як втратили кінцівки. Їхні рани: і фізичні, і душевні — свіжі. Не всі хочуть зустрічатися з психологом.

«Я їм кажу: “На меня посмотри”. Якщо ножки нема, можу отак сделать», — Алмас викидає ногу з протезом убік. На вигляд це просто.

Чоловікові ще важко дається українська: почав її вчити лише рік тому.

Цієї весни до лікарні потрапив його побратим-дронник: унаслідок поранення втратив дві ноги й руку.

«Коли з 93 бригади ранять когось, мені відразу дзвонять: “Їде твій побратим”, — і я його, як батько, зустрічаю. Цей конкретний  хлопчик нікого бачити не хотів, мама його плакала в слухавку. Я їй: “Стоп. Я на ногах — він буде на ногах”.

Одним словом, за півтора місяця він уже стояв на протезах. Зазвичай я йду у військовому однострої в палату. Боєць відразу бачить: ти — свій, ти там був. Не сприймуть військові цивільного, а цивільні — ветеранів. Ніколи», — на підтвердження своїх слів киває головою.

«О, Алмасе, ти вже працюєш?» — чоловік із сивим оселедцем на голові, козацькими вусами й у сорочці із нашивкою «Лікарня Мечникова» (з такою ходить весь медперсонал: у кого халат, у кого костюм чи сорочка — ред.) визирає з приймального відділення. Сміється.

«Добрий день, Юрію Юрійовичу», — Хазієв радий бачити колегу.

Вусань — Юрій Скребець, заступник медичного директора з хірургічної допомоги. З ним ми й проведемо кілька годин в обласній клінічній лікарні імені Іллі Мечникова.

І завдяки харизмі та почуттю гумору цього чоловіка вони минуть не так печально, як очікувалося.

Історія, від якої заплакав Риженко

Лікарня Мечникова відкрита для преси. Тут водять екскурсії, відповідають на запитання, дозволяють поговорити з пацієнтами. Так було не завжди, але зараз для ЗМІ легкодоступним є генеральний директор закладу Сергій Риженко. Він відомий і в Дніпрі, і поза ним. 15 років тому був першим заступником міністра охорони здоров’я.

У лікарні з усіх екранів, а їх тут багато, Риженко усміхається: то він на операції, то тисне руку військовим, то він біля пацієнтів і колег.

На Facebook-сторінці гендиректора 110 тисяч підписників. Він розповідає про різні цікаві випадки, які трапляються в лікарні чи не щодня. Саме від нього вся країна дізналася про нацгвардійця Владислава, якого вороги взяли в полон разом із побратимами. Їх катували: різали по шматочках, виколювали очі, відкидали губи, носи, а на ньому лезо затупилося. Його полоснули по горлу, ледь-ледь не зачепивши сонну артерію. Усіх українців скинули в яму, вважаючи мертвими. Владислав виповз, ганчір’ям перев’язав горло й кілька діб добирався до своїх. Він не може розмовляти, але життя його в безпеці:

«Я працюю в цій лікарні 13 років, днюю і ночую тут, бачив усяке, але звикнути до того, що так можуть знущатися з людини, не можу. Я просідаю ментально, коли стаються такі речі», — очі Риженка вмить наповнюються вологою.

Інша історія, яка зачепила гендиректора, була про військового, якого змусили дострелити тяжко пораненого товариша.

«Він це зробив, його знудило, попросився підійти до туалету. А росіяни сміялися і сміялися, він схопив автомат, перестріляв усіх і втік. Потім лікувався в нас, були питання з психікою», — розповідає Риженко.

Сюди доставляють бійців переважно з важкими пораненнями, але хороша новина в тому, що 90% з них виживають. Частина тут також проходить реабілітацію.

27 тисяч фото в телефоні

Скребець, на позивний Юзік, — особистість видатна. Народний герой України.

У Мечникова працює 35 років, разом із Яною Зінкевич створив медичний добровольчий батальйон «Госпітальєри». Усі свої законні відпустки з 2014-го проводив у зоні АТО, рятуючи бійців. Зустрів повномасштабку як «госпітальєр», згодом легалізувався в ЗСУ як начальник медичної частини окремого штурмового батальйону «Арей» УДА. Нещодавно звільнився зі служби через інвалідність.

«Потрапив у Курській області в неприємну ситуацію, — коротко кидає, поки біжимо коридорами лікарні. — Перелом хребта, перелом обох ніг. У мене Штучні імпланти, які замінюють пошкоджені або зруйновані суглоби та інші частини тіла, даючи змогу відновити їхню функцію.ендопротези. Кульшові суглоби замінені на залізяки, а внизу — мої Розмовний варіант «культі» — частини кінцівки, що залишається після ампутації.культяпочки.

Від цього не легше, чесно, краще іноді ходити на низькій ампутації. Але нічого: на лижах я катаюсь, на велосипеді катаюсь, плаваю, бігаю — усе нормально. Тільки з парашутом не можна стрибати, — сміється. — А лице, бачте, тріснуло від переїдання», — тицяє у шрам на щоці.

Насправді то слід від поранення.

У телефоні Скребця є папка, де фото його дружини та трьох дітей. А далі — уся галерея в документах, переважно це «форма 100» — форма супроводу пораненого. Таких фото в нього 27 тисяч. Юрій Юрійович гортає і гортає, і їм кінця не видно. Є між ними й світлини загиблих.

«Мене вже нічого не вражає, я хвора людина, сентимент із серця вирвав. Я ж поховав 300-400 людей зі свого батальйону, поховав  багато своїх друзів. П'ять місяців у шпиталі лежав, поки мене по частинах збирали. Після такого людина або повністю ламається, або доживає наркоманом на ліках. А я знайшов собі вихід: бухло і релігійний фанатизм, — не дає оговтатися від свого жарту і продовжує іншим:

— Я ж семінарію москальську закінчував давно. Бога я там не знайшов, а бухати почав, — смачно сміється. Серйозно продовжує: — Та нормальне в мене життя: дуже рано прокидаюсь, дуже рано приїжджаю в лікарню, шеф не дає розслабитися. Роботи багато. А ще є в нас полеглі співробітники. У них діти, батьки старенькі. Учора був у мами нашого загиблого, замовив з нею пам'ятник, дошку меморіальну».

Скребця постійно смикають: йому треба в морг — попрощатися з колегою, який помер напередодні на робочому місці; відповісти на дзвінки — багатьох поранених цивільних треба розподілити по лікарнях всієї країни; відвідати акцію «Сім'я героя» — такі тут відбувається раз у кілька тижнів.

До актового залу поліклініки приходять родичі загиблих військових і самі бійці. Їх вітає персонал на чолі з Риженком. Родини запевняють, що про них не забудуть, що двері лікарні завжди відчинені для них. Медсестри розбирають тих, хто сьогодні прийшов, по кабінетах на консультації, обстеження, рентгени та УЗД.

Поміж робочими моментами Юрій Юрійович відповідає на наші запитання:

«Ось реанімаційна зала, сюди привозять всіх тяжких поранених. Щоночі їх надходить від 40 до 70. А загалом постійно в нас перебувають близько 500 таких пацієнтів. А крім того, ще ж цивільні».

Повз нас котять чоловіка в повʼязках, він тихенько стогне. З відділення політравми прямує Риженко, був там на обході: «Добре всі так одужують, а Михайла підстригли. Красивий такий».

«Бачте, у нас і стилісти, і барбершопери зграями ходять», — сміється Скребець.

І тут же знаходить нам перукарку, яка стриже, голить і миє бійців.

Коли стрижу, прибалакую: «Усе погане змили, зістригли»

Ірина Жуйкова спершу соромиться, а далі розговорюється. Вона прийшла в Мечникова 11 років тому як волонтерка — стригти бійців. Зараз тут на офіційній посаді.

«Поранені дуже радіють, коли я їх мию, вони з окопів прямо — там були й по два тижні, спітнілі, у бруді. Ця процедура надає їм впевненості й полегшення.

Хто може встати, допомагаю дійти до душу, хто ні — сидить, а я підставляю фартуха з плівки, миску, поливаю водою з пляшки. Мию голову, плечі, лице. Коли стрижу, прибалакую: “Усе погане змили, зістригли. А відростає хай хороше”. Тільки от руки-ноги не виростуть», — Ірина зітхає.

За день вона встигає обслужити до 15 клієнтів-пацієнтів. Хто при тямі, каже, яку стрижку хоче. Буває й так, що чоловіку потрібно поголити якісь частини тіла перед операцією, то вона виконує те, про що просять лікарі.

«Я вже призвичаїлася стригти в ліжках. Лише дзеркал немає навколо, то кажу: “Доведеться вам довіряти жінці, — і показую їм результат у кінці. Додаю: — Якщо коротко, то відросте, а як довго — нумо підправляти”. Також і бороди голю. Хлопцям, звісно, хочеться бути мужніми, але в лікарні це все ж таки антисанітарія».

Ірина вже звикла до вигляду ран, але їй щоразу боляче і страшно, як бачить ампутацію.

«Я ще помітила, що коли до поранених приїздять мами чи дружини, то вони відразу обм’якають. Потрапляють під цю хвилю жалості, коли чують від мами: “Ой, синочку, як ти тут? Маленький, що тобі?”. Або дружин, які накидаються на лікарів: “Що ви йому робите? Йому боляче!”. І мужність хлопців десь зникає від таких балачок».

Якось Ірину вразив один випадок: «Піхотинець у грудні з амуніцією завважки 30 кілограмів потрапив у крижану воду, довелося пливти до острова. Я йому кажу: “Вам не позаздриш”. А він: “Я шкодую, що випав з цієї гри”».

Жінці дивно, як війна може бути грою. Сходимося на тому, що у військових інше сприйняття.

На 40-45 тисяч поранених — 6-7 тисяч ампутацій 

У відділенні політравми — бійці, які надійшли сюди кілька днів тому. Обличчя й тіла подзьобані уламками. Кожен під'єднаний до одного чи кількох препаратів. Усі голі, накриті простирадлами. У ногах на ліжках — табличка: як звати, звідки привезли й перелік травм. А їх на пів сторінки.

До бороданя, обличчя якого наполовину покрите білою піною — маззю від опіків, — тулиться дружина, хтось їсть вівсянку й салат з варених буряків із приставного столика, когось годує медсестра. Скребець вривається до палати із жартами й оптимізмом, який відразу передається всім. Бійці усміхаються.

Ось Михайло, якого вже постригла Ірина, він 1999 року народження. На його ліжку — подушечка для подорожей з мордочкою звірятка.

Скребець торкає його за пальці на нозі, питає, чи той щось відчуває.  

«Ні, ноги — як у бетоні». — «Нічого, нічого, треба час».

Михайло допитується, чи діставатимуть з його тіла уламки.

«Якщо вони не заважають, не стискають нерви, судини, то лишимо тобі на памʼять. Іноді шлях до цих шматочків більш травматичний, ніж сам уламок. Вони обростуть сполучною тканиною й не рухатимуться. У мене в обличчі теж є, ліхтарик можна приклеїти», — регоче Юрій Юрійович. — «Зручно?». — «Незручно. Але прикольно».

Краєм ока помічаю якийсь рух, наче муха літає. То скрапує червона рідина у трубці, що веде від ноги пораненого кудись під ліжко.

«Це методика, яку ми застосовуємо вже 10 років: рана закривається герметично, і під тиском усе зайве — некротизовані тканини, зруйновані елементи крові — відсмоктується у спеціальний апарат. Раніше б ми таку ногу ампутували — 200%, а тепер можемо врятувати», — Скребець тисне чоловіку палець на нозі.

За його словами, завдяки новітнім медичним технологіям і методикам, на 40-45 тисяч поранених — 6-7 тисяч ампутацій. Це небагато, якщо порівнювати з цифрами інших воєн.

«До нас у лікарню привозять хлопців переважно вже з ампутаціями. Ми теж проводимо такі операції, але щоразу це консиліум, тобто кожну руку, ногу рятуємо. Хай яка вона є, але своя. Це як стоматологи стараються зберегти всі зуби пацієнта. Я більш прагматичний: у мене нема жодного свого, вибило ще у 2023 році, увесь рот в імплантах. Я абсолютно щасливий: не болить, не свербить, і безкоштовно», — знову жартує він.

Міг загинути син

У 44-річного Станіслава Іщенка немає кисті лівої руки, зашитий лоб, одне око не бачить, інше — ледь-ледь, вії обпалені. Його поранили тиждень тому.

«Я воюю 11 місяців. Інших рятував, а це потрапив сам. Сидів спереду в автівці з дробовиком, стежив за небом. Вилетів FPV-дрон з міною і влупив у нас. Саме в той бік, де я сидів. Відразу зрозумів, що руці — усе: кістка стирчала. Дякую побратимам, що відразу турнікет наклали: ми це вже вміємо робити, досвідчені.

Відвезли в Дружківку, там наші військові медики зразу надали першу допомогу й направили в Павлоград. А звідти вже сюди. Де ампутували руку, не знаю: я під наркозом був. Мама, дружина плачуть, але що? Назад не приклеїш. Така реальність: хто дійсно воює, а не в штабі сидить, точно матиме травми. Це війна. Серйозна війна», — каже чоловік.

На Станіслава чекає продовження лікування в Одесі, там займатимуться його зором.

У 50-річного Василя Тополюка теж травмований лівий бік. Запухло око, побиті руки. У Мечникова він 5-й день.

«Я водій, підвозив снаряди з напарником. Їхав дуже швидко, але був скид із дрона. Весь удар припав мені на лівий бік, але я вижив, а напарник мій загинув».

Запитую, хто приїжджає його провідувати.

«Син із побратимом». — «Вашим чи своїм?». — «І його, і моїм, ми разом воюємо. Йому 29. Олексієм звати. Постійно вдвох їздили, і того дня він мав був зі мною, але подзвонили й сказали лишитися», — від усвідомлення того, що син міг загинути, Василь плаче. Одним оком.

Горла немає, а він книжку читає

Юрій Юрійович зупиняється в коридорі. Має кілька хвилин без біганини. Розповідає про Владислава — «хлопця з перерізаним горлом». Лікар запам’ятав усе, що боєць написав у щоденнику.

«Їхню позицію рознесло КАБами, і він збирав залишки живих від групи й потрапив у полон. Його двоє російських військових захопили. Завели в підвал, там було вже семеро хлопців-українців, він їх не знав. Наймолодшому років 18 на вигляд.

росіян було кілька, років 22-25, з огляду на те, як вони розмовляли, зрозумів, що з місць позбавлення волі. Він запам'ятав деякі позивні й передав слідству.

І от ці росіяни мучили всіх українських полонених, відрізаючи їм геніталії, носи, вуха, очі, губи — усе, що можна було відрізати. Першим закатували наймолодшого хлопчика, і він помер. А за ним і решта: від травм. Це великі кровотечі, больовий шок — такого довго витримати ніхто не може.

Потім один із тих покидьків сказав, що ніж затупився і що він “останнього кінчить, і все”. Чиркнув по горлу, півтора сантиметра не дістав до сонної артерії. Владислава й решту кинули в яму, з якої він виліз. Горло прикрив, порвавши на ганчірки свій одяг.

Він точно не пам'ятає, скільки днів повз до наших позицій, думає, що п’ять. Дуже хотілося пити, і він уже роздумував, щоб пити власну кров, але спіймав кілька мишей і пив їхню.

Натикався на групи військових: десь розумів, що чужі, десь — ні.  Тому ховався від усіх. До нас його привезли з якоїсь лікарні в середині серпня. Я вийшов у приймальне відділення, а він книжку читає. Горла немає, трубка стирчить. А він не скаржиться», — усміхається, дивуючись, і продовжує.

«Рана була страшна насправді, уся покрита опаришами (личинки м’ясних мух — ред.), але це дуже добре. Без них він би загинув в антисанітарних умовах. Вони вичистили рану, з’їдаючи мертву тканину. Колись був метод лікування, відомий ще з Другої світової війни, — личинкотерапія. Зараз є вакцина».

Наразі Владислав не розмовляє.

«Йому потрібен у горлі стовп повітря. А коли не надходить повітря з легень, то відновити мовлення неможливо. Наразі в бійця величезний дефект тканин, їх треба заміщати й повернути нормальну анатомію шиї. Це питання до пластичних хірургів, у нас є такі є. Усе буде нормально. Я дуже вірю в це. Колись у нас було набагато складніше поранення, коли граната вирвала горло поліціянту. Ми його врятували».

Лікар каже, що Владислав — позитивна, світла людина, весь час усміхається. А дружина про нього розповідає, що навіть павука вбити не може вдома, бере й виносить на вулицю. Ще й стежить, щоб ніхто не з'їв.

Ми були в Мечникова 28 серпня, а 30-го Владислав зник із лікарні, його розшукувала поліція. Люди в соцмережах будували теорії і хвилювалися, чи не викрали бійця вороги. А зʼясувалося, що він поїхав до дружини.

«Вирішив влаштувати на вихідні невеличку “лікувальну відпустку”. З огляду на те, що йому довелося пережити, має повне право», — прокоментував ситуацію Скребець.